Динаміка соціальних потрясінь лякає однотипністю. Повстання, революція, контрреволюція, терор, за ними - політичні вбивства й самогубства.
Я казав про це рік тому, коли революція перемагала, і через півроку, коли контрреволюцію в Донецьку й Луганську стидалися взагалі якось назвати, коли туди їздили юрби корисних дурнів зі своїми миролюбними пропозиціями.
Терор у масовому сприйнятті трохи запізнився, оскільки дуже вже не хотілося констатувати те, чого за всіма обивательськими мірками відбуватися не повинно. У них - повинно, а в нас - ні. Що неясно? Та й повна картинка має бути, із сюжетом-застереженням, з узяттям відповідальності тощо. Терористичний акт 22 лютого в Харкові під час мирної ходи вже був здійснений за всіма канонами тероризму, що поставило криваву крапку в дискусіях про те, якою мірою тероризм прийшов в Україну - повністю чи ще не зовсім.
Нині в Україні одне за одним відбуваються політичні самогубства, і в певному сенсі вони - предтечі прямого політичного вбивства. Але перш ніж міркувати про особливості динаміки, згадаймо, що всі названі вище елементи соціальних вибухів або не мають сенсу, або мають мінімальне значення поза інформаційним простором. Так було завжди. Опозиційні памфлетисти, видавці й журналісти сідали у в'язницю й лягали на рубанець задовго до появи телебачення й соціальних мереж. Придворні, навпаки, бували пригріті й приголублені. Втім, і тут доля була дуже мінливою.
Нині досить багато й по-дилетантському розводяться про інформаційну війну, яку виносять у якийсь окремий різновид бойових дій. Точно так само свого часу проковтнули вигадку про "гібридну" війну. Наче вона колись була іншою. Ще Міясото Мусаші в "Книзі П'яти Кілець", прадавньому пораднику з фехтування, писав: "Обман - основа перемоги воїна".
Інформаційний простір війни - як повітря. Без урахування його опору неможлива балістика, без урахування складу - швидкість займання бризантних речовин тощо. Звичайно, військові мріють про рельсотрони й лазери, але практика показує ефективність простої і відносно дешевої, геть завалящої масової зброї. Особливо якщо ця зброя масового ураження, як ті ж таки "гради".
У кожній з фаз соціального вибуху є своя точка насичення, коли потреба досягати мети продовжує зростати, а колишній метод уже перестав бути ефективним. Або починає діяти з протилежним результатом, спричиняючи мобілізаційний ефект і змушуючи об'єкти атаки бути менш демонстративними, пафосними й більш ефективними. Гітлерівці стикнулися із цим 1942 року у Франції. Хоча є версія, що Гітлер був вражений масовістю натовпів, що ходили на страту, як на виставу. Завжди є два тлумачення. Але одна з особливостей терору - це мінімізація ризику для виконавців, що полягає не тільки в наявності підпілля, а й в атмосфері народного схвалення, без якого терористи вмить перетворюються на купку всіма переслідуваних бандитів, як було, наприклад, наприкінці 1960-х з ультракомуністичною групою Баадера-Майнхоф у Німеччині.
Тоді час тротилу закінчується, і на арені з'являються влучні або не дуже (у випадку з Рейганом куля пройшла повз серце) стрільці.
Та між цими фазами є період, як на океанському березі перед цунамі. Вода відходить далеко в море, набагато далі, ніж при звичних відливах навіть із урахуванням вітру. І все, що раніше було недоступне неозброєному оку простих смертних (без спеціальних пристроїв і дозволів), безсоромно оголюється. Жодних тобі романтичних таємниць океанського дна - сміття, кістяки, сморід і здохлятина.
У суспільстві відбувається щось подібне. Покрови з таємниці знімаються, і невідомо, де цей процес зупиниться й чи зупиниться взагалі, а головне - на кому. Чимало людей, яким колишня влада надала все, залишивши закон ворогам, відчули себе в стані задухи, і розрідженість повітря невблаганно зростає. Люди, які нагромадили своє майно найчастіше простим поділом поцуплених державних грошей, не будучи великими мудрагелями, опиняються перед нестерпною альтернативою - втратити все і, можливо, навіть працювати, на їхню думку, за копійки. Ганебно, з точки зору вцілілих, існувати. Умить втратити не просто всі зв'язки, а весь той мерзенний ритуал підлабузництва, який робить нескладну людину дуже значною у власних очах. Усе майно, зрозуміло ж, - на неповнолітніх дітях і глибоко старих.
Зовсім даремно саме цим самогубствам приділяється так багато уваги. Адже набагато більше людей зводять порахунки з життям через нещасне кохання, побутові сварки, а то й погані оцінки в навчанні. Та оскільки ці люди публічні, подія має політичний резонанс, а відтак стає резонансом на зміни в системі влади.
Це важлива заувага, бо на зміни в системі реагують найслабкіші ланки. А от якщо почнеться зміна системи влади, тоді ми побачимо інтенсифікацію втеч у кращі світи. І не тільки через "Бориспіль" і "Жуляни", а й просто через вікно.
