Акторів не можна не любити. Їх і люблять. Практично всі. Але ось наскільки поважають їхню працю — це вже, як то кажуть, велике запитання. Якщо судити за соціальним станом акторів у нашому суспільстві, то відповідь на нього буде однозначно негативною. Адже шанобливе ставлення припускає цілком інший рівень оплати акторської праці. За останні півтора десятиліття відкрито всі таємниці в питанні про матеріальне існування улюбленців муз театру і кіно. Думка, що стійко існувала в суспільстві про великі акторські заробітки, виявилася ще одним міфом системи, в якій ми існували.
Та ось настали нові часи. А з оплатою акторської праці майже все залишилося, як і раніше. Суспільство продовжує ставитись до акторів, як до некваліфікованої робочої сили. Зневага ця дісталася від попередньої системи — акторам після закінчення інституту платили всього лише на десятку більше від мінімальної зарплати. У такий спосіб людей із вищою освітою після одержання диплома відразу ж зводили до рівня прибиральниці. Правда, приблизно так само оцінювалася і праця лікарів та інженерів. Компанія взагалі-то пристойна. У тієї держави це було цілеспрямованою політикою щодо інтелігенції. Вона завжди викликала в неї підозру, оскільки була наділена здатністю думати. Отож, щоб вона про себе не була надто високої думки, її відразу ж після вузу — і в злидні. Сидячи в ямі, згори можна було почути вимогливе «з ким ви, майстри культури?» і наполегливе нагадування про борг перед народом. У тій системі і гасло було відповідне: незамінних людей не існує. Повсюдне його насадження проросло зневажливим ставленням не лише до людей мистецтва, а й до всіх сущих. Лицемірно твердячи про повагу до діячів мистецтва, у тому числі і до акторів, удостоюючи їх високих звань і нагород, «обираючи» до вищих органів влади, що нічого не вирішували, та система відразу ж виявила своє справжнє ставлення до акторів, варто було лише Сполученим Штатам Америки обрати Рональда Рейгана своїм президентом. Що тут почалося! «Та він же актор. Вони там що — вже нічого не розуміють? Ну він їм напрезидентствує!» Малося на увазі, що актор за визначенням є особистістю розумово обмеженою. Тим часом належність до акторської професії Рейганові не завадила, а швидше допомогла. На жаль, це мало кого навчило, зокрема у нашій країні. Варто актору зайняти місце в міністерському кріслі, як відразу чується горезвісне: «Та він же актор! Ну, він їм награє».
Що тут сказати? Примітивніше розуміння сутності акторської праці знайти важко. При погляді на акторів, що гримасують, як на лицедіїв з розвиненою мімікою і недорозвиненим інтелектом, їхні злидарські зарплати взагалі можуть здаватися страшенно величезними. Але образливе спрощення далеко не завжди визначало ставлення до акторської праці і, відповідно, її оплату. Ось лише деякі приклади.
Михайло Семенович Щепкін, геніальний актор російської сцени, який служив у Малому театрі, на свою зарплату міг утримувати близько двох десятків домочадців і ще стільки ж щовечора запрошувати до себе на вечерю. У домі М.Щепкіна була традиція до акторського застілля готувати пиріг з капустою, запікаючи в нього всілякі сюрпризи для гостей — звідси і назва «капусник». Василь Іванович Качалов, провідний актор трупи Московського художнього театру, одержував платню, що дорівнювала платні генерал-губернатора Російської імперії.
Чи не правда, досить переконливі приклади високої оцінки акторської праці? Скажуть, так це ж у Росії. Добре, звернімося до історії українського театру, розвитку якого в умовах царської Росії намагалися не допустити, побоюючись зростання національної самосвідомості. Отже, за цих умов головна акторка трупи корифеїв Марія Костянтинівна Заньковецька одержувала річну платню в розмірі 12 тисяч рублів. Для орієнтації читача нагадаю, що, приміром, у п’єсі І.Карпенка-Карого «Хазяїн» головний герой купує багатотисячну череду по 75 копійок за вівцю. Робіть висновки, наскільки достойно оплачувався актор у гнобленому українському театрі.
Нині ми начебто хочемо розвивати національне мистецтво, але при цьому вважаємо за можливе молодому актору, який здобув вищу освіту, платити 140 гривень на місяць. Навіть досягнувши найвищого визнання, удостоївшись звання народного артиста України, актор обласного драматичного театру одержує 225 гривень. Таке нині ставлення до тих, чия творча унікальність є незаперечною. Свідомість, для якої рабське становище людей є нормою, відразу ж видає заперечення у формі розхожого «творець повинен бути голодним». Що-що, а цинічні банальності в нас у широкому вжитку. Вважати голодний стан людини не тільки прийнятним, а й бажаним — чи це не дикість?
