Хочеться спокійно поміркувати про глузування і його нижнє сленгове коло — стьоб. Є дуже багато тем, на які в минулі часи зазвичай говорили серйозно, не виключаючи пафосу. Аж раптом пафос стали карати стьобом, виявилося неможливим розмірковувати бодай трохи піднесено, навіть просто рівно.
Схоже, що написати (чи сказати) про якусь особисту цінність серйозно, емоційно забарвлено нині дуже важко. На автора, на промовця тисне внутрішня цензура. Можна помітити, що навіть у творах авторів, які намагаються писати всерйоз, дається взнаки певний надрив, вони ніби вибачаються: «Ну що ж, я знаю, що ви глузуєте з цього, і все таки я скажу...». Нелегко висловлюватися просто й спокійно в цілій низці випадків — тисне те, що вважається «громадською думкою». Причому аргументом виступає не помилка, а факт немодності, несучасності; аргументом, після якого думка перестрашено застигає.
Люди зазвичай вважають, що легке глузування поліпшує розуміння, наближаючи до суті. Однак це помилка — метушливо-підлеслива думка в’язне, втрачає виразність, вона тільки здається зрозумілою, але насправді зводиться до життєвої банальності, приказки, фрази з анекдоту. Парадоксально, але стьоб, який нібито має убезпечити від лекала, і є якраз кліше — його вставляють, коли не розуміють, про що йдеться.
Власне, на поверхні лежить ось що: потреба висловлюватися непрямо, з викрутасами, виникла тоді, коли впали ідейні (що вже казати про ідеологічні!) конструкції, і з утворених «отворів» просто ринула інформація. Але інформація особливого роду. Громадськості випав важкий жереб: їй було розжовано, до того ж ретельно, що всі досягнення — культурні, наукові, цивілізаційні — є нетривкими, непевними, що їх можна перевернути з легкістю пісочного годинника, і верх зручно почуватиметься низом. Але це небезпечний годинник, його пісок хисткий. А ще — споконвічна сверблячка дізнатися про ближнього щось капосне, прокрастися під підлогу, підгледіти в шпаринку. І скасувати нехай навіть найдостойніше. Люди відразу дізналися безліч інтимних подробиць про життя тих, хто був «по той бік рампи». Цікавість підігрівають і нині.
Подібна інформація носить зрівнювальний характер: якщо правда й істина є відносними, умовними, якщо на кожному кроці переконуєшся, що їх, можливо, й не існує, навіщо тоді дотримуватися взагалі якихось норм: мовних, поведінкових? Але парадокс і складність у тому, що її ж, інформації, характер має ще й очисний смисл: коли ідеї і кумири постаріли, коли вони більше не працюють в умовах даної реальності, а лише гальмують процес, коли стали неживими, гіпсовими — отже, потрібно дати їм по голові, аби розсипалися. У цьому разі на зміну віджилій мові приходить нова. Власне, так часто відбувалося в історії. Згадаймо туго натягнуту тятиву полярних мов Середньовіччя і Відродження. Згадаймо хронологічно ближчу ситуацію: у рік, коли помер Блок і було розстріляно Гумільова, саме Заболоцький запозичив естафету, виявившись готовим до оновлення, до «нової» свободи. Епоха вимагала екзальтації, котра опанувала в ті часи всіх. Навіть Пастернак писав: «Слух мені зіпсований викрутасами й ламанням усього звичного, що панували довкола. Усе нормально сказане відскакувало від мене». А Сергій Прокоф’єв згодом прямо зізнався, що він у прин-
ципі «не розуміє», «як можна любити Моцарта з його простими гармоніями»...
Так було в історії. Системи і форми мислення змінювали одна одну, картини світу зазнавали стрімких метаморфоз, як погода за вікном. Але чому сьогодні прийшов саме стьоб, цей баламутний, золотушний каліка? І його дитинча — жахлива «падонковська» мова? І чому той стьоб панує вже так довго?
Можливо, мене висміють, але висновок лише один: сучасна мова і література бояться серйозності. Глузування паразитує на серйозному, воно його знижує. Якщо не буде чого знижувати, тоді не врятує й досконалість стилю. Здається, цього порога вже досягнуто: зміст новомодної літератури нікчемний. Чому ж ця тенденція стійко тримається? Чого так бояться люди, котрі так затято з усіх знущаються? Може, побачити власну неспроможність? Це занадто проста відповідь.
Навряд чи саме іронічну традицію слід визнати більш «боязкою», ніж будь-яку іншу — романтичну, дидактичну, академічну, абстракціоністську. Здається, не можна скидати з рахунку і «пробаблітичний» момент — коли зі зростанням загального валу виданого за одиницю часу, за постійної величини кількості читаного, імовірність надибати щось гідне зменшується.
Кажуть, основні причини нинішнього торжества глузування сягають корінням у соціум: це падіння й девальвація ідеальних схем; скасування централізованої цензури (ефект «діти без дорослих»); переідеологізація ринкових відносин (ефект «кращої продаваності»); збільшення кількості доступної літератури й відповідне зниження можливості прочитати й засвоїти матеріал (ефект погіршення ви-
бірки).
І все ж якось не хочеться погоджуватися з думкою про соціальні причини. Тут корисно згадати, що ж є творчістю в найширшому сенсі: доповнення, достворення світу, розкриття задуму Творця. І, мабуть, у доступному для сприйняття навколишньому світі потрібно виловлювати якісь вічні «ворушіння» (іншого слова не доберу), уміти чути те, що змінюється вкрай неспішно — аналізувати, так би мовити, «широким вікном». У той час як для стьобу досить «ущипнути» щось коротеньке — випадкові співзвуччя, випадкове зіткнення «рим» різної природи, словом, жонглювати сонячними зайчиками, чимось найвищою мірою минущим, захоплюючись грою відблисків на воді.
Панацеєю, а не паліативом видається тренування «довгого дихання», витривалості в пізнанні. І це вже особистий вибір. Але — парадоксально — щоб залишатися особистим, він має стати й негласною державною програмою, своєрідною «націленістю» на нескорий — але який обов’язково буде — і багатий урожай.
Швидке отримання великих порцій новизни — це загибель. Треба не просто змінюватися, а й залишатися живим. І одній людині, і всьому суспільству. Виходить, саме в епоху швидких змін як ніколи важливими є глибокі довгострокові «вкладення», стратегії. Можна сперечатися з приводу їхньої форми, але вони мусять бути.