UA / RU
Підтримати ZN.ua

Планета Ковтуненка

Усе в його житті складалося дуже добре: у дитинстві були щирі друзі, із ними ганяв футбол, грав на м...

Автор: Володимир Платонов
Професор В’ячеслав Ковтуненко, один із організаторів фізико-технічного факультету ДДУ, підготував тисячі фахівців для нової галузі промисловості. Публікується вперше

Усе в його житті складалося дуже добре: у дитинстві були щирі друзі, із ними ганяв футбол, грав на мандоліні в шкільному струнному оркестрі, передивився всі спектаклі театру опери й балету, навчався з майбутнім письменником Львом Кассилем (у кожній школі були свої знаменитості), блискуче закінчив середню школу, поступив до авіаційного інституту, мріяв будувати літаки, але ще більше - літати. Війна перекреслила всі його плани - у двадцять років пішов на війну, у боях під Москвою був тяжко поранений - повернувся з війни інвалідом. Важко уявити: у двадцять років - інвалід.

У Саратовському госпіталі червоноармієць 914-го стрілецького полку В’ячеслав Ковтуненко довідався, що до служби в діючій армії він уже не придатний, і подав документи до Ленінградського університету, у роки війни евакуйованого на Волгу. Двадцятидворічний ветеран війни став студентом механіко-математичного факультету. У сорок шостому, вже з дипломом інженера-механіка, його направили до Науково-дослідного інституту (НДІ-88), у відділ Сергія Корольова. Це нині ім’я Корольова відоме всім, у перші ж роки після війни його мало хто знав, а про те, чим він займався, знали ще менше.

Президент АН СРСР Мстислав Келдиш і президент АН України Борис Патон (у центрі) знайомляться з виробництвом космічних апаратів на «Південмаші». Пояснює професор В’ячеслав Ковтуненко

Шлях Ковтуненка в ракетобудуванні та космонавтиці був дуже непростий. По суті, це була невпинна боротьба за нові ідеї, проекти, технології. Пропрацювавши шість років у Корольова провідним інженером-розраховувачем аеродинамічних і теплообмінних процесів, Ковтуненко займався ще й балістикою, міцністю, проектуванням, очолював групу, захистив кандидатську дисертацію, став універсальним фахівцем - у ті часи рідкісне в науці й техніці явище. Перед ним відкрилася широка перспектива, та несподівано для всіх, зокрема, й головного конструктора, Ковтуненко їде на «периферію» до міста на Дніпрі, де, крім серійного випуску ракет далекої дії, започатковувалася нова справа.

- Мені дуже хотілося поїхати до Дніпропетровська з групою Будника, але мене не відпустили, - розповідає В.Ковтуненко. - Лише 1953 року, скориставшись тривалим відрядженням Корольова, я швидко оформив документи і опинився в Дніпрі. Приємно здивували ентузіазм працівників невеличкого КБ і нові ідеї. Відразу ж узялися за їхнє втілення. Розпочали з пошуку матеріалів, експериментували, сперечалися, доводили, перевіряли й укотре перепровіряли. Хотілося відчути душу нашої ракети, її характер, зрозуміти, що від чого залежить, тобто зрозуміти «ідеологію», як це прийнято називати нині.

Восени 1953 року Ковтуненко очолив проектний відділ, що складається з чотирьох секторів: проектно-конструкторського, балістики й динаміки, навантажень і міцності, головних частин. Кістяк відділу становили молоді конструктори - усього 25 чоловік. Це потім проектний відділ розрісся, сектори перетворилися на спеціалізовані відділи, комплекси, КБ, але до цього було ще далеко - йшов п’ятдесят четвертий рік, рік народження Особливого конструкторського бюро №586 (ОКБ-586) з розробки бойових балістичних ракет на довгозбережуваних (висококиплячих) компонентах палива.

Головним конструктором ОКБ-586 призначили Михайла Янгеля, його Ковтуненко добре знав ще за КБ Корольова та НДІ-88. З першим заступником головного Василем Будником вони познайомилися в сорок шостому, разом працювали в одному відділі, добре знали один одного, а головне - були однодумцями.

