Часом складається враження, що країна, себто люди, які в ній живуть, після десяти років спочатку захопленого романтизму, потім — панічної розгубленості, ввійшли тепер у період соціально-політичного філософування. І що гірше — багато хто повернувся до біблійних джерел, щохвилини ставлячи перед собою питання, які обговорювались 100, 500, 1000 років тому, тобто питання, на які не знайдено відповіді тоді ж, тобто 100, 500 і 1000 років тому. Деякі питання виникли понад 2000 років тому, і це означає, що запитувати тепер у себе про те, на що не було знайдено відповіді ніколи, небезпечно для психічного здоров’я. Ми можемо запропонувати читачеві лише малу частину цих запитань, скромно сподіваючись, що певна, утім, тільки нарочита, іронічність викладу не образить нікого з учасників процесу.
Нехай дарують нам професіонали-філософи, ми без системи починаємо з часто повторюваної формули:
Про шкоду подвійних стандартів
Ми не заглиблюватимемось у мудрі тисячоліття, нагадуючи про існування ще в Стародавньому Римі іншої формули: Quod licet jovi, non licet bovi.
Тобто, що дозволено Юпітерові, те не дозволено бикові. Тим паче що тисячоліття мудрості не вчать, і граблі історія завжди кладе в одному й тому самому місці й завжди вказує, де вони лежать. Але мільйони лобів за тисячі років випробували себе на міцність цими граблями, що мирно собі лежать. Ідеально було б, якби не було подвійних стандартів, ідеально, але нудно. Відсутність подвійних стандартів означала б, приміром, що всі жінки для всіх чоловіків однакові. І навпаки. Тобто шлюб байдужий для наречених або що, покохавши якусь русявку, ви, мій читачу, вже не маєте права згодом покохати шатенку. З юридичного боку, будь-який злочин мав би стандартне покарання й садист-убивця справедливо обурювався б, якби йому дали термін більший, ніж убивці через необережність чи нехлюйство або з міркувань убивши запобігти ще тяжчому злочину.
Одна розумна людина стверджує, що порівнюються порівнянні речі. Тож, коли сучасність ставить нам запитання: «Чи так само винен майор, як і президент», — ми можемо згадати відповідь на запитання про Юпітера й бика. Це може бути типове запитання про подвійний стандарт, і, можливо, на нього можна буде стандартно відповісти. Підслуховувати — гріх, але, з огляду на певний стандарт, пересічна людина може потрапити в правову пастку або колізію. Скажімо, вона йде коридором, за дверима чує голоси, один із яких закликає скоїти злочин. З одного боку, вона не може, за законом, не повідомити про плановане, бо її можуть обвинуватити в недонесенні. Якщо ж, навпаки, повідомить, — звинуватять у підслуховуванні. Тільки не треба, читачу, про те, що майор — не просто людина, тобто не майор. Майора призначив генерал, а генерала — президент. А запитують, як завжди, тільки й виключно з того, хто керує стрілками. Авжеж, цікаво пофілософствувати на цю тему з позиції: кому, кого і за яких обставин можна підслуховувати? І навпаки — кому, кого безумовно не можна. Є такий варіант. Саме як варіант. Можливо, не можна нікому, нікого, за жодних обставин, за винятком загрози суспільству або державі. Суспільству загрожувати можуть терористи, путчисти або сама держава. Державі може загрожувати суспільство (якщо це тоталітарна держава) і завжди путчисти й терористи. Тож і тут стандарти подвійні: одні — для суспільства, інші — для держави. І навіть потрійні — третій непорушний стандарт — для приватних громадян. Або, можливо, для чесних громадян. Якщо скорий і справедливий суд або ні від кого не залежний прокурор когось запідозрить у нечесності.
