Історія медіапіратства (і боротьби з ним), вочевидь, починається з моменту появи масових побутових магнітофонів — перших приладів, які дозволяли копіювати музику в домашніх умовах. Відтоді кожне значиме для ординарного споживача музики технологічне вдосконалення — чи то покращення комп’ютерного синтезу звуку та акустики, чи то поява формату MP-3 разом із відповідними портативними програвачами, чи то централізовані, а згодом — пірингові файлообмінні мережі — спрощувало обмін музикою. А компанії-правовласники, користуючись фактично необмеженими можливостями для лобіювання, оголошували такий обмін не просто незаконним, а достойним найстрашніших кримінальних кар.
Пірат — він і є пірат; зарізяка, жадібний до чужого добра. Але європейська культура потрапила у пастку, романтизувавши цей образ. Адже це не тільки безпринципний розбійник, це ще й Робін Гуд, капітан Блад і неоднозначний, але колоритний Джон Сільвер. Їх головна характеристика в масовій уяві, крім усього іншого, — ще й загострене відчуття справедливості. Тому під час відповідних PR-кампаній аудіопіратів доводилося старанно демонізувати. То їх звинувачували у зв’язках з наркодилерами (цікаво, хто кого фінансував?), то — пізніше, коли це стало актуальним — і з посібниками міжнародного тероризму. Ідейні «пірати» відповідали у соціалістичному дусі про фінансових упирів, які хотіли б встановити платню на повітря — і отримувати її з усього світу. Менш ідейні просто продовжували виставляти та скачувати музику.
У ході цього протистояння народилося й згинуло декілька концепцій користувацького файлообміну. У сиву давнину (десь наприкінці 90-х років уже минулого століття) музику викладали просто на FTP-серверах. Було технічно незручно її шукати, скачувалась вона повільно, і всю відповідальність ніс власник сервера. Потім з’явилися централізовані сервери для обміну музикою (типу Napster), які на піку популярності зібрали десятки мільйонів користувачів, але за рік-другий впали жертвою поборників копірайту. Потім настала черга Р2Р (peer-to-peer) протоколів обміну, у яких не було централізованого сервера, на якому б зберігався весь «шоколад»,— користувачі обмінювалися файлами напряму, а функції системи зводилися до оповіщення, у кого що є в наявності.
На цій стадії поборники копірайту були вимушені перейти до судового переслідування кінцевих споживачів. Слід віддати їм належне — робили вони це неохоче. Одна річ — пропіаритися повідомленням «Заарештовано банду розповсюджувачів контрафактних CD» — і законослухняний громадянин уявляє собі похмурих широкоплечих хлопців у шкірянках, які ховають обличчя від телекамер. І зовсім інша — потішити новинні агенції повідомленням на кшталт «42-річну безробітну домогосподарку з трьома дітьми засуджено до 10 000 доларів штрафу, бо з її комп’ютера, здається, хтось викачав чотири контрафактні аудіофайли». Проте на початку двотисячних прибутки індустрії звукозапису почали хоч і не надто стрімко, але знижуватися, і зниження це цілком і повністю приписали негативному впливові піратства. А коли йдеться про прибутки, «плоть і кров» індустрії, всі засоби стають достойними. І вже в 2004 році пішли масові позови проти користувачів файлообмінних мереж, і якщо на початку йшлося виключно про відшкодування збитків (які визначалися чомусь у розмірі сотень доларів за пісню) то дуже швидко, під тиском все тієї ж добре проплаченої лобістської машини, розповсюдження неліцензійного аудіоконтенту навіть без мети отримання прибутку стало справою кримінальною. І складається враження, що на якійсь стадії правовласники передали куті меду. Приміром, на сьогодні ситуація така.
Торік Конгрес США прийняв закон, який доводив санкції за нелегальне розповсюдження медіаконтенту до чотирьох років тюрми та штрафу на суму 250 тисяч доларів, — притому під «розповсюдженням» закон розуміє розміщення у відкритому доступі навіть одного файлу. Ситуація в Європі не краща — зараз закінчується розгляд законопроекту, яким передбачається за виробництво і розповсюдження неліцензійної медіапродукції карати штрафом на суму 100—300 тисяч євро і чотирма роками позбавлення волі. Навіть у Росії «розповсюджувачам» з минулого місяця загрожує серйозний тюремний термін.
