«Півострів охороняється службовими собаками»

Знайомий московський доцент серйозно вважав, що Одеса міститься десь у Криму. Між Тарханкутом і Хорлами. Помилка його, якщо вдуматися, не є зухвало контрастною, адже існує безліч традиційних зв’язків — і адміністративних, і історичних, і господарських, де Крим був продовженням заходів та безчинств, улаштованих в Одесі, й навпаки. Ось чому все, що відбувається або вперто не відбувається вже чотирнадцять років за Каркінітською затокою, істотно торкається й одеситів, хоча ми гордо уявляємо інколи, що наша хата скраю.

Рівно чотирнадцять років тому в Алупці автор помітив дідуся з пачкою тонованих листівок дореволюційного Криму. Місцевий житель у смушковій папасі не по сезону виглядав екзотично й захоплено, він, здається, запалився ідеєю відкрити магазин сувенірів або фотоательє і передчував комерційний успіх. Вдосталь нахвалившись листівками, дідусь поклав квітку до погруддя двічі Героя Радянського Союзу Ахмета Хана Султана.

Кримські санаторії, переважно легеневого профілю, тоді ще вирували за інерцією навіть у червні. Наповнення здравниць забезпечували достроково звільнені через вогнищевий туберкульоз у стадії інфільтрації і симулянти, переважно люди заможні, за совковими, ясна річ, уявленнями, — багато хто в автомобілях. Вони звикли споглядати морські пейзажі за казенні гроші. Амністовані, у розстебнутих до пупа тренувальних костюмах китайської гами, полірувалися після одеколону розведеним пивом і з забігайлівок жадібно помічали: «Кикни, мурка канає!». Таких хворих лікар Боткін кваліфікував як недостатніх. Достатня ж публіка розважалася, як могла, приносячи дохід місцевим жителям. Так, у санаторії «Рассвет», де не було душу, можна було за карбованець помитися в закопченій котельній, щоправда, при цьому бруднився одяг.

Перепадало і підприємливим хворим. Мій туберкульозний приятель Олександр К., актор Харківського академічного театру імені Пушкіна, подався в ломщики. Після обходів він терся біля Ялтинського ринку, міняв купони на карбованці й навіть на заборонені долари. Відпочивальники, особливо шанувальниці його таланту, впізнавали в Сашкові хто Меркуціо, хто професора Полежаєва. Відчуваючи до Сашка довіру й навіть трепет, найвразливіші соромливо міняли в нього купони, щоб підтримати високе мистецтво, і просили автограф.

Нині біля кримських обмінних амбразур шикується черга лише тоді, коли підвозять порцію школярів.

— Не розходьтеся, — пищить вожата в коротких, як у Незнайки, штанцях. — Ми — одна сім’я! Ми йдемо в галерею Айвазовського.

— Це посмертна маска Айвазовського, — пояснює екскурсовод.

— Він її надягав? — запитує малий у Незнайки.

Далі по черзі два музеї Гріна: один за рогом, другий у Старому Криму. Перед Старим Кримом — стихійний міні-ринок. Пропонують фрукти, інжир, кизил рубіново сяє у відрах, багато вина у пластмасових пляшках. «Десерт дамський», «Десерт чоловічий». Як у туалеті.

Покупці вже вантажать у багажник біокефір, куплений у сусідньому магазині, авто дрібною риссю зникає за сосняком. Хворі ж, які слабують легенями, неперебірливі. Хоча й перебувають за межею блідості, запасаються нервово-паралітичним десертом про запас, аби марно не збивати ноги, санаторій за кілометр на відшибі. Ялівцевим розплідником біля підніжжя Агармиша, похитуючись, прогулюються сомнамбулічні пари. Відпочивають, не приходячи до тями. Або лікуються. У цій здравниці оперував Амосов, про що нагадує дошка на стіні корпусу.

Агармиш — не єдина алкогольна точка. В Морському ударно пихкає винзавод, і колапс його не бере. Тому перед «зеброю» переходу спеціальний знак — силует пішохода з пляшкою.