Тепер можна перейти ні сіло ні впало до питання
Про моду цитування
Мода на цитування Івана Франка прийшла, хоч як дивно, не дуже давно разом із західним вітром. На всепарламентських слуханнях про свободу слів і висловлювань Івана Франка цитував європейський емісар. Він сказав: «Правда проти сили», маючи на увазі, що правда сильніша за силу. І це всім сподобалося. А повинно було сподобатися всім, крім політиків й істориків. І ті, й ті повинні знати, що в цих сестер, себто політики й історії, багато сумнівів із приводу того, що правда може перемогти силу. Якщо взяти для прикладу останні вибори у світовій демократії зі столицею в окрузі Колумбія, то правда більшості голосів, відданих А.Гору, успішно програла силі американської Феміди, яка визнала, що за законом переміг саме Д.Буш. Правда була на боці Польщі, як і на боці Голландії, Бельгії, Австрії — цих маленьких, але гордих країн і народів. А сила — на боці великої та злобливої Німеччини Гітлера. Правда перемагає силу там і тоді, де й коли треба докласти мінімум сили, аби довести максимум правди. (Здається, трохи пафосно вийшло, тож перепрошую, читачу). Принаймні чим менше треба сил для пошуку правди, тим безсиліша сила.
Історія нам каже, що таке трапляється рідко, а сучасність стверджує, що вже частіше, але — не тут і не зараз. Тут і зараз тутешні сучасні політики явно не цілком достатньо освічені. Аби правда стала силою, треба мати силу. Політики ж, бідні силою, але горді правдою, вдають, що живуть на далекому Заході. Сповідуючи власну логіку сили, влада некепсько організована, добре злютована, пристойно (чи цілком непристойно) багата й не хоче знати правду про себе. А хто хоче? Багато людей бояться визнати свою неприйнятну поведінку. А влада, нагадаю, у політичному сенсі цього слова, завжди складається з людей. Ці люди не хочуть тут і зараз знати про себе правду й не хочуть, аби про неї дізналися інші, й щосили перешкоджають знанню правди. Ті, котрі називають себе опозицією, неорганізовані, роз’єднані й не мають фінансового ресурсу, тобто бідні й ні на що не здатні. Такі собі бідні, самотні кабальєро, які лише в романтичних творах самотужки виграють у «полчищ іноземних загарбників» (див. будь-який номер газети «Правда» до 1986 року). Уже вкотре переконуються самі опозиціонери, що треба організуватися так, щоби влада зважала на їхню силу, а не на їхню правду. Овва, — сьогоднішні успіхи умовної опозиції свідчать лише про те, що ресурс сили у влади вичерпний, але не про те, що цей ресурс перейшов до опозиції. Порядок б’є клас — майже безпрограшна формула. «Класно їм дав Мороз», — кажуть одні. «Але в них, здається, все в порядку», — стверджують інші. У бойовому порядку, — додамо ми. Хоча сумувати опозиції все-таки не слід. Як і тікати світ за очі, волаючи: «Все пропало!» Правда про справу Георгія Гонгадзе поступово стала силою. Головне, щоб опозиція не злякалася власної сили, тоді влада змушена буде говорити правду. Та якщо ці панове-патріоти знову дозволять себе підкупити, залякати, роз’єднати, вмовити, то виявиться, що вони нікому зі своєю правдою непотрібні. Сьогодні потрібні і сила, і правда. Чи, можливо, за Т.Шевченком — своя правда, і сила, і воля. Сюди ж можна зарахувати й таке, багато в чому співзвучне з вище описаними міркуваннями:
Про емоції та логіку
У політиці емоції майже завжди суб’єктивні. Логіка в політиці завжди своя. І в цьому, до речі, психологічний (а можливо, навіть психіатричний) аспект власне політики. Середньостатистичний сьогоднішній тутешній політик — це людина, котра не вміє нічого й має невиправдані амбіції вважати, що вона вміє все. Враження таке, що цю їхню рису якимось чином клоновано й нанесено на всіх разом і на кожного зокрема рівним товстим шаром. В адміністрації Президента й у Верховної Раді сидять клони, за, можливо, поодинокими винятками. Вони сидять й емоціюють, але по-різному. Хоча емоція в усіх однакова. Ця емоція є, знов-таки, клоном емоції під назвою «класова ненависть». Тобто безпричинна, беззастережна та безпідставна з політичного погляду. Під час громадянської війни, по смерті старої Російської імперії, ті, кого називали червоними, знищували всіх підряд, керуючись цією класовою ненавистю без будь-яких причин, за будь-яких умов і без будь-яких підстав. Просто мальтузіанським способом скорочуючи населення. Через 80 років враження таке, що в Україні пан Кучма особисто в пана Мороза ницо, втершись у довір’я, з особливим цинізмом відібрав щось особисто дуже цінне, приміром, квартиру, і той став бомжем, а пан Мороз у пана Кучми особисто поцупив наречену за день до весілля, хоча дружив із першого класу, був вхожий у дім, підлещувався й так само втирався в довір’я. Те саме стосується всіх, хто вважає себе владою, і тих, хто зараховує себе до опозиції. Це чимось схоже на комунальну квартиру, коли побити могли за непогашену лампочку в туалеті. За кожної зручної та навіть і не цілком зручної нагоди і ті, й ті готові знищити одне одного, а знищивши, відразу піти на пенсію та зі словами «життя вдалося» виховувати дітей чи онуків або випилювати лобзиком. Це вже якась любов-ненависть. І тут без Фрейда не розібратися.