Насправді все цілком інакше. Творчість припускає особливий безтурботно-радісний стан душі, відчуття внутрішньої розкутості і незалежності. Але відкіля все це візьметься, якщо стискає тебе немилосердний пояс безгрошів’я. Він продукує одне — пригнобленість, пригніченість. Навіть якщо свідомо намагаєшся позбутися нього, він проникає в підсвідомість і вже відтіля вершить свою руйнівну роботу. На підтвердження цього посилаюся на експеримент, проведений десятиліття три тому.
Психологам запропонували скласти характеристики людей винятково за фотографіями. Психологи не знали цих осіб. Але на одних були зображені наші, тоді ще радянські актори, а на інших — зарубіжні. Отож, психологи, ще раз підкреслю, які вперше побачили обличчя людей на фотографіях, виділили радянських акторів за тією ознакою, що в їхніх обличчях не вдалося прочитати впевненості в собі, внутрішньої гідності і душевного спокою. На жаль, через роки ми продовжуємо залишати за собою подібний вираз обличчя. Тому нас так легко пізнають на Заході. Тому і ми так легко пізнаємо іноземців, які приїхали «відтіля». Чи позначається це на творчості? Безсумнівно. Позначається нині, позначалося і раніш. Знову звернуся до М.Щепкіна, чия творчість пов’язана не лише з російською, а й з українською культурою.
Якось цар Микола І, розмовляючи з актором (зважте — перша особа держави розмовляє з актором), поцікавився: чому це французькі актори грають так легко, розкуто й чому така важка виконавча манера акторів російських? Щепкін відповів глибоко й мудро: «А ви звільніть, Ваша імператорська Величносте, підданих від кріпосного права і від дум про шматок хліба, і наші будуть не гірші за французів».
Гарно ж відповів актор Михайло Семенович Щепкін!
Ми часто посилаємося на приклад розвинених держав Заходу. У цьому є своя користь. Отож, якщо брати соціальний стан наших акторів і американських, то виглядає це справді як спецдобірка для вікопомної рубрики «два світи — дві системи». Тільки з величезним мінусом не на нашу користь. Загальновідомо, що головна стаття видатків у створенні американських фільмів — це оплата праці акторів. Суми гонорарів окремих американських зірок давно вже становлять восьмизначне число.
Дозволю собі стверджувати, що рівень професіональної роботи наших головних акторів анітрошки не нижчий за рівень їхніх закордонних колег. У нас є дивовижно талановиті актори. Анітрохи не сумніваюся, що, припустимо, такого майстра своєї справи, як Анатолій Хостікоєв, не має жодна країна. Він уже давно досяг акторської мудрості, знаходиться в унікальній фізичній формі. Не сумніваюся, що якби засвітився він на Заході, бути б йому і там у числі перших. Це великий талант. Сказав би «величезний», якби він зіграв свою Головну Роль. Вона в нього, хочеться вірити, ще попереду.
Як випускника нашого інституту ми запросили його на зустріч із студентами. Зал вирував. А.Хостікоєв був чудовий у своїй щедрій самовіддачі і щирості. Але зустріч ця могла і не відбутися. Цього дня А.Хостікоєв повертався з творчої зустрічі в іншому місті, добре, що встиг вчасно. І подумалося: як багато змінилося за останнє десятиліття, актори ж все так само змушені заробляти собі статок успадкованими від радянських часів творчими зустрічами. І такий актор, якщо його оцінювати за західними мірками, повинен бути серед особливо багатих людей країни. Тому що він — Талант. Саме з великої букви. А Талант у суспільстві, яке хоче називатися цивілізованим, — це національне надбання і гордість, він явище рідкісне, унікальне, його треба берегти, він не може працювати нескінченно багато. І не тому лише, що ця робота потребує певних заходів безпеки для здоров’я, а й в ім’я майбутніх і нинішніх акторських робіт. Щоб вони визріли, актор повинен бути в міру розвантажений.
Нагадаю про одне повчальне розпорядження по художньому театру: «Актора І.Москвіна звільнити з вівторка від репетицій, тому що в четвер він грає роль царя Федора» (заголовна роль спектаклю). Керівники того театру розуміли: щоб вийти на сцену і бути здатним вразити глядача, треба щось нагромадити. Без невидимого глядачу спеціального настрою душі і накопичення енергетики досягти зльоту творчого духу неможливо. Наші ж актори цілісінький день у бігах. З театру — на телебачення, відтіля — на кінозйомки, з ранку добре б встигнути записатися на радіо або на озвучуванні. Бігають, тому що повинні якось прокормитися, у щось повинні вдягтися самі і вдягти своїх дітей. Ти актор, у тебе повинен бути відповідний вигляд, ти на очах.