Все це можна було б розглядати як повну юридичну перемогу правовласників, якби не загальна абсурдність ситуації. Загалом, за даними різних соціологічних опитувань у США та Європі, близько третини дорослого населення хоч раз у житті скачувало неліцензійну музику. Якщо взяти до уваги той факт, що більшість «качальників» — це все-таки відносно молоді люди з відносно доброю освітою, то якщо садити всіх, хто «качає», — із західних демократій вийде повний ГУЛАГ, а на волі залишаться головно двірники, фермери з депресивних регіонів та їхні бабусі. І навіть після всіх драконівських заходів кількість учасників файлообміну у тих-таки США обчислюється мільйонами. Притому програмне забезпечення для цієї незаконної справи стає дедалі хитріше шифрувати, «анонімізувати» і всіляко вигороджувати користувача, перетворюючи збирання доказів про протиправні діяння у кожному конкретному випадку у справу, достойну кібер-шерлока-холмса.
Чому ж так складно переконати достойну публіку в тому, що піратство — це дуже погано? Навіть таку законослухняну публіку, як американська чи німецька? Звичайно — законослухняним бути дорого. Але, окрім того, сучасна концепція авторського права виглядає безособистісною і злегка абсурдною. Хлопці, кому ми платимо такі гроші? — думає користувач. Адже зазвичай навар із продукту отримує не той, хто його виготовляв-виконував. Врешті, сам процес «виготовлення продукту» описується далеко не тими термінами, що в часи Баха. Бо що вважати «продуктом»? Партитуру? Те, що написав композитор та поет? Нічого подібного. І взагалі, «партитура» — слово для сучасного споживача незрозуміле. «Музичний продукт» у сучасному світі став досконалішим — це те, що звучить. По суті, сама музика. Отже, у створенні цього продукту брав участь не тільки композитор, чи навіть композитор-поет-виконавець, а й та дійова особа, яка зробила музику товаром. Себто музична студія. Найчастіше саме вона і є тією проміжною ланкою між творцями і споживачами. Вона зацікавлена у хороших продажах продукту, а отже і в його «розкрутці». Саме в ній осідає левова частка прибутку.
Ось у цій точці і зв’язуються усі шнурочки у вузол суперечностей. Будь-яка компанія хоче стати виробником копсі-коли. Чим нижча собівартість продукту, тим більший навар. А продукт тим дешевший, чим простіше його виготовлення, — а все решта справа рекламістів. Головне, щоби споживач звик до продукту, щоби життя собі без нього не уявляв. Щоби «піпл хавав неміряно». Для цього зовсім не обов’язково випускати пляшки з нектаром. У нього висока собівартість, короткий термін зберігання, і його незручно возити на фурах із причепом. Краще привчити народець до підфарбованого сиропу з консервантів, розбавленого водою з-під крана. Що, власне кажучи, і робить індустрія під назвою шоу-бізнес.
Ця індустрія зуміла знайти свою «формулу кохання споживача». Це, по-перше, нівеляція творчого джерела — композитора та поета. Заміть них напоказ виставляється фігура виконавця, який віднині і довічно є головною дійовою особою. По-друге, важливо, щоби ця «особа» була керованою. Отож виконавець повинен розуміти, що «незамінних у нас немає». Тому унікальні виконавці, як і пляшки з нектаром, як мінімум, непрактичні. Врешті, воно й зрозуміло — найдешевший товар виготовляється не лівшами, а конвеєрним способом. Тому немає нічого вигіднішого за «фабрику зірок». Адже у чому, по суті, проблема? Зірки в небі теж не дуже різняться. Ну, там червоненька, синенька... Ось і в нас вибір — зі смаком лимону, апельсину, у півлітровках і двохсотграмові, попса лірична, попса блатна, попса надривно-народна... Інколи здається, що навіть у кольорі стін люди більш перебірливі, ніж у тому, що є їхнім звуковим фоном, — аби подзявкувало щось на задньому плані. Багато нас бояться тиші не менше, ніж спраги. Споживач дозрів...
Питання «кого слухати?» постає дедалі рідше. Того, звісно, про кого ми знаємо. Це ефект насичення. Просто їх так багато, і вони так схожі одне на одного, що середній споживач може керуватися тільки тим, що «на слуху». А слух його настроюють ті, хто найбільше в цьому зацікавлений, — звукозаписувальні компанії, продюсери, і т.д. і т.п. До речі, зверніть увагу на способи підтримки популярності виконавців, особливо «брендових», — вони все далі від музики і все ближче до «медіа». Це не супер-пупер талановитий альбом. Це скандал або плітка. Бо музичний інтерес стимулюватиме формування якихось усвідомлених музичних смаків — а такий інтерес дорого задовольняти. Тому формується інтерес суто споживацький, згенерований і підтримуваний виключно рекламою.