Можливо, слід зазначити, що опозиції такий образ хоч якось відповідає. Що не кажи — начебто опозиція. Але влада? Хоча в неї є своє спеціальне виправдання. Вона принаймні завжди, тобто до останнього часу, мала свою логіку. Тобто була (знов-таки — до останнього часу) менш емоційною. А навпаки, з огляду на власну логіку, будувала все під себе: потрібен був так званий адміністративний ресурс — будь ласка, потрібні скрізь вірні, безвідмовні люди — немає проблем, потрібна більшість у Верховній Раді й меншість проти референдуму — будьте люб’язні. Тобто свої плани виконувалися й перевиконувалися, оскільки звичка планово керувати п’ятирічками у влади збереглася. Тож боротьба точилася при відомому результаті, бо логіка, холод і знання своїх владних інтересів — завжди сильніші від емоції, спрямованої на знищення влади. Навіть коли ця влада заслуговує катастрофічної й цілковитої поразки і навіть «беззастережної капітуляції» (див. будь-яке видання «Історії Великої Вітчизняної війни»).
Проти логіки може спрацювати логіка, але не емоція. Загальне знання того, якою є чинна влада, суть — проста емоція, ніяк неспроможна цю владу повалити й навіть потіснити. Логіка опозиції: будь-яка інша, не ця влада, краща від чинної, можливо, й виникають сумніви, що в опозиції є щось конструктивне на майбутнє, себто що тоді, коли вона прийде до влади, з усіма відбудеться щось хороше і приємне. Але ж і чинна влада не завжди може похвалитися хоч якимись виразними планами, тобто не дуже хороша, далека від приємності й часто неприйнятна.
Якщо вище ми говорили про логіку, то доречно, можливо, про неї ж і продовжити — про поки що мало вивчену логіку.
Про те, що шляхетні вчинки повинні робити тільки шляхетні люди
Це дуже політичне питання для країни й дуже філософське. Якщо в дитинстві ти розбив шибку, то чи маєш ти, читачу, право зробити щось шляхетне подорослішавши, скажімо, перевести бабусю через дорогу? Багато хто вважає, що не маєш. І дуже мало хто вважає навпаки. Мається на увазі таке: певне, важко (хоча насправді абсолютно неможливо) знайти в країні хоч когось, кого не можна притягнути до відповідальності за порушення закону. Президент не підписує ухвали Ради вчасно, хоч останнім часом його звинувачують і в тяжчих гріхах. А громадянин Вася-пішохід переходить вулицю у невстановленому місці. Ну дуже багато, ну дуже заможних людей ніколи не сплачують податки. А деякі чиновники і взагалі хабарі беруть: і в ДАІ беруть, і на митниці, і в жеку. Ну, це тобі відомо, читачу. Усією країною так чи інакше одне в одного крадемо, а всі разом — у держави, а вона — у свого населення. Коротше, коли по правді, то треба взагалі всіх посадити. І тут постає головне питання: чи можна всіх посадити? Конкретно — всіх абсолютно. Історія ХХ століття свідчить, що не можна. Йосип Сталін спробував у першій половині минулого століття, Полпот — у другій. Не вийшло. Тоді треба всіх амністувати? Теж сумнівно. Тоді треба керуватися правилом подвійних стандартів і посадити лише тих, у кого є шестисоті «мерседеси». А як бути з тими, у кого «ролс-ройси», «лексуси» та «бентлі»? І тут я, перепрошую, дорогий читачу, подумав, що відповіді на запитання: чому в усьому винна саме Юлія Тимошенко — у природі не існує.
