На початку двадцятого століття Україна була помежована, поділена кордонами на підавстрійську і підросійську. До того ж обтяжена митом на перевезення, зокрема літератури, і «карою Божою» на неї — цензурою по обидва береги Дніпра... Електронних засобів зв’язку не було, або тільки зароджувалися в лабораторіях учених. Тому роль зв’язкових між Галичиною и Наддніпрянщиною виконували... люди, які сновигали туди-сюди, перевозячи у валізах і головах інформацію. Таким зв’язковим в Україні по смерті Олександра Кониського став Євген Чикаленко, що ідейно підтримував роботу там і тут, посилав матеріальну допомогу галичанам і наддніпрянам, залагоджував конфлікти, на які хронічно слабує наша інтелігенція...
Був степовим козаком, статним, вродливим, густочубим, високочолим и лагіднооким. Людиною розважливою, діловою, хоча і багато передумав про долю своєї нації, часом вагався і сумнівався в ній, але ніколи не зраджував.
Народився Євген Харлампійович Чикаленко 9 грудня 1861 року в селі Перешорах на Херсон- щині, хоча рід походив з Полтавщини, де слово «чикала» означало рибальське знаряддя. Його дід Іван наприкінці вісімнадцятого століття жив у запорозькому зимівнику на річці Саксагані і займався хліборобством. Справу продовжив і Євгенів батько, хоча й був правником. Сина ж віддав до гімназії, згодом — реальної школи в Єлисаветі, де той зазнайомився з братами Тобілевичами, а з Опанасом, майбутнім актором Саксаганським, сидів за одною партою. Тобілевичі — Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський на чолі з Марком Кропивницьким відіграли значущу роль у провінційному єлисаветинському житті. Їхній аматорський драматичний гурт, ставлячи на сцені українські п’єси, попри офіційну русифікаторську політику влади, виховував любов до рідного слова і засівав зерна патріотизму, які рясно зійшли в душі юного Чикаленка...
З часом ширшають Євгенові життєві шляхи, а разом з тим і світоглядні обрії. У Києві він зазнайомлюється з професором-істориком Володимиром Антоновичем, а навчаючись у Харківському університеті, — з революційно налаштованою молоддю, зокрема з народником Володимиром Мальованим, і стає учасником студентської Драгоманівської громади, тобто підпадає під уплив учення нашого славнозвісного європейця-енциклопедиста. Але скінчити університетський курс навчання не вдається, бо Євген Чикаленко потрапив до жандармерії і за політичні переконання був позбавлений права проживати в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. А місцем трирічного заслання стали його рідні Перешори.
Ще в Харкові він побрався з лубенчанкою Марією Садик з князівського роду Садикових, і вони разом поїхали господарювати до села, дядькового маєтку. Бездітний Петро Чикаленко заповів маєток і чималий шмат землі небожу Євгенові, котрий і виявив свій хазяйський хист землевласника, почавши науковий обробіток ґрунту і планомірну боротьбу із посухами. Замав великий авторитет серед селян, бо і їм передавав агрономічний досвід, крім того, розмовляв українською у родинному побуті і, звісно, з односельцями, що було тоді рідкістю в «панському» середовищі.
«Весною 1895 року, — писав у «Спогадах» Євген Харлампійович, — поховавши у Перешорах восьмирічну дочку свою, я рішив поставити їй пам’ятник не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам’ять чимсь корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припадала як посаг, ужити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв’язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію «Киевской старины» тисячу карбованців на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народного учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія України Аркаса чи Грушевського, які змогли з’явитися на світ тільки після революції 1905 року».
Тим часом Чикаленко і сам пише «Розмову про сільське господарство», де викладає свій досвід. Праця складалася з п’яти книг: «Про засуху. Чорний пар та плодозміни», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград», «Сад», «Коні, скотина, вівці та свині», — і вийшла у світ 1897 року в Одесі, згодом автор повторив наклад у Санкт-Петербурзі, і загальна кількість примірників книжок досягла п’ятисот тисяч! Небачений доти попит і великий успіх твору як серед селян, так і поміщиків.