При створенні свого первістка дніпровці йшли не проторованим Брауном і Корольовим шляхом, а своєю власною дорогою - у таких випадках завжди є і «попутники», і «супротивники». Останніх було набагато більше, ніж хотілося молодим конструкторам. В’ячеслав Михайлович зазначав: «Ми були молодими і тому, напевно, нічого не боялися - йшли напролом. Старт нашої першої ракети Р-12 минув успішно. Ми раділи, як діти, а Корольов попередив: «Перший пуск - це ще не пуск. Подивимося, що буде далі».

Окрилене першим успіхом, янгелівське КБ вступило у вирішальну сутичку за розвиток обраного напряму. З особливою пристрастю розгорілася боротьба при реалізації проекту міжконтинентальної ракети Р-16 (8К64). ОКБ-1 зайняло різко негативну позицію до розробки міжконтинентальних ракет на висококиплячих компонентах палива. Начальнику проектного відділу ОКБ-586 В’ячеславу Ковтуненку Корольов прямо заявив: «Нічого у вас не вийде - це гроші, викинуті на вітер».

Уряд прийняв рішення провести наукову експертизу проекту. По суті, вирішувалося питання в принципі: бути чи не бути новому напряму. Академік Мстислав Келдиш, один із головних суміжників Корольова, як голова експертної комісії доповів уряду про принципову можливість створення міжконтинентальної ракети Р-16.

Рішення уряду для дніпровців означало повне схвалення, для ОКБ-1 - обернулося несподіванкою: на конкурсній основі Корольову доручили створити аналогічну ракету на кисні. Забігаючи наперед, зазначимо: за всіма основними характеристиками янгелівська Р-16 виявилася кращою за корольовську Р-9А - країна отримала справжню бойову зброю стратегічного призначення (дальність стрільби Р-16 - 13000 кілометрів, потужність заряду до 5 мегатонн).

Трохи раніше була створена й поставлена на бойове чергування найпотужніша у світі одноступінчаста ракета Р-14 із дальністю 4500 кілометрів «для Європи, Азії і Північної Америки». Зі здачею цих ракет на озброєння остаточно затвердився обраний дніпровцями напрям, а молодий колектив ОКБ-586 став визнаним лідером бойового ракетобудування.

Створюючи стратегічну зброю, проектанти постійно підводили головного до думки зайнятися Космосом. Особливу активність виявляв В’ячеслав Ковтуненко, його підтримували Василь Будник, Микола Герасюта, Юрій Сметанін. Їхнє бажання підкріплювалося переконаністю: бойова ракета - практично готовий космічний носій.

Янгель не те щоб заперечував, він дивився на проблему глибше. З одного боку, у КБ є головне, державне завдання - оборона країни, з іншого - чи не вийде так, як у Корольова: захопившись Космосом, корольовці програли оборону. Тут мало бути більш мудре рішення. Янгель розмірковував: кожній ракеті, як і будь-якій машині, на зміну приходять нові, досконаліші «вироби», кожна ракета має свій гарантійний строк зберігання. Що робити з ракетами, які відслужили свій строк і пішли «у запас»: переплавляти на метал, знищувати? Так раніше чинили і ми, й американці.

Розмірковуючи, Янгель дійшов геніального рішення: бойові ракети, що відслужили свій термін, переробляти на космічні носії - нехай послужать науці і людям. Стратегія Янгеля в тому й полягала, що кожну бойову ракету доробляли до космічного носія. Дніпровський первісток ракета Р-12 (8К63) із другим ступенем стала космічним носієм 63С1, відкрита назва - «Космос-1».

Відносна простота, дешевизна порівняно з ракетою Р-7, зручність в експлуатації, надійність «Космосу» - другого в СРСР космічного носія - дозволили здійснювати масовий запуск космічних апаратів, проводити широкомасштабні дослідження космічного простору й вивчати вплив Космосу на Землю.

Потрапивши, образно кажучи, у космічну стихію, Ковтуненко розвинув надактивну діяльність з пошуку «корисного вантажу» для носія та наповнення «портфеля замовлень» для створеного КБ космічних апаратів, комплексів і систем. Відзначимо: до цього часу професор Ковтуненко вже був заступником головного конструктора ОКБ-586, Героєм Праці, лауреатом вищої наукової премії країни, доктором технічних наук і міг би спокійно спочивати на лаврах. Та, взявшись за цілком нову для янгелівського КБ справу, В’ячеслав Михайлович зумів і тут досягти вражаючих результатів.