Ну не в контрабанді ж річ, їй-бо. Смішно навіть подумати, що в контрабанді. (До речі, я тут нещодавно з людьми з великих, ну дуже великих західних компаній говорив. То вони стверджують, що змушені рекламувати українську контрабанду. І дуже просто, кажуть вони: більшість їхніх товарів, себто абсолютна більшість торговельних марок надходить у країну нелегально. І ці самі марки рекламуються їхніми компаніями. Тобто рекламується справді контрабанда. Що означає мільярди північноамериканських «зелених рублів»). Отже смішно, хоча — кому як. Але тут вийшли всі, як один, волаючи, що, крім контрабанди п’ять років тому, сьогодні з паливом і енергетикою кепсько. А населення не помітило, що кепсько. Рік тому помітило, і два, і три, і чотири роки тому помітило, а тепер, крім окремих засобів масової інформації, — не помітило. Та й загалом, складається враження, що це в Україні нафти й газу повно, а в Росії їх зроду-віку не бачили й купити не можуть. Сибір і Далекий Схід, поступово вихолодаючи, чекають весни, а в Україні начебто все ладком. Тільки за тиждень до відставки трішки похолоднішало, але це ми пам’ятаємо. 1972-го теж до відставки Петра Шелеста всіх дисидентів посадили. Хоча з Юлією Тимошенко, можливо, спрацювала чиста фізіологія під назвою жіноче тепло. Тобто вона громадян цим своїм усім теплом зігріла, і, ясна річ, багато хто її тепер називає Берегинею, а вона сподівається, що народ до неї потягнеться. А він не потягнеться. Але за тепло все одно окреме спасибі. І окремі, але вже інші зауваження, також у фізіологічній сфері. Ми тут, ясна річ, страшенні ліберали, дорогий читачу, але ця ненависть до жінки з боку можновладців-чоловіків видається дуже дивною.
Тобто, яку таку особисту ворожість вони відчувають до потерпілої, і що такого вона зробила, чого вони не зробили б, і чому, якщо пані Юлія п’ять років тому порушила, що, до речі, не цілком доведено, то сьогодні неспроможна створити без порушень і з користю? Суцільна загадка. Для непосвячених, звісно. Але ти, дорогий читачу, певна річ, посвячений.
* * *
Темна й загадкова українська влада, як темний і загадковий український степ української ночі пізнього українського серпня. Як темна й загадкова українська політика загалом. У цій політиці немає подвійних стандартів. У ній правда перемагає силу. В ній опозиція вірить владі, у ній модна філософія політична й соціальна. І навіть проста відставка міністра огорнена загадковістю, таємницею і схожа на чародійство. На вулиці зима з довгими ночами, холодами, снігами, вітрами. Але через місяць — весна, мій читачу. І буде більше світла та дня, і менше тіні й ночі. І знімуть прем’єра, і призначать нового. І заквітують сади. І знову створять більшість у парламенті. І прилетять перелітні птахи. І що-небудь імплементують. І зазеленіє трава. І, можливо, буде новий референдум. І неодмінно зашелестить листя на деревах. А ще дозріватимуть і наливатимуться соком пишні грона, спочатку такі маленькі й ранимі, вони, рано чи пізно, попри іронічно недовірливі погляди навколишніх, таки дозріють. Це будуть грона гніву.