Аристократизм, вишукані манери й велемовні привітання, сюртуки, капелюхи, колючо-різальна зброя, титули: одне слово — феодалізм. Як ви гадаєте, про яке століття йдеться? От і я раніше думав, що неможливо такими словами описати XXI століття. Проте навіть у найрозвиненіших європейських країнах можна без чарівництва здійснити подорож на машині часу. Про свій візит у ту історико-суспільну формацію, котра зазвичай недоступна не тільки для туристів, а й для більшості іноземців, що постійно проживають у Німеччині, я й хочу розповісти.
«Когда все расселятся
в раю и в аду,
земля итогами подведена будет —
помните:
в 1916 году
из Петрограда исчезли
красивые люди».
Володимир Маяковський,
«Надоело», 1916 р.
Студентські об’єднання ведуть свій родовід навіть не з часів усеперемагаючих Фрідріхів і сонцеподібних Людовиків, а з епохи Карлів і Генріхів. До картини про веселих і не звиклих сумувати студіозів, які радісно виспівували «Гаудеамус», можна додати один штрих: їх найчастіше ненавиділи обивателі середньовічних міст. У ті часи «рівності людей перед законом» не існувало, а університети мали юридичну автономію від міст, церкви і великих землевласників. Тому постраждалому, наприклад ремісникові, украй складно було притягти до суду студентів, які скоїли злочин. Чим останні й користувалися. До смертовбивства доходило рідко, але бійки, крадіжки, а то й зґвалтування з боку «представників інтелектуального прошарку» були тоді ледь не звичайною річчю. Талановитому й заможному пройдисвітові, котрий чимось завинив перед містом, університетський суд міг призначити дисциплінарне стягнення на кшталт двох тижнів усамітненої дієти на хлібі й воді. Студенти хизувалися такими почуттями, як зарозумілість у ставленні до городян, вітали хоробрість і бешкетництво, уміння накапостити, а кількість випитого пива була одним із приводів для поваги. З певних причин студенти мали тоді привілей носити зброю. Панував дух хитрого, хвацького й розумного чоловіка, котрий, до речі, ставиться до жінок як до істот нижчого порядку. Відтоді ситуація навколо студентської спільноти дуже змінилася, і цей дух вилився у фарс.
До подібних об’єднань входить меншість європейських студентів. Такі студентські корпорації в Німеччині відомі під назвою буршеншафтів, а їхні члени — як бурші. Але це не завжди так — ряд подібних об’єднань не називають себе буршеншафтами (бурсацтвами), хоча мало чим від них відрізняються. Наприклад, у протестантських буршеншафтах поширені дуелі на шпагах — аж до шрамів на обличчі. (Деякі «умільці» навіть закладають, мов нитку, у свіжі шрами кінський волос, щоб слід був видніший.) Натомість, у католицьких об’єднаннях категорично заборонено застосовувати холодну зброю, бо за подібні забавки можуть відлучити від церкви. (У тій спілці, де побував я, рапіри використовували, але виключно як антураж.) Католики в Німеччині зазвичай налаштовані консервативно. Серед німецьких лютеранських буршеншафтів чимало лібералів, але зустрічаються й об’єднання неонацистів, хоча, підкреслимо, — це меншість у меншості.
Найбільше буршеншафти поширені в континентальній германомовній Європі — ФРН, Австрії, Швейцарії, Голландії. Щось подібне досі подибуєш і в романській Європі, Британії та Скандинавії. Дивно, але навіть паровий коток соціалізму не зміг зламати деякі базові ментальні особливості в Європі Центральній — нині між західним кордоном ЄС і колишнім радянсько-американським кордоном (залізною завісою) спостерігається масове відтворення буршеншафтів — у тому числі й Прибалтиці.
Пересічний бурш смажить собі шніцель і варить макарони. Табличка на стіні: «Місце для «урівноправлення» жінок. Години прийому — за домовленістю». Можливо, завдяки таким жартам дівчата на цій кухні — нечасті гості |
Об’єднує всі ці студентські корпорації кілька рис. По-перше, прагнення жити спільно досить великими групами — від десяти осіб і більше, що, у принципі, досить економічно й зручно, хоч і нагадує іноді про черговий сон Віри Павлівни з безсмертного роману М.Чернишевського. По-друге, підкреслювана елітарність, певна самообраність. Важливим є й патріотизм, дотримання низки звичаїв старовини глибокої, зокрема полюбляють дозвілля з алкоголем. В одному з буршеншафтів, куди випадково на вечірці занесло мою знайому, вона бачила в підвалі чан — спеціально для тих, хто перебрав міцного. Цю ємність не спустошували доти, доки вона не була заповнена. Традиція.
Якщо в традиційній студентській комуналці зазвичай мешкає й іноземець, а в гуртожитку — відразу кілька, то такі спільноти — суцільне засилля «арійців». У тому будинку я був першим іноземцем за кілька років і почувався чи то засланим козачком, чи то козачком на засланні. Глузливе й патерналістське ставлення до жінок викликає у представниць слабкої статі відповідну реакцію, тому досить рідко в таких будинках можна побачити студенток. Вечори бурші воліють проводити у власній компанії за нескінченними розмовами під пиво та виспівуючи пісень, що вихваляють це саме об’єднання. В інших випадках католицька компанія сидить перед телевізором і дивиться бойовики, при цьому димить наче паровоз — треба думати, во славу Божу. У закапелку свідомості виникає запитання: може, вони й раді б згаяти вечір якось інакше, але не можуть?