Перший супутник серії «ДС» («Дніпровський супутник», у відкритій пресі - «Космос-1». - В.П.) збирали в напівпідвальному приміщенні цеху №26 «Південмашу» - спочатку завод не був пристосований для виготовлення космічних апаратів, це потім з’явилися спеціалізовані ділянки, цехи й навіть космічне виробництво.

Нині як жарт згадують історію про появу назви наших супутників. Корольовці - піонери космічних досліджень - своїм супутникам присвоювали індекс «МС», наші конструктори це розшифрували як «Московський супутник». За образом і подобою перші власні супутники дніпровці назвали «ДС». Згодом з’ясувалося, «МС» означає не «Московський», а «Малий супутник», але ніхто не став змінювати звичну абревіатуру «ДС» - тим паче, що наші супутники справді створювалися на берегах Дніпра.

Після перших успішних стартів дніпровських супутників до янгелівського КБ хлинув потік заявок академічних інститутів, галузевих організацій і Міністерства оборони на створення космічних апаратів (КА) різноманітного цільового призначення. Ковтуненко радів: багато замовлень - це насамперед ознака правильно обраного напряму. Перед космічним КБ виникла проблема - як у стислий термін розробити й організувати виробництво великої кількості КА різних типів. Керівник космічного КБ розумів: традиційним способом це зробити практично неможливо, були потрібні нестандартні рішення, свіжі ідеї.

Найприйнятнішим виявився принцип уніфікації платформ космічних апаратів, використання єдиного корпусу, стандартного складу службових систем, загальної схеми управління бортовою апаратурою, єдиної системи енергоживлення - це дозволило вперше у світовій практиці організувати на «Південмаші» серійне виробництво супутників.

Уніфікувавши платформи, вдалося скоротити строки розробки і виготовлення космічних апаратів, значно знизити їхню вартість. За перше десятиріччя космічних досліджень на базі трьох уніфікованих платформ (ДС-У1, ДС-У2 і ДС-У3) створено й виведено на орбіти близько сорока наукових супутників 30 найменувань, а всього за цей період запущено понад 125 космічних апаратів.

- Створені на Дніпрі космічні апарати зробили величезний внесок в оборону країни - вважає Сергій Кавелін, заступник Головного конструктора КБ космічних апаратів. - Безперечний факт: наші стратегічні ракети допомогли зберегти мир на планеті, та не менш справедливо й інше - саме розвідувальні супутники найкраще контролюють процеси, що відбуваються на планеті, зокрема, попереджують і про ядерну загрозу. Під керівництвом Ковтуненка розроблено кілька типів супутників абсолютно нового напряму в оборонній техніці, зокрема, й космічні апарати оглядового та детального радіотехнічного спостереження («Цілина-О» і «Цілина-Д»), відзначені високими науковими преміями країни.

Зібравши під своє крило кращі кадри ОКБ, професор Ковтуненко почав будувати плани створення Дніпровського космічного центру країни, і ніхто не сумнівався, що він це впровадить у життя. У нього була маса нових ідей, неймовірні організаторські здібності, незаперечний авторитет вченого та блискучого практика, він підготував багато фахівців вищого класу - все складалося в безліч плюсів, але головний конструктор ОКБ побачив у цьому спробу ущемити вищі інтереси обороноздатності країни.

Свого часу Янгель передав функції головного розроблювача космічних апаратів «Метеор» Андроніку Йосиф’яну, супутників зв’язку - Михайлу Решетнєву, звільняючи сили для вирішення головних завдань ОКБ - створення ракетних комплексів стратегічного призначення. Розробку розвідувальної космічної фотосистеми «Янтар» він передав до Самари, керуючись усе тими ж розуміннями вищої державної важливості. «Ось станеш головним конструктором, тоді й прийматимеш остаточні рішення», - відповідав Янгель на всі докази Ковтуненка про перспективність даних розробок. Природно, В’ячеслав Михайлович дуже болісно переживав такий поворот подій, але не втрачав сили духу, і всю свою неприборкану енергію спрямовував на реалізацію нових ідей.

