UA / RU
Підтримати ZN.ua

Побачення з минулим

Війна… Це біль і кров, сльози і страждання. Шістдесят років пройшло з того часу, як пролунали остан...

Автори: Лариса Мацкевич, Ольга Зелінська, Станіслав Сокур
Зустріч колишніх «остарбайтерів» з мером міста Лібенау Вальтером Айснером та Мартіном Гузе в міській ратуші

Війна… Це біль і кров, сльози і страждання. Шістдесят років пройшло з того часу, як пролунали останні гарматні залпи Великої Вітчизняної війни… А для ветеранів нічого не минулося: це їх життя, сподівання, героїчні подвиги та непоправні втрати. І в очах, звернених до молоді, стоїть німе запитання — чи розумієте ви нас? Чи зможете врятувати людство від нової пожежі?

У березні 2004 року шістнадцять учнів спеціалізованої школи №112 ім. Тараса Шевченка розпочали свою діяльність у науково-дослідницькій групі «Пам’ять», яку було створено з ініціативи українського фонду «Взаєморозуміння і примирення». Таким чином вони стали учасниками міжнародного проекту.

Робота в «Пам’яті» дала їм змогу розглянути багато важливих питань для сучасного суспільства, але найголовніше те, що пошуки були спрямовані на збереження історичної правди про події Другої світової війни. За досить невеликий проміжок часу познайомилися з багатьма людьми з різних куточків Європи, зокрема з молодіжною групою з німецького містечка Лібенау.

...Ми їхали потягом до Німеччини: вчителі, учні спеціалізованої школи №112 ім.Т.Шевченка Києва та колишні «остарбайтери», що в роки Другої світової війни працювали на пороховій фабриці в місті Лібенау. Діти раділи близькій зустрічі з новими німецькими друзями, які вже приїжджали до Києва у жовтні 2004 року.

Але на цьому наша співпраця не закінчилася... Вже на німецькій землі ми продовжили співпрацю у рамках європейського історико-правозахисного проекту. Старі люди з деяким осудом дивилися на школярів і думали про щось своє далеке, наболіле. На них чекало побачення з минулим, коли вони були змученими, голодними, безмірно втомленими, але такими молодими… Під час спілкування між ветеранами і учнями школи виникло справжнє порозуміння.

Кінцева зупинка. Нас приймають як рідних. Обійми, квіти, потискання рук, щирі радісні посмішки. Тут і молоді люди, і їх батьки, і, звичайно, ініціатор зустрічі — координатор європейського проекту та керівник молодіжної пошуково-дослідницької групи міста Лібенау Мартін Гузе.

Наступного дня в ратуші зібралося стільки людей, що було тісно. Багато офіційних виступів, теплі слова. Вітання від депутата бундестага Себастіана Едаті, мера міста Лібенау Вальтера Айснера та мера міста Штаєрберга Герда Ліндеркампа. На почесних місцях — колишні примусові робітники з України, Польщі, Нідерландів. «Такої уваги, такої кількості присутніх не було ніколи», — сказала Катерина Дерев’янко з Донецька, яка вже вчетверте відвідує Лібенау, де працювала на пороховій фабриці в роки війни.

Порохова фабрика… Територія між містами Штаєрберг та Лібенау: 7 на 4 кілометри. Бетонні бункери для виробництва пороху, на дахах яких ростуть дерева, щоб приховати їх від повітряних нападів. Кам’яні табори для робітників з Німеччини та союзних держав, барачні табори для примусових робітників із країн Східної Європи та Радянського Союзу і мертві артерії залізничних колій… Було морозно, неначе й не квітень на дворі. Ми їхали від бункера до бункера, холод смерті увібрали в себе бетонні стіни. Розповідь кожного примусового робітника оживала й ставала такою реальною. Здавалося, що страшне минуле тут, поруч із нами. Три кілометри від житла в’язнів до місця роботи. «Тук, тук, тук» — стукають дерев’яні черевики по бруківці. Все швидше і швидще, якщо наглядач молодий. А тепер повільно, дуже повільно — сьогодні наглядач старий і сам ледь пересуває ноги. Кислота, що роз’їдає до кісток, важкі брикети пороху, суп із черв’яками, а вечорами — сумні українські пісні… Невже це життя?