Один раз на тиждень у тому об’єднанні, де я перебував, влаштовували спільну трапезу. Аби віддячити за гостинність, я нагодував сусідів борщем, який вони охоче з’їли. Обряду ініціації, тобто посвяти в члени спільноти, мені вдалося уникнути, бо жив я там усього два місяці, спочатку сказавши, що залишуся на півроку. Страшно уявити, у чому цей обряд міг полягати.
Свято дотримуються й інших заповітів предків. Наприклад, щоквартальні збори, на яких виголошують промови про велич німецької історії та власну значимість, а завершується все це, як правило, пиятикою. На таких заходах бурші вдягають середньовічні костюми. Трапляються й інші маскарадні ритуали. Наприклад, під час однієї з пиятик глава об’єднання може вийти на балкон, звернутися до колег, випити пиво й кинути скляний кухоль униз. Одне об’єднання може поцупити прапор в іншого, і ті мусять викуповувати його чи якимось чином викрасти.
Від комуни це студентське об’єднання відрізняла наявність покоївки — дуже простої дами невизначного віку з дещо скляним поглядом. Вона була адептом радикальної протестантської секти, тож щойно в поле її зору потрапляв бурш, вона починала наполегливу проповідь: усе, що відбувається в корпорації, — смертний гріх. Очевидно, вважати будинок обителлю зла в неї були й особисті причини, окрім релігійних: бурші регулярно заливали підлогу бару пивом, засипали битим склом і недопалками, вітальню і кухню заставляли брудним посудом і недоїдками, та й інші місця загального користування перетворювали на свинарник. Усі члени корпорації мали дивні прізвиська — Ріо, Гуммі (Гумка), Бламба тощо.
Як я потрапив до компанії буршів, якщо настільки скептично до них ставлюся? По роботі мені потрібно було поїхати до невеличкого містечка на півдні Німеччини, де винайняти квартиру досить складно. Тому брав що трапиться, тим більше за смішні гроші. Попри добру якість житла і чудове розташування особняка, мало хто хоче жити в такій компанії. Оплачуючи одну кімнату, я жив одразу в двох — у таких об’єднаннях хронічно бракує кадрів. Та й узяли вони мене без перевірки документів, без особливих застережень і процедур і, гадаю, усупереч внутрішнім правилам — аби житло дурно не простоювало.
Приємно здивувало те, що чимало з них були добре поінформовані про все, що стосується Східної Європи: з ними можна було розмовляти про українських козаків, сарматів, російських імператорів, Ющенка, Путіна і Лукашенка та про багато іншого. В одного — колишня подруга була росіянкою, в іншого — український дід (з остарбайтерів), у батьків третього — бізнес у Підмосков’ї. На що одна місцева росіянка сказала: «Може, з їхнього боку все це й не такий здоровий інтерес. Одне буршоподібне товариство з вивчення Центральної Європи ретельно досліджувало історію земель, що були анексовані від Німеччини в 1919-му та 1945-му». Втім, на загальнонімецьку політику такі братства впливають мало.
Кількість студентських корпорацій постійно йде на спад. Усі бачать, що цей процес невблаганний і тому багато хто ще більше іронізує над буршеншафтами та їхніми дивакуватими членами, яких сприймають як певний відживаючий релікт, постфеодальних динозаврів. Та й самі бурші ставляться до себе досить тверезо. Пам’ятаю, я побачив, що картоплю вони зберігають на підвіконні, через що вона зеленіє і робиться не придатною для вживання в їжу. Вказавши на це буршу, я дістав глузливу відповідь: «Та в цьому будинку все якось... Гм... Все якось...». Уточнювати не став.
У певному сенсі хлопцям можна поспівчувати — чимало з них мають фізичні вади. З 15 мешканців нашого гуртожитку троє страждали від ожиріння, ще в трьох була надлишкова вага (мабуть, наслідок надмірного споживання пива); в одного — проблеми зі слухом і шрам на голові (і те й інше — результат нещасного випадку, хлопець через пиятику впав на бетонну плиту); в іншого заяча губа, третій був косоокий і водночас кульгавий; один — із нестабільною нервовою системою, інший рухався якось повільно, курив багато трави, і коли його вже хотіли виключати з товариства за несплату оренди, з’ясувалося, що мати забирає його в клініку, бо в нього прогресує хвороба мозку. Ще один член спільноти був приємний зовні, але коли починав говорити, з’ясовувалося, що зуби в нього в одному місці ростуть пучком, а в іншому — «урізнобій». Політично некоректно вказувати на такі деталі. Але без них не зрозуміти й сили саморуйнування буршів, які добровільно заганяють себе шкідливими звичками в нішу суспільного відчуження.
Іноді здавалося, що перебуваєш у французькому фільмі «Багряні ріки», в якому поліцейський, розслідуючи загадкове вбивство у престижному коледжі в Альпах, потрапляє до спільноти гордовитих інтелектуалів, які захоплено займаються євгенікою — виведенням кращої породи людей. Однак у результаті замість кращих коледж виявляється заповненим дивними людьми.
Пам’ятаю розмову з моїм другом Деніцем, студентом, який ніколи не входив до буршеншафту, бо йому й так не бракувало спілкування. Ще до своєї поїздки на південь Німеччини я, нічого не знаючи про буршів, поцікавився його думкою. Він вказав на відносну закритість цих об’єднань, а потім додав зі швабським акцентом: «Коли я дивлюся на них, мені спадає на думку еntartung». Цього слова я не знав: «Що значить «ентартунг?». «Ну, — Деніц примружився і перейшов на таємничий шепіт, — це коли всі у великій родині чи маленькому селі починають виглядати однаково і страждають від однакових хвороб». Мій здогад майже підтвердився, коли я зазирнув у словник, — ішлося про кровозмішення. Але малася на увазі наступна стадія цього процесу: еntartung німецькою означає «виродження».