А як меценат Чикаленко засновує фонд допомоги українським письменникам імені відомого тоді прозаїка і публіциста Данила Мордовця, оплачує гонорари літераторам, яких друкує «Киевская старина». Михайло Грушевський оголошує збір грошей для будівництва студентського Академічного дому у Львові, і Чикаленко офірує на це 25 тисяч рублів. (Значно пізніше, а саме 1930 року, на Академічному домі з’явиться меморіальна дошка з ім’ям Євгена Чикаленка.)
Встигає вести і сільське господарство, й одвідувати столиці. Зокрема, в Санкт-Петербурзі завдяки старанням Чикаленка виникає Українська громада. 1897 року в ній було лише шестеро, потім громада зросла, а з її головою — Петром Стебницьким — заприятелював на все життя.
У рідному селі Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, скуповував українські книжки, зокрема «Кобзар» Тараса Шевченка, книжки Бориса Грінченка тощо. Влітку в нього гостюють, живуть і працюють українські письменники, громадські діячі Михайло Комаров, Олександр Кониський, Сергій Єфремов. Саме вони залучають Чикаленка до Всеукраїнської загальної організації, з якої, власне, і почалися українські політичні партії. 1900 року він переїздить на постійне зимове мешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівці 1100 десятин землі, де хазяйнує влітку, навідуючись і до Перешорів. Саме в Києві повносило розквітає організаторський хист Чикаленка, його доброчинність, політично-національне спрямування діяльності.
Через рік винаймає квартиру в будинку, який зберігся і донині, по вулиці Маріїнсько-Благові- щенській, 91 — зумисно поряд з цитаделлю корифеїв: оселями Михайла Старицького, Миколи Лисенка, родини Косачів. В народі цей квартал називають «українським». Від 1902-го завідує українською книгарнею редакції часопису «Киевская старина», а від 1905-го стає юридичним власником книгарні — аж по 1917-й.
Безпосереднє знайомство Чикаленка з Галичиною, її діячами відбулося під час святкування 1903 року ювілею Миколи Лисенка, коли разом з ювіляром і Сергієм Єфремовим та Федором Вовком вони побували у Львові і Тернополі. Наступної осені відбулася ще одна помітна подія за участю Євгена Харлампійовича — заснування Української демократичної партії. До її програми увійшли такі основні тези: знесення політичного абсолютизму, свобода особи, віри, запровадження української мови в школах, судах, адміністрації і всіх громадських інституціях, автономія української території, восьмигодинний робочий день, пенсія усім робітникам, що дожили до 60 років, вирішення земельного питання.
Та основна заслуга Євгенія Харлампійовича полягає у підтримці українських газет поступовців, які дозволено було видавати по 1905 рокові, — «Громадської думки» і «Ради». Остання виходила у світ майже дев’ять років, щодня. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапляла до читача, вкладав у неї власні кошти, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як повернути... У листах до Стебницького мріяв виграти в лотерею сто тисяч і таким чином розквитатися. Тут величезну послугу видавцеві і всій українській культурі надав Василь Симиренко, котрий щороку фінансував газету на десять-дванадцять тисяч рублів. Аби покрити дефіцит, пов’язаний з виданням «Ради», Євген Чикаленко змушений був 1912 року заставити власний будинок...
Душевний тогочасний стан доброчинця передає його лист до Андрія Ніковського.
«Я давно (між своїми) (підкр. Ю.Х.) кажу, що я не вірю в будущність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилось самодіяльності, сили опиратися ворогам. В самі найкритичніші моменти в історії він починає внутрішню боротьбу, власне боротьбу особисту, за булаву; се нація, у которої анархізм доведений до абсурду — до абсолютизму. «L’Ukraine c’est moi» («Україна — це я» — з франц.) — се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація! Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».
Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських (і робітничих) заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905- му — і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності «дивного пана», бо, як згадував Чикаленко, «революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам (очевидно, в оренду? — Ю.Х.) по недорогій ціні, з усіма обходився по- людськи, за що мене і сусідні пани і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса».
1913 року Чикаленко разом з М.Грушевським, С.Єфремовим, В.Леонтовичем, В.Лозинським, Ф.Матушевським, І.Полторацьким, В.Уляницьким, В.Шеметом, Іл.Шрагом, і Ф.Штейнгелем уклали і надіслали фракціям російської Думи заяву, яка закінчувалася так:
«Визнаємо негайну потребу націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу.
Вважаємо автономію України, рівно як інших областей і націй, гарантією від втручань у сферу національного життя і запорукою (забезпеченням) вільного культурного і громадського розвою».
Під час Першої світової війни посилився тиск царату на український рух, його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і аби уникнути арешту перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві.
По Лютневій революції 1917-го Чикаленко повертається з Москви до Києва. Національний визвольний демократичний порив захоплює і його. Він уже має зовсім інакший настрій. У листі до Стебницького 12 травня пише: «Тішуся тим, що український рух приймає такі широкі розміри і що в сьому і моя крапля праці». Скромне применшення власної ролі, тим паче, що в червні Чикаленко видає книжку «Розмова про мову», котру раніш царська цензура заборонила.
Сам Чикаленко вважав, що за часів Української Народної Республіки він відійшов од активної громадської праці, давши дорогу молодим, зокрема це стосувалося його синів Левка і Петра, що працювали в Центральній Раді й уряді. Проте — як подивитися на діяльність Євгена Харлампійовича, то знову побачимо применшення власної ролі в тих процесах, які відбувалися. Хто ж як не Чикаленко- старший ініціював відновлення закритої царатом української газети «Рада», давши їй нове дихання під назвою «Нова Рада», вклавши в неї свої кошти, благословивши на редакторство надійних однодумців — літературознавців Андрія Ніковського та Сергія Єфремова. На гроші, які лишив Василь Симиренко на українські потреби, довіривши їх Чикаленкові, куплено друкарню, і «Нова Рада» почала регулярно виходити у світ.
Улітку 1917 року Євген Чикаленко продає своє господарство у Перешорах, в жовтні переїздить до Києва, де уважно спостерігає за всім, що відбувається в Україні. Про це свідчить його «Щоденник». Вторгнення 1918 року московських більшовицьких військ Муравйова до Києва тяжко переживає, хворіє, переховується у знайомих до повернення уряду УНР.
Чикаленко радить Грушевському: «На мою думку, треба зараз дозволити вільний продаж землі, встановивши якийсь максимум, більше якого не можна купувати, а великі маєтності обкласти таким податком, щоб їм не було вигоди існувати. Тоді земля швидко парцелюється, перейде в руки тих, яким вона дійсно потрібна, хто дорожить і любить її, а ота «пролетарія» піде собі на фабрики та заводи, бо все одно всім не можна ж хлібопашить».
Прем’єр-міністр УНР Всеволод Голубович пропонував Євгенові Чикаленку посаду міністра земельних справ, але той вагається... Не пристає і на соліднішу пропозицію: сформувати новий уряд, очолити його за часів Гетьманату.
У принципі не сприйнявши прихід до влади гетьмана Скоропадського, крупного землевласника, здавалося б, близького в цьому питанні Чикаленкові, він закидає новій владі проросійську орієнтацію. І відмовляється співпрацювати з нею.
У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську, Жаб’єму — тут був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в’язниці, його висилають до Мостиська, потім він переїздить до Перемишля, Варшави, Австрії, де оселяється у місті Бадені під Віднем, до речі, тут живе з родиною і працює Михайло Грушевський.