Займаючись космічними дослідженнями Землі, Сонця, Галактики, Ковтуненко розумів: це завдання не одного КБ, не однієї країни - це проблеми всього людства, які вимагають глобального вивчення явищ і комплексних методів досліджень. Саме на цьому напрямі необхідно концентрувати зусилля вчених усіх країн. Космос має не роз’єднувати, а об’єднувати людей. Таких важливих висновків дійшли вчені, коли 1966 року при Академії наук СРСР була створена Рада з міжнародного співробітництва в галузі дослідження і використання космічного простору, скорочено - «Інтеркосмос». Їі головою був затверджений член Президії АН СРСР академік Борис Петров, членом Ради й першим генеральним директором міжнародної програми «Інтеркосмос» став професор В’ячеслав Ковтуненко.

14 жовтня 1969 року на космодромі Капустин Яр у присутності вчених дев’яти зарубіжних країн дніпровський носій «Космос-1» (11К63) вивів на орбіту космічний апарат ДС-У3-ІК-1, який у відкритій пресі отримав назву «Інтеркосмос-1». Забігаючи вперед, зазначимо: з 25 автоматичних супутників серії «Інтеркосмос» 22 розроблені, виготовлені й запущені дніпровцями! Міжнародне співробітництво, ініціатором якого був В. Ковтуненко, із кожним роком розширювалося - серед наших «космічних партнерів» з’явилися французи, шведи, індійці...

Ніхто з них, природно, не знав про існування космічного КБ у Дніпропетровську, а саме місто майже тридцять років було закрите для іноземців. Усі контакти із зарубіжними вченими проходили «під дахом» Академії наук СРСР. Будь-яка поїздка наших фахівців за кордон проходила з дозволу спецслужб, вони ж контролювали й дії всіх командировочних. Причому під «пильним оком» спецслужб перебували всі: від пересічних працівників до Головного конструктора космічного КБ, йому також доводилося писати пояснювальні записки...

- За програмою «Інтеркосмос» ми співпрацювали з ученими багатьох країн, - каже Анатолій Попель, заступник Головного конструктора КБ космічних апаратів. - Особливо плідною виявилася робота з індійськими вченими та фахівцями. Під керівництвом професора Ковтуненка та індійського професора Рао проходили всі етапи створення першого індійського супутника
«АРІАБХАТА» - від його задуму до запуску на орбіту 19 квітня 1975 р. і прийому інформації з Космосу. Нам пощастило познайомитися зі Святославом Реріхом, який жив і працював в Індії. Зустрічав він нас привітно, хоча й не був прибічником досліджень Космосу. Завжди розпитував про батьківщину, знайомив із своєю творчістю і роботами батька - знаменитого художника і мислителя Миколи Реріха.

У рамках радянсько-французького проекту «Аркад» була запущена серія космічних апаратів «Ореол» (1971, 1973,
1981 рр.) для дослідження фізичних явищ у верхній атмосфері Землі та вивчення природи полярного сяйва. Ковтуненко цікавило все, що мало великий практичний інтерес: вивчення сонячної активності, метеоритних потоків, радіаційної обстановки та радіаційних поясів Землі, магнітного поля і дослідження атмосфери...

В останні роки всі проекти, що мали науково-дослідний характер і реалізовувалися під керівництвом В’ячеслава Ковтуненка, здійснювалися в рамках міжнародного співробітництва. Визнанням його заслуг у розвитку вітчизняної та світової космонавтики стало обрання В.Ковтуненка членом-кореспондентом Академії наук Української ССР.

- Нас, молодих, професор Ковтуненко вчив: максимально спрощуючи техніку, незмінно піднімайте її коефіцієнт корисної дії, - розповідає Володимир Драновський, головний конструктор КБ космічних апаратів, член-кореспондент НАН України. - Такий підхід до розробок призвів до блискучих результатів. Найменше в країні КБ космічних апаратів, що відрізнялося за чисельністю як мінімум на порядок від подібних галузевих структур, задавало тон в оригінальності розробок. Пригадаємо приклад «Космічної стріли» з аерогіроскопічною стабілізацією. Цією розробкою, що не має аналогів у світі, дотепер захоплюється інженерний світ.

З метою комплексного вивчення космічного простору, фізичної природи сонячної активності та геофізичних явищ, проведення експериментів в інтересах народного господарства були створені дві модифікації Автоматичних універсальних орбітальних станцій з орієнтуванням на Землю (АУОС-З) і на Сонце (АУОС-С) - це був величезний крок у фундаментальних дослідженнях космічного простору, практично всі експерименти на АУОСах стали унікальними й відзначені присудженням групі розроблювачів на чолі з В.Ковтуненком Державної премії СРСР.

