Нам ненависні тиранів корони...
«Варшав’янка»
Від північного сусіда несподівано повіяло архаїкою. Замість очікуваної прохолоди в кліматичному сенсі цього слова ми отримали з півночі чергове зниження градуса і без того прохолодних українсько-російських відносин, виражене в класично античній формі. Президент Путін, перебуваючи в стані неабиякої стурбованості долею світової демократії, зауважив стосовно нашої країни: «Була одна надія на хлопців з України, але й ті просто повністю себе дискредитували, там усе йде просто до суцільній тиранії».
До цього часу для позначення й картання антидемократичних тенденцій ревні обстоювачі народовладдя використовували римську політико-правову спадщину, іменуючи не симпатичних їм правителів диктаторами. Що, звісно ж, неправильно. Тому що давньоримська республіканська диктатура була інструментом порятунку Міста і всього народу римського від найстрашніших бід, до яких у числі перших зараховувалися спроби реставрувати владу імператора, тобто тиранію. Коли Тит Лівій, наприклад, пише: «...сенат ухвалив: нехай консул, перш ніж залишити місто, запитає народ, кого він бажає призначити диктатором, і кого народ накаже, того й призначить диктатором; якщо консул не побажає, тоді трибуни викладуть усе народу», — чи не є це описом римської демократичної процедури, завдяки якій Рим піднявся над цілим світом? Інша річ — тиранія, від неї тільки біди. Геродот зауважує: «...афіняни, поки мали над собою тиранів, не були найкращими у військовій справі стосовно своїх сусідів, а коли звільнилися від тиранів, стали першими і найкращими в цій справі».
Російський президент як демократ, за його власним зізнанням, «абсолютний і чистий», зумів абсолютно точно вказати на логічно чисту протилежність демократії. А також надзвичайно містко й точно переказати те місце з Платонової «Держави», де йдеться про причини виникнення тиранії.
«Найчудовіший державний устрій», за визначенням Сократа, виникає, «звісно ж, ні з якого іншого ладу, як із демократії; інакше кажучи, із граничної свободи виникає найбільше і найжорстокіше рабство».
Що давним-давно в Елладі, що сьогодні в Україні перехід демократії в тиранію породжується сп’янінням свободою. Платон говорить про ситуацію, «коли на чолі держави (...) доведеться стати дурним виночерпіям», а Путін указує на хлопців, «які просто повністю себе дискредитували».
Втім, є й відмінності. У Платоновій моделі тиранія виникає з демократії і заміщає собою останню. Путінська ж конструкція (як розумова, так і реальна) — позачасова. Тут демократія і тиранія благополучно співіснують. Справді, якщо В.В.Путін — абсолютний і чистий демократ, то під його благодійним скіпетром неодмінно мала б розквітнути п’янка свобода. А далі неодмінно йде влада тирана. А цей висновок входить у суперечність із початковою тезою «Путін — демократ». Розв’язання протиріччя — у чудовому російському держустрої, іменованому «керована демократія».
Лики її воістину предивні й несподівані. Кажуть (Максим Соколов, «Известия», 18.05.07), що нині «на одному з факультетів МДУ серед питань кандмінімуму з філософії є білет №75 — «Путін В.В. Про роль нанотехнологій у науках (Послання від 26.04.2007)». «Записування В.В.Путіна у філософи, — пише автор, — викликало певне здивування, котре, однак, було б більш обґрунтованим, якби сусідство мислителів будувалося за принципом «Аристотель, Гегель і В.В.Путін». Але тепер ми чітко бачимо всю безпідставність будь-яких сумнівів і здивувань і побажаємо російським аспірантам успішних відповідей на запитання «Платон і В.В.Путін про державний устрій (прес-конф. від 04.06.07 р.)».