Біля непоказного будиночка, де мучився у свої останні дні Грін, на кущах старі линялі стрічки, поприв’язувані дітьми. Щоб заповнити ідеологічну нішу, після Гайдара та Пантелєєва кремлівські ідеологи підняли на щит Гріна, романтичні підлітки сприймали його як протест, саме тому навколишні гілки — в лахмітті стрічок.

На набережній Коктебеля продають із дегустацією бальзам «Золоте поле» в коробках. Забальзамованого повіз велорикша. На світанку минулого століття фантазер-фтизіатр пропонував у Ялті, кримському Неаполі, залишити тільки доріжки, якими їздитимуть джинірикші.

На прилавках — посвідчення паразита й дуельні пістолети в асортименті. Біля парфумерних композицій у мензурках затримуються покупниці.

— Він еротичний, слабко солоденький, — обіцяє продавець.

— Підійде як збудливий? — цікавиться дама в капелюшку.

— Сандалу немає, є комплекс.

— А якщо ми сьогодні йдемо в сауну?

— Тоді потрібно п’ять крапель.

Сауна називається «Тихе болото».

Афішка від руки: «Зірка Лас-Вегаса діва-шер. Прогулянка з адреналіном по краю нічної прірви на коні й екзотичні сідла. Статеві атракціони. Вечеря в стилі «ВАРВАР». Філософські бесіди (за бажання). Жарти, шаради (і таке інше).

Адреналіном звати жеребця.

Купую мінералку.

— А як у вас із верхніми дихальними шляхами? — запитує дама в будці. — Я дістану знизу з холодильника. Не ризикуватимемо.

— Ви уважні, як лікар, — кажу.

— А я і є лікар.

За три гривні можна сфотографуватися із сипом. Зі спини сип схожий на лисого в куфайці. Раніше вони атакували вартових на вишках, нині вишки порожні, частини розформовані. У цілком таємне урочище їздить один раз на день автобус.

У чайхані Ак-Мірабель химерною ніжною ниткою східна музика, відвідувачів мало. За маленьким столиком на килимах приліг підполковник внутрішніх військ, формені штиблети провітрюються поруч.

— Пацана не бачили? — запитують двоє не на жарт стурбованих чорнявих.

Зарулили на важкому мотоциклі К-700 прямо до курортного Вавилона. Грали в карти, і дворічного хлопчиська не вгледіли.

— Нині хто народжує? — міркує вагарка. — Тільки татари й алкашня у глухих селах. Родють, а грошей зареєструвати немає. Дівчинка в Генеральському до школи пішла без метрики.

У Криму до двохсот тисяч татар, сім’ї вражають. Хлопчака знайшли на пляжі, він їв виноград, хтось почастував.

Музей Волошина малолітні екскурсанти ледве витримують, чекають надувної ковбаси. Тих, кому дозволяє запас валюти, вивозять на жовтому понтоні в море й на повороті перекидають. Розпачливий вереск, учора вода була 24 градуси, сьогодні — вісім.

У переліку кримських атракціонів обов’язково має бути екстрим, інакше загрожує банкрутство.

Екстрим може бути нарозхрист усьому світові, як, скажімо, престижне ширяння на парафайлі за катером, а може бути прихованим. Коли епілептика нудить в аквалангу, це прихований екстрим. Видаючи на прокат акваланг, довідку з фізкультурного диспансеру не вимагають, а глибина провокує приступи падучої.

До самодіяльного екстриму, безумовно, можна зарахувати вперте проникнення юних спелеологів у вертикальні карстові печери на Агармиші. Вертоліт підняв на вершину бетонні панелі, загородив нору, щоб надалі не довелося рятувати шукачів підземних прірв, але екстремальні діти підкопуються збоку.

У гроті Шаляпіна в Новому Світі — несамовитий жіночий вереск. Пристойно одягнена дама маятниково літає, наче людина-павук, під куполом, пристебнута до попереку карабіном. Другий кінець троса закріплений у скобу гака, защемленого в кам’яному куполі на висоті метрів тридцяти. Для страховки вбили ще один гак. Задоволення ціною 10 гривень спокушає виключно дам.