Несподівано для всіх, зокрема, й для В.Уткіна, у грудні 1977 року професора В’ячеслава Ковтуненка призначили спочатку головним, а потім і генеральним конструктором ОКБ науково-виробничого об’єднання імені Лавочкіна (м. Москва). Сенс переведення, вочевидь, полягав у надії, що Ковтуненко, з властивою йому здатністю домагатися реалізації найсміливіших ідей, знайде кошти та можливості «витягти» талановитий колектив лавочкінців із дуже складної ситуації, а фактично з безвиході.

Ковтуненко не відразу й не під оплески вжився в колектив лавочкінців, становлення головного проходило досить важко, з елементами певної недовіри й у самому колективі, і в окремих чиновників вищого апарату. Це була вже не просто боротьба за реалізацію власних проектів та ідей, яка тривала постійно (тут Ковтуненко був визнаним бійцем), а щось більше - генеральний бій за формування довгострокової програми досліджень далекого й близького Космосу з допомогою міжпланетних космічних станцій.

Завдяки зусиллям Ковтуненка одне з маси закритих підприємств країни відкрило двері для міжнародного співробітництва й широкої кооперації вітчизняних учених - практично всі наступні проекти лавочкінців отримали статус міжнародних. Ковтуненко був не лише одним із ініціаторів міжнародного співробітництва в космосі, а й першим, хто досить успішно почав працювати на міжнародному ринку космічних послуг. Це було саме те, чого так не вистачало в той момент Дніпровському ракетно-космічному центру.

Розповідає Олександр Макаров, генеральний директор ВО ПМЗ (1961-1986 рр.):

- Ковтуненко завжди виділявся: елегантно одягнений - білосніжна сорочка, строга краватка, ідеально відпрасовані брюки - зразок класичного професора. Багатьом це не подобалося. З’являвся б на роботі в брудному взутті, невипрасуваній сорочці - був би «своєю людиною», а так - «пан», «блакитна кров». Навіть у ЦК, де обговорювалися кандидати на посаду головного конструктора, і там спливло це вульгарне «пан». Ніколи Ковтуненко не був паном, це великий трудівник. Мислитель. Дивіться, які ракети придумав - краще ніж у Корольова! Зайнявся дослідженням Космосу - отримав феноменальні результати. Став ініціатором міжнародного співробітництва. І це в той момент, коли тривала холодна війна! В’ячеслав Михайлович усім доводив: не можна віддавати на сторону створення супутників зв’язку й метеосупутників - це справа на все життя. Він був правий, тисячу разів правий!

Уклавши перші контракти з Індією, де Ковтуненко користувався глибокою повагою та авторитетом, лавочкінці сприяли створенню і виведенню на орбіти трьох індійських супутників з допомогою вітчизняних ракет-носіїв. За Індією пішли замовлення від Аргентини, Бразилії, Мексики... Це була одна з привабливих сторін діяльності колективу, очолюваного В’ячеславом Ковтуненком, успіхи якого особливо яскраво проявилися під час реалізації найбільших науково-технічних проектів «Венера», «Марс», «Астрон», «Фобос», «Інтербол», «Прогноз», «Гранат»... Найяскравішим прикладом цього служить реалізація проекту «Венера - комета Галлея» («Вега»), що стало подією в історії світової космонавтики.

Визнанням видатних заслуг конструктора стало обрання В’ячеслава Ковтуненка членом-кореспондентом Академії наук СРСР і дійсним членом Міжнародної академії астронавтики.

Доля подарувала Ковтуненку можливість працювати з тими, кого сьогодні називають піонерами вітчизняної космонавтики. Він і сам був першопрохідником: проклав свій власний шлях у Космос, створив свою унікальну Планету.

* * *

У кожної людини є своя Планета. Зі своїм Домом. Зі своїм Садом.

У Домі живуть ті, хто оточував людину все життя: і найближчі, й ті, хто допомагав у важкі хвилини, з ким займався головною Справою свого життя.

Біля Дому - Сад, його міг виплекати лише великий Садівник, оскільки все, що він виростив, плодоносить дотепер.

Життя триває. У безмежних просторах Всесвіту, у сузір’ї великих і малих зірок засвітилася ще одна яскрава зірка - планета Ковтуненка.