В Австрії Євген Чикаленко друкує в українському тижневику «Воля» статтю «Де вихід?», аналізуючи ситуацію в Україні та еміграції і пропонуючи власні рецепти... У 1861—1907 роки закінчує «Спогади» про своє життя й оточення, громадські й політичні рухи, малює портрети відомих українських діячів, митців, письменників, односельців. Переживає дві тяжкі операції. Зазнає матеріальної скрути. 1925 року переїздить до Праги і Подєбрадів у Чехії, де посідає в Українській господарській академії місце голови Термінологічної комісії.
В українській еміграції Подєбради відіграли помітну роль завдяки згаданій академії, яка готувала з української молоді, що опинилася за межами України, фахівців з агрономії, лісівництва, гідротехніки, технологій, економіки, статистики та кооперації.
Домівка Чикаленка у Подєбрадах стала осередком українців. Як пригадував сучасник: «У свої шістдесят років Євген Чикаленко умів не бути зайвим серед ідейної запальної молоді, вмів цікавитися усім тим, що гріло, світило у життя ліпшим представникам нашої молоді, і своїм досвідом старого національного діяча і своєю лагідною вдачею змирював крайнощі, стабілював збуреність».
Підкосили Євгена Харлампійовича дві страшні звістки з підсовєцької України: 1928 року у в’язниці помер син Петро, наступного року заарештували сина Івана, — обидва пішли батьковою дорогою: працювали на видавничій ниві. Обох звинуватили у націоналізмі і контрреволюції... Ще одна операція, і серце Євгена Чикаленка не витримує — він помирає у празькій загальній лікарні 20 квітня (за іншими даними — червня) 1929 року.
Давній колега небіжчика Сергій Єфремов так озвався на смерть товариша: «Багато-багато пригадалося, мов живий устав образ Євгена Харлампійовича з його практичністю і разом глибоким, органічним ідеалізмом, що заставляв людину любити справу «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені»; з його гострими присудами, раз-у-раз продиктованими громадським захватом. Мало таких людей було у нас, може, він єдиний...»
Бібліограф і літературознавець Володимир Дорошенко у передмові до «Спогадів» Чикаленка (Нью-Йорк, 1955) написав: «15 червня тіло Чикаленка на його жадання спалили в крематорії. Умираючи він просив, щоб попіл вивезли на Україну по її визволенні і там розсипали по полю. Урна з прахом зберігалася в Музею визвольної боротьби України в Празі. Вона щасливо вціліла під час бомбардування музею в березні 1945 р., але мабуть була знищена большевиками в 1948 р., коли чеський комуністичний уряд «подарував» зацілілі збірки Музею Академії Наук УРСР».
Насправді було трохи не так, чого не міг знати Володимир Дорошенко, перебуваючи то у Львові, то в еміграції в США. Урну з прахом перевезли до Подєбрад, де 1933-го на міському кладовищі збудовано колумбарій, і в ньому закрили, але так, що видно і урну, і напис на ній. Я бачив її на власні очі, перебуваючи 1991 року в Чехії. Крім Євгена Чикаленка, у бетонному колумбарії на Подєбрадському міському кладовищі зберігаються урни Дмитра Антоновича, Костя Мацієвича, Валерії О’Коннор- Вілінської, Ростислава і В’ячеслава Лащенків, Михайла Бринського та інших відомих українських діячів. Нагорі колумбарію — козацький хрест, нижче — тризуб (як не дивно, але зберігся за чеського комуністичного уряду!), ще нижче велика мармурова дошка, на якій читаємо: «Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутися на Батьківщину. — Персонал Української господарської академії, р. 1933».
Довідавшись від мене про місцезнаходження урни з прахом Євгена Харлампійовича Чикаленка, його онук, киянин Євген Іванович Чикаленко, має намір неодмінно виконати останню дідову волю. Пригадаймо заповіт Євгена Харлампійовича...
Тепер для втілення заповіту є підстава — Українська держава.
А Ліга українських меценатів 1998 року заснувала премію імені Євгена Чикаленка за щедре меценатство, допомогу українській культурі; Ліга вручає лауреатам пам’ятні медалі, дипломи, вартісні подарунки — до Дня Незалежності.