Екстрим підстерігає на гірському озері в урочищі Панагія, що під Зеленогір’ям. Туристи з автобуса кидаються зграйкою до міні-озера. Два вершники, ще не обкатані ринком, упевнено сидять у сідлах. Натовп проходить повз них.

— Чого ж ви мовчите? — вибухає дама з пиріжками, дружина одного з наїзників і мати другого. — Пропонуйте, а то туристи думають: «Добре мужики сидять, хай сидять і далі».

За п’ять гривень можна проїхати на рябій кобилці п’ятдесят метрів до дамби озера.

Над мікроозером — «тарзанка», трос протягнений над водою, аби пірнали. Один поспішив відчепитися і впав куприком на каміння.

На вуличці з гідравлічною назвою Водоспадна пожвавлення.

— Можу запропонувати білий мускат, — метушиться господиня в гаражі, наспіх облагородженому під домашню їдальню. — Дуже пікантний букет. — І наливає ополоником із відра нервово-паралітичне, щедро розведене спиртом.

Ті, хто освіжився, лізуть босоніж і чомусь у простирадлах на Півнячий гребінь, де їх захоплює гроза. Господинин чоловік звично сідлає кобилу Ізабеллу і їде рятувати, ясна річ, не безплатно.

Сам чоловік нещодавно пережив екстрим, коли трактором на гірській ниві «виорав» восьмиметрового пітона. Пітон підняв голову й зазирнув до кабіни.

Смаглявий хлопчик Узрід пропонує нашвидкуруч попоїсти з національним колоритом. На веранді господар-пенсіонер доброзичливо дивиться вдалечінь. Його батько повернувся з фронту, а в саклі інша сім’я живе. Він за трофейний багнет-ніж зі спиляною свастикою. Його під конвоєм до Сімферополя. Про татарські криниці, перетворені переселенцями на вигрібні ями, я вже чув на Вороні. Донька подає лагман на таці з написом «Узбекистон». Доньці — під сорок, чоловік у Трабзоні. Гадав, шабашить, виявилося, в турецькій в’язниці париться. Третє покоління в особі Узріда й Раїси народилося вже на історичній батьківщині.

За останній тиждень я — другий відвідувач домашньої чайхани, а нині розпал сезону.

Далі за маршрутом туристського автобуса — як тамування потреби екстриму Балаклава. Охочі проникають до підземного каналу для підводних човнів. Шукач пригод шльопав у темряві тунелем-патерною через колишній підземний завод і потрапив у підземний Стікс. Нещасний розпачливо кричав, гукав на допомогу, підземна луна множила його ридання. Заледве витягли. Нині у Стіксі філія севастопольського військово-морського музею. Задоволення коштує п’ятдесят гривень. Все таємне стає платним.

Не виключено, що незабаром почнуть за гроші показувати двохсотметровий ангар на Феодосійському заводі «Море», де розміщався екраноплан. А краще б катали на екраноплані замість ковбаси.

З розсекречених закритих міст, окрім Балаклави, можливо, меккою екстремального туризму згодом стане селище Орджонікідзе біля бухти Двох’якірної, де міститься полігон для пристрілювання торпед. Дачні ділянки в Орджонікідзе наїжачилися торпедними апаратами, придбаними задешево або вкраденими. З незвички проходити мимо боязко, здається, ось-ось стрельне. У торпедних апаратах дачники збирають воду.

У Лучисте добирався через Морське. Від гранітної постаті матроса-визволителя біля Морського залишилися самі черевики. Вночі матроса застропили й смикнули машиною. Кого підозрювати — знають козаки.

У селищах будують мечеті, наввипередки із солідними восьмиметровими православними хрестами. Татарбуд у Морському припинили, біля мису Башенного поставили вагончик і козачий шлагбаум, щоб не стовпили, не зазіхали на пейзажі. Коли зле всім, етнічні групи озлоблюються.

Біля підніжжя Аю-Дагу поруч з Артеком будинок таки встигли спорудити. Черепашкова будівля не оштукатурена й не обгороджена. Неподалік на шосе чоловік у фесці продає гірлянди фіолетової цибулі. Через двісті метрів іще один торговець нудьгує, пропозиція явно переважає глузд.