Так услід за композитором у небуття витісняється і слухач. Слухач нам не цікавий — нам цікавий покупець. Це природний процес, оскільки в слухачі зацікавлений тільки автор твору — і то тільки той, котрий пише для слухача, а не для гонорару. Хоча б час від часу. І в таких випадках йому хочеться слухача. Щоб той оцінив. Відчув. Зрозумів. Адже це так по-людськи — бути зрозумілим і розуміти. Навіть якщо річ не продасться. Ось цей вимір мистецтва — як настроєності на взаєморозуміння, на передачу з рук у руки якихось істин, на експеримент, на пошук нових форм трансляції людського досвіду — все те, що дає мистецтву право називатися мистецтвом — старанно витравлюється з нашого музичного середовища як комерційно невиправдане. Сумно, але це справді так. Це — не вигідно. Це не принесе грошей, не підтримає індустрію і угробить весь ринок. А якщо ринку не буде — який хосен у кропіткій праці геніїв, у їхніх вежах зі слонової кістки? Хто дасть можливість слухачеві зустрітися з їхнім творінням?
Ситуація здається безвихідною, якщо дивитися на неї з погляду сьогоднішньої концепції стосунків автора, видавця і споживача. А отже, і чинної концепції авторського права (який невдалий аналог терміну copyright), котра нівелює права, власне, автора (хоч як це абсурдно) разом із його відповідальністю за те, що він продукує, і дозволяє нещадно експлуатувати споживача, досхочу годуючи його одноманітною жуйкою. Зміна концепції коштуватиме посередникам, які поки що отримують надприбутки, великих грошей. Але це не фатальний удар: вони все одно обчислюють свої збитки від піратства мільярдами — і при тому чудово продовжують існувати. Проте розширення прав користувача, вдосконалення системи «доставки» музики і зниження ціни на безликий масовий продукт, імовірно, приведе до урізноманітнення асортименту. У цій ситуації малі лейбли, котрі займаються альтернативною (читай — будь-якою, відмінною від попси) музикою, зможуть продуктивніше конкурувати на ринку, відвойовуючи свого користувача. Що, за ідеєю, мало б збільшити питому вагу автора і зробити відбір — як авторів, так і виконавців (які, захотівши, за відносно малі гроші можуть стати «самі собі продюсерами») — більш жорстким.
У цій ситуації знаковою видається інформація про випуск досить відомою фірмою Microsoft нового медіаплеєра ZUNE, якому прогнозують роль «вбивці» iPod’а. Складно сказати, хто й кого там вб’є, але річ в іншому. Разом із новою «самограйкою» відкривається ще й онлайновий музичний магазин Zune Marketplace, з якого, внісши місячну абонплату у розмірі 15 доларів, користувач отримує право скачувати необмежену кількість музики. При тій кількості та якості широкосмугових з’єднань з Інтернетом, які є у США, можна тільки здогадуватися, скільки тисяч пісень може викачати за місяць середньостатистичний користувач — було б лише бажання. Швидше за все, в магазині не буде найсвіжішої «суперспірсні» — але найпалкіші любителі цього діла знайдуть фінансові потуги на купівлю відповідного синглу.
І річ зовсім не в тому, що фірма найбагатшого філантропа планети раптом захотіла ощасливити все людство, — ні. Просто бізнес-модель, із допомогою якої впродовж десятиліть звукозаписувальні компанії заробляли собі на кусень хліба з товстим-товстим шаром масла, в умовах нової технологічної реальності більше не функціонуватиме — і тут не зарадять навіть дивізія високооплачуваних юристів і сотні «кровно зацікавлених» сенаторів, конгресменів та інших депутатів. І, здається, до західних правовласників приходить розуміння того, що й в умовах нової моделі їхнє існування все-таки можливе: як оптових продавців недорогої музики для онлайнових супермаркетів. Насправді так буде краще для всіх — у поліції поменшає роботи, у правовласників радість від юридичних перемог не змішуватиметься з сумом від фінансових результатів діяльності, а користувачі слухатимуть улюблену музику. За реальною ціною.
Андрій Скобелєв, оргкомітет Російської піратської партії
— Яким чином ви плануєте реалізовувати свою програму: розраховуєте самі бути підтриманими виборцем і брати участь у формуванні державної політики, спробуєте отримати певний вплив на якусь із теперішніх політичних сил, чи ваша діяльність має характер, швидше, інтелектуального протесту?