Життя і смерть. Вони стояли поруч на перехресті доріг. Ліс — приватне володіння. Як одержати дозвіл на пам’ятний знак, на символічний надгробок? Десь тут місця масових поховань примусових робітників з Радянського Союзу, а над ними ростуть дерева і кущі, щоб навічно приховати пам’ять про звірства та жахи війни. Вогник поминальної свічки тріпоче від вітру, краплями крові на землі лежать червоні троянди. Німці не знають обряду поминання, але відчувають тугу прощання разом із нами, прощання із загиблими. Сльози на очах старих і молодих: тих, хто пройшов через війну, і тих, хто ніколи її не знав.

У Німеччині виросло вже кілька поколінь, які не пережили війну і навіть не хочуть про неї пам’ятати. Так, це стосується не всіх німців. Але… тенденція. Вони не вірять, що живуть у будинках колишнього кам’яного табору, що у сусідньому лісі була не просто порохова фабрика, а справжня фабрика смерті. Так їм мабуть сьогодні легше жити… Але що буде завтра? Люди не повинні забувати про зло, якщо не хочуть, щоб воно повторилося!

Цікавою є сама історія порохової фабрики поблизу Лібенау. Спочатку не передбачалося використання примусової праці і навіть були побудовані кам’яні будівлі для майбутніх працівників з Німеччини. Проте затяжний характер війни вніс свої корективи. Коли власні робочі ресурси були майже використані, поблизу порохового комплексу з’явився дерев’яний барак для працівників інших національностей, умови життя в якому були набагато гірші.

Різнилися між собою і умови життя робітників із різних країн. Найкращі умови праці були у голандців, дещо гіршими — у поляків, а на найнижчому щаблі знаходились українці, росіяни, білоруси. Незважаючи на те, що робота на фабриці була важкою і небезпечною для життя, людей не забезпечували належним харчуванням для відновлення сил та не видавали спеціальних засобів захисту. Люди були змушені роками вдихати шкідливі випари кислот та «голими руками» працювати з іншими їдкими речовинами. Навіть коли люди зазнавали серйозних травм на виробництві, їм не надавали медичної допомоги, бо вони були вихідцями з СРСР. Згодом у документах фабрики з’явилася сумна статистика людей, які були застрелені при спробах втечі. Проте після розслідування виявилося, що багато жертв загинули від пострілу в лоб. Це ще раз доводить, що людські життя нічого не важили для нацистів, які постійно порушували права людини, дані їй від народження.

Ставлення до українців, росіян та білорусів було особливо жорстким. Їм не видавали нормального взуття, а лише дерев’яні «цокалки». На цілий день — 100 — 200 г. хлібу та тарілку супу, який складався з води (іноді некип’яченої) та мізерної кількості брукви або буряків. Також, на відміну від працівників інших національностей, східних слов’ян не забезпечували гарячою водою, хоча постійно вимагали від бранців охайності в одязі.

Мрія координатора європейського проекту — керівника молодіжної пошуково-дослідницької групи міста Лібенау Мартіна Гузе — відкрити музей порохової фабрики в м.Лібенау. За ідеєю Мартіна в музеї будуть створені тематичні стенди. На початку виставки можна побачити історію розвитку нацизму, зокрема расизму та їх прояви в сучасному суспільстві. Багато із стендів будуть присвячені життєвим долям примусових робітників. Також на виставці можна познайомитися з історією фабрики в Лібенау, адже це справді важливо, оскільки багато жителів цього містечка навіть не уявляють, біля чого вони живуть. Узагалі на виставці буде дуже багато фотоматеріалів, кожен зможе почути інтерв’ю з примусовими робітниками.

Учні київської спеціалізованої школи №112 ім.Т.Шевченка активно працювали над розробкою проекту. Ми запропонували зробити кімнату з наочними експонатами, наприклад знаряддя праці та побуту. Запропонували створити декілька стендів для виставки «Листи війни» та в одному із залів дати змогу відвідувачам прослуховувати пісні періоду війни.

Останній день перед від’їздом. Ми всі — українська та німецька молодь, їх батьки, знайомі, друзі, вчителі, колишні примусові робітники з різних країн Європи — стоїмо на сходах старого виробничого приміщення, щоб здійснити символічне відкриття майбутнього музею. Яким він буде через кілька років? Ми маємо надію побачити це! І найголовніше, що ніхто з цих людей, які знаходилися поруч із нами, не стане прихильником неонацизму, не подивиться з ненавистю на представника іншої нації, ніколи не запалить вогнище війни!