— Швидко, дорого і зручно. Два місця до Сімферополя, — закликає спритний пенсіонер.

Його шарахаються. Стрибки візницьких тарифів спровоковані заздрістю і образою. У приватних пансіонатах, що виникли на розполовинених територіях здравниць, ціни на послуги кусаються. У пансіонаті біля Фороса проживання з харчуванням — від 360 до 600 гривень на добу, і це не рекорд. Найчастіше дитячі табори через непотрібність перепрофілюються, як і дитсадки в містах, горбаті території дрібняться на клапті: після мінздоровівського запустіння — псевдобароко, особняки городять із басейнами або саунами «Тихе болото».

Серед перерозподілу логічно виглядає лише деревоподібний ялівець, висаджений у маєтку, не пущений на реліктові дрова в епоху пільгового профспілкового відпочинку. В новітній історії він потрапив у приватні пейзажі. Таксистові-пенсіонеру ж у такій знервованості не прожити п’ятсот років, як ялівцю, тож йому й кривдно, сезон добігає кінця, а захожі «капусту рубають».

Дочекався рейсового. Маршрутка заповнена ледь на третину. Перед лобовим склом бовтається непоказний вимпелок Ташкента.

— Можете віконце відчинити, — пропонує водій.

— Рахмат, — кажу, — я працював у Ташкенті (відкриваюся для затравки).

Він дивиться у дзеркальце зацікавлено.

Бабусі в оксамитових хустках темпераментно лопочуть.

— Не розумієш? — запитує водій. І перекладає: — Вони кажуть: для того, щоб зберегти гроно винограду, потрібно на зиму живець застромити у виноградинку. Щоб підживити соками рідної землі. Порожня образність. Виноград іще потрібно продати, ось у чому заковика.

Повз нас, долаючи перевал, суне валка приватних машин. Галопом через Крим.

— Кому продати, їм? — дратується водій. — Треба принаймні, щоб вони зупинилися... — Вони зупинилися, серпантинна пробка. Він відчиняє дверцята й закурює. — Аеробус Іл-86 знаєш? Я працював начальником відділу в КБ на ташкентському авіазаводі... А народився в селі Нікіта під Ялтою. У Великому Каньйоні не був? Я в Ташкенті дивився фільм «Земля Санникова» і впізнавав Великий Каньйон, який бачив п’ятилітньою дитиною... Масовки з тубільцями у шкурах і Віциним знімали у Великому Каньйоні... Землю Санникова придумав Обручов. Її немає, це міф.

Перед Алуштою — потік автотуристів, що сімейно неслися повз нас, ущільнився.

Напевно, навіть лужковський міст через Керченську протоку не обіцяє курортного буму. Автостада збільшать поголів’я, подовжать маршрут пробігу від Адлера до Євпаторії, тільки й того. У прірвах з’являться згорілі остови, але на узбіччі так само стоятимуть жінки з гірляндами бузкової цибулі, яка нібито підвищує потенцію до гамадрилячих можливостей.

Схоже, гарантований цілорічний потік путівкових відпочивальників зник із Криму назавжди. Взимку охочіше їдуть на тиждень в Анталью або Єгипет, там і тепліше, і отоплюють.

Але ж саме з індустрією відпочинку пов’язував прийдешній успіх виселений народ, коли бачив по телевізору в Ташкенті перекинуті пейзажі. Якщо у вас після відпустки прозора далечінь тижнів три перед очима, то відлучених вона хвилювала сорок років. Народжені в Середній Азії діти не дуже поділяли тугу, і від цього було ще гірше. Переселятися їм не звикати, але куди, до Туреччини?

З півострова зникають російські вантажі, залишає Феодосію юкосівська нафта, обсяг її перевалки сягав 11 млн. тонн на рік. За рахунок яких транзитних надходжень жити далі?

У Криму немає вугілля. Запаси вуглеводнів на шельфі — одне-єдине родовище «Олімпійське» поблизу Зміїного — 20 млн. тонн, їх поки що продовжують уперто розвідувати.