Поки що цього немає, але фаза заміни терору на політичні вбивства цілком визріла. Найперші наукові праці про політичні вбивства, рівних яким немає досі, написав у XIX ст. знаменитий Чезаре Ломброзо. Це "Анархісти" і "Політична злочинність". Ломброзо дослідив усіх спійманих, засуджених, осудних і неосудних політичних убивць. Особливістю кінця XIX ст. було те, що в жодного із цих убивць не було корисливої мотивації.
Нині мотив вигоди якщо і є, то ретельно прихований. Початком фази політичних убивств (або фальстартом) цілком можна вважати вбивство Бориса Нємцова. Воно нас прямо стосується не тільки тому, що покійний політик був другом України. А й тому, що інформаційний простір у цій війні (нагадаю) у нас спільний як повітря. Суперечка про те, виграли ми його чи програли - безглузда, оскільки все одно ведеться в цьому просторі.
Тобто в активі ми маємо вбивство проукраїнського політика за кордоном. Для ефектного розгойдування човна варто було б логічно припустити в ролі мішені проросійського політика в Україні. Однак асиметрія у сфері моралі, що склалася в РФ, така, що навіть коли до прабатьків відійде енна кількість фігурантів, то це не викличе й натяку на співчуття. Їм і на Януковича було начхати, а тут - і бюджету легше, чи й не клопіт. Тих же кількох, кого довго вирощували як проросійських, уже і в день зі свічкою не знайдеш - самі повтікали, не барилися.
Мішенню політичного вбивства може бути лідер однієї з гілок влади, щоб порушити баланс сил. Але це якщо є сили, баланс, шкурка і вичинка. Зрозуміло, еге ж?
Президент? Занадто по-голлівудському. Щойно намацали якісь "липецькі" кнопки, сварять з оточенням, як можуть підставляють перед союзниками - і в розхід? А наступного ж дня, що найобразливіше, хохляцька нація знову єдина. І оберуть собі якогось свого Маккейна. А то ще й не свого…
У рік, коли спіймали Хусейна, у США вийшла стаття двох професорів - Бенджаміна Джонса й Бенджаміна Волкена. Проаналізувавши найрезонансніші у світі за останні десятиліття політичні вбивства, вони дійшли висновку, що коли вбивають авторитарного політичного діяча, то країна відразу стає на демократичні рейки й швидко розвивається. А коли вбивають демократичного лідера, то нічого особливого не відбувається. Англомовний експертний світ після цієї, багато в чому скандальної, статті вибухнув дискусіями - чи не є вона своєрідним теоретичним обґрунтуванням політичних убивств, таким собі
маніфестом того, що дозволено й навіть ніби бажано вбивати авторитарних лідерів?
Так чи інакше, але сама постановка питання про те, що відбувається з країною після вбивства або загибелі політичного лідера, дуже важлива. Скоріш за все, річ у тім, що у сталих демократичних системах загибель лідера - безперечно, трагедія. Однак це не ламає самої системи правової держави. Адже коли вбили Кеннеді, всі інститути продовжували працювати - суди, конгрес, влада штатів.
А коли вбивають авторитарного лідера, то його зазвичай нема ким замінити. Адже якщо демократична система тримається на законах, партіях, інститутах і процедурах, то авторитарна - на одній людині.
Ще раз зауважу - є вбивства, а є усунення, коли смерть видається за самогубство або, як раніше, за нещасний випадок або фінансові розбірки. Щодо профілактики цього вельми просто висловилася ГПУ - з вікна камери далеко не вистрибнеш. Але це якщо під підозрою і все таке. А якщо хтось уже під прицілом?
Це не може бути священик, як колись у Польщі ксьондз Єжи Попелушко. Забагато конфесій. Уже не може бути журналіст, як Гія Гонгадзе - час тренду минув. Кадрові політики - занадто партійні, а місцеві вибори це невдовзі освіжать, тому дрібнувато. Судді - навіть не смішно. Тобто в кожному можливому випадку сегментарно сплеск можливий, але гойднути човник не вийде.
І все ж таки в нас уже є люди, які уособлюють самодостатню й ефективну систему реформування країни, - це волонтери. І саме вони перебувають у зоні ризику.
Я казав про це вголос кожній групі волонтерів, з якою працював у різних містах України. Я попереджав про це всіх компетентних людей. Але неможливо вибудувати ефективну державну систему захисту добровольців, навіть якби на це були воля й кошти. Тому знання ситуації, її публічність - перший важливий елемент самозахисту.
Перший маркер атаки - це майно, яке ви збираєте. Другий - ви самі. Якщо підпали й підриви ваших складів не зупинили вас, отже ви цілком вірогідно в зоні ризику. Чи буде це хтось зі "знакових" постатей волонтерського руху, чи їх вигідніше продовжувати сварити? Чи буде це хтось із маловідомих, гарних, молодих, щоб шкода до сліз? У моделюванні таких сценаріїв немає місця ані етиці, ані моралі. Важлива тільки ефективність. У знищенні нас, нашої пам'яті, нашої країни.
Тому побережіть волонтерів.