Однак «служенье муз не терпит суеты». Суєта згубна для глибини творчості. І от дивишся, а справжніх творчих відвертостей усе менше, про ролі створені, а не зіграні, і казати важко, до справжньої глибини добираємося усе рідше. Тому що ніколи зупинитися і зосередитися. Горезвісний анекдот про актора, що відмовився від голлівудського контракту лише тому, що в нього попереду новорічні ялинки, здається скоріше сумним, ніж кумедним.
На початку тридцятих років великий К.Станіславський готував листа до уряду, в якому гостро порушував питання про неприпустимість перевантаження акторів, що загрожує їхньому здоров’ю і втратою театром художнього рівня. Тоді до Станіславського прислухалися. Художньому театру справді був створений розумний режим існування. Це стосувалося й окладів, і відпусток, і санаторного лікування. Хто подумає нині про наших акторів? Добре, якщо є такий енергійний і турботливий директор, як Марко Бровун у Донецьком обласному драматичному театрі ім.Артема. Ну, а на державному рівні, щоб це стосувалося всього акторського цеху? Чи знову нагадають про необхідність безкорисливого служіння мистецтву? Дуже вже міцно наша свідомість замішана на демагогії. Та правильніше все ж виходити з іншого — все в цьому світі має свою ціну, у тому числі і безкорисливість. І коли вже ми поставили за мету побудову цивілізованого суспільства, то повинні прийняти його норму ставлення до акторської праці. Щороку в липні біля стін нашого театрального інституту — справжнє стовпотворіння. Йде черговий прийом студентів. Із сотень ми вибираємо одиниці. Але вибрані щасливчики ще не знають, у якому режимі відбувається навчання студентів акторського відділення. Між іншим, це досить цікава інформація, особливо в контексті нашої розмови.
Після обов’язкових лекційних занять наші студенти не розходяться хто куди. Починається друга половина робочого дня — індивідуальні заняття. З майстерності актора, зі сценічної мови, з вокалу. Закінчуються ці заняття здебільшого о дев’ятій годині вечора. Такий режим роботи чотирирічного терміну навчання. Інакше не виходить. Безсумнівно, навантаження величезне. Додайте до цього ще і завдання на самостійну роботу. Інколи мені самому незрозуміло, як студентам вдається все виконувати. Упевнений, що людина, не заражена бацилою акторства і величезним прагненням утвердити себе в професії, у цих умовах завиє ледве чи не наступного дня. А практичніший або цинічніший відразу і заявить: «І щоб я за такі гроші в майбутньому так горбатився?!»
Усім нам, хто користується громадським транспортом, надокучили об’яви в тролейбусах про набір на курси водіїв. Навчатися всього за півроку, а зарплата відразу ж така, що більшості акторів до неї за все творче життя не добратися. Багато запитань виникає під час читання цих об’яв. Запитань без відповідей. Головних серед них два: чому в нашому суспільстві набагато вигідніше не мати таланту і чому за його наявність потрібно платити убогістю існування?
На зустрічі зі студентами нашого інституту в жовтні побував керівник театру з ізраїльського міста Хайфа. Розмова була цікавою і змістовною. Вона торкалася різноманітних питань театрального буття. Поцікавилися студенти і рівнем оплати акторів в ізраїльському театрі. Їх зовсім не вразив факт одержання актором-початківцем тисячі доларів щомісяця. Рівень наших студентських стипендій привчає до цифр іншого порядку. Студенти розуміють, що наша держава на сьогоднішній день такий рівень оплати забезпечити не може.
Звісно, людей, задоволених своєю зарплатою, завжди буде меншість. Але від людини, яку постійно придушують обставини життя, важко очікувати творчих злетів та натхнення, блискучої винахідливості і безмежної самовіддачі. А це основні складової акторської праці. Зверніть увагу, що великі акторські творіння українського театру — образи людей пригноблених і розтоптаних. Чи не тому, що нашому актору це дуже близьке. Але от із людьми іншої долі, іншого світовідчуття в нас явна заковика.
Наші студенти давно вже звикли, що в неакторському середовищі від них частіше за все очікують чогось кумедного, такого собі колінця або фрази. Мовляв, коли вже ти актор, то давай, покажи щось, посміши. Нехай, якщо це родич напідпитку, від нього можна якось відкрутитися. Але якщо держава постійно нагадує про нікчемність і необов’язковість твоєї праці, то мимоволі починаєш думати: а чи не мститься вона за те, що Бог наділив тебе талантом? Може, її ставлення — прояв споконвічної заздрості посередності таланту? Чи розуміє вона, що кожен вихід на сцену — це свідоме вибивання власної психіки з природного для неї стану спокою, це виснажливі щоденні сходження на піки емоційних вершин, це забуття свого особистого життя в ім’я того, уявлюваного, що повинне захопити, здивувати, піднести. Інших цілей у справжнього мистецтва немає.
Визначивши вектор руху в бік держав цивілізованих, культурних, потрібно відмовитися від некультурного ставлення до майстрів культури. Вони ж повернуть сторицею.