Води у Криму завжди не вистачало. У надлишку лише пейзажі, сонце, ще вітер місцевого наповнення. Енергетична проблема потребує вирішення, поки хвалені здравниці не стали непридатними від температурних контрастів.

Чи можливі замість віялових відключень дешеві віялові підживлення мереж із відновних природних запасів? І де ці перспективні енергетичні згустки?

У пансіонаті «Медвежонок» біля Судака працює система сонячних батарей. Геліоустановки, які населення вперто іменує гелієвими, і на даху євросанаторію «Кулон» у Рибальському. Запаморочлива дорога до Рибальського неосвітлена — ліворуч фешенебельний «Кулон», праворуч прірва, край якої можна намацати коцюбою. Для чого геліобатареї? У Штатах удень батареї накопичують енергію, а вночі освітлюють вулиці. Взимку підігрівають тротуари та зовнішні східці.

Вітропотенціал Криму на висоті 100 метрів (висота гори Меганом) становить 1350 кВт/кв. м. на рік, технічно досяжний потенціал — 975. Запасів вітру досить, щоб задовольнити потреби Криму на 300%.

Якщо дивитися не з Печерної гори Хоба-Кая, а пильніше з сідловини самого Меганома, то видовище відкривається незвичне. Серед місячного ландшафту безрадісних пагорбів, де господарюють аквілони, дзьоби вітряків мовчазно принюхуються до рози кримських вітрів. У букеті вітрів — король кримських бур трамонтан, левант, іще алустон — теплий рвучкий фен Алушти. У готовності вітряків є щось пташине, якесь неземне устремління. Усього 22 литкастих птахи в активі Судацької вітроелектростанції потужністю в 2,4 МВт. Лопаті рівномірно обертаються, як у забутті, навколо ні душі, тільки шелест повітря. Вітроенергетики засмучуються, коли по лопатях стріляють п’яні мисливці.

Чого чекати далі? Cезонного пожвавлення, коли в кримські особняки, що виросли на місці профспілкових туберкульозних руїн, наїжджатимуть раз на десять років господарі і включатимуть власні вітряки? Як, скажімо, в Папееті на Таїті, де садівник чемно попросив автора з безлюдного приватного скверу.

До заборон ми звикли. Відкриті й закриті санаторії (мається на увазі, звісно, не форма туберкульозу) уживалися в Криму завжди, але тоді пейзажі не нарізали, як кавун.

Майбутнє пейзажних фрагментів залежить, виявляється, від того, хто першим включить вітряк. Якщо нові власники пейзажів, то розумніше було б, щоб не городити аншлагів, поставити в Красноперекопську транспарант величиною з перешийок: «ПІВОСТРІВ ОХОРОНЯЄТЬСЯ СЛУЖБОВИМИ СОБАКАМИ».

Але тоді буде дуже прикро за прозоре наповнення, за смарагдовість пригладжених із висоти мису Башенного вод та пронизливу зелень щіточок кримських сосон. Таких пейзажів на Таїті, запевняю, не передбачається.

У Лучистому розшукав халупу на косогорі, її за безцінь придбав харківський актор Саша. Він зрадив Алупку, нині вигідніше купити в континентальному Криму покинуту будівлю, ніж наймати куток на південному березі. Їздити машиною за двадцять верст до моря розумніше. Саша не вирощує страусів, як його мрійливий сусід по дачі. Він продає колготки в Харкові і знімається в серіалі, де правдиво грає бандита: бандитів він бачив на власні очі.

Ключ був під килимком. У передпокої висів пейзаж: біла хатинка серед тополь на березі блакитної затоки. Репродукція залишилася від попереднього власника, Саша полінувався її зняти.

Колишнього хазяїна халупи, який тяжко жив і працював у Норільську, окриляла мрія. Мрія була потрібнішою за її здійснення.

Плакат на зупинці обіцяв кінні прогулянки в Долину Привидів, де можна милуватися дивовижними кам’яними стовпами, схожими на фалоси. Питущі мешканці Лучистого привидами спускаються до Алушти і пропонують за пляшку перекопати город. Той, хто полінувався спуститися, маячив на роздоріжжі й непереконливо канючив:

— Коротше, подайте що-небудь...