— Звичайно, ми як політична партія хотіли б узяти участь у виборах, щоб спробувати реалізувати наші програмні принципи в рамках демократичної парламентської процедури. Водночас ми реалісти й усвідомлюємо, з якими об’єктивними труднощами це пов’язано. Російське законодавство про партії, як відомо, висуває дуже жорсткі вимоги. І все ж ми ставимо собі завдання створення партії як завдання-максимум. Вплив принципів, які відстоює РПП, на інтелектуальну, культурну й політичну еліту, безперечно, цілком можливий. Візьмімо, наприклад, Швецію. Навіть попри те, що Шведська піратська партія не змогла провести своїх кандидатів у парламент (риксдаг) на виборах у вересні нинішнього року, сам факт її активної діяльності примусив шведських політиків внести деякі корективи у свої позиції щодо питання про копірайт.
Наше першочергове завдання — поставити проблеми трактування копірайту в сучасному інформаційному суспільстві в центр громадської уваги.
— Чи відчуваєте ви «соціальний запит» на свою ідеологію?
— Ситуація в Росії, природно, значно відрізняється від ситуації в Європі, де за кілька місяців Піратські партії змогли набрати по кілька тисяч членів. Наприклад, найбільша з європейських піратських партій — шведська — налічує 10 тис. членів (значна кількість для країни з населенням дев’ять мільйонів). Однак, незважаючи на те, що цілеспрямованої піар-кампанії ще не було, ми практично відразу відчули інтерес до себе як із боку людей, зацікавлених у вирішенні цих проблем, так і з боку преси. Кількість членів партії стабільно зростає, як і відвідування нашого сайту, практично щодня ми одержуємо пропозиції співпрацювати, запитання і побажання. Ми не тільки відчуваємо зацікавленість інформаційного класу в нашій діяльності, ми знаємо, що наші принципи відповідають потребам досить широких соціальних верств.
— На відміну від, скажімо, шведської Piratpartiet, члени якої заперечують права на нематеріальну власність як такі, ви вважаєте, що варто шукати якийсь баланс між правами автора і суспільства, пропонуючи передавати авторські права в управління державі або якійсь некомерційній організації. Ви вважаєте, що така схема буде більш дійовою або справедливою, ніж існуюча, коли закони диктує більш-менш об’єктивний ринок, а не примха чи особиста вигода бюрократа?
— У тому-то й річ, що існуюча система не базується на об’єктивних, рівноправних і справедливих правилах гри. Вона дає монопольні переваги лише одній стороні — гігантам медіаіндустрії. Автори творів поставлені в повну економічну залежність від них. Спробуйте пробитися на ринок із художнім твором, який не вписується у штучно створені медіамаркетологами рамки споживчого попиту. Наша культура перебуває на спаді саме з цієї причини. Що стосується соціалізації авторського права, передачі управління державі або некомерційним організаціям — то ця точка зору дискутується і поки що не визначена як офіційна позиція партії. Просте обмеження копірайту в часі уже відкрило б більше можливостей для розвитку культури і техніки. Проте навіть такий захід, як соціалізація, дав би суспільству більше засобів контролю над інтелектуальними продуктами, порівняно з тими, що є тепер, тому що створив би відкритіші, прозоріші й рівноправніші відносини. У демократичній правовій державі ви маєте більше можливостей контролювати бюрократа, ніж жадібного магната на чолі транснаціональної корпорації.
— Чи підтримуєте ви зв’язки з аналогічними партіями за кордоном, чи плануєте спільні акції — чи все обмежується схожістю логотипу і мети?
— Природно, ми є членами великої сім’ї партій, які обстоюють принципи інформаційної і культурної свободи. Ми думаємо і сподіваємося, що світовий антикопірайтний рух зростатиме й міцнішатиме. По суті, ми маємо хвилю низового прогресивного громадського руху, аналогічно виникненню у 80-х роках минулого століття руху «зелених». Свою діяльність ми будуємо в постійних контактах і взаємодії з товаришами по боротьбі в інших країнах.
— Як ви ставитеся до того, що в Росії поширення контрафактної продукції законодавці намагаються перевести в розряд тяжких злочинів, збільшивши максимальний термін покарання до шести років?
— Ми вважаємо, що самими адміністративними заходами мало чого можна домогтися. Необхідна розумна економічна політика. Візьмемо ту ж таки ситуацію з контрафактом. Не секрет, що широке розповсюдження контрафактних аудіодисків на російському ринку розпочалося відразу після дефолту 1998 року, коли держава різко підвищила митні ставки. Це призвело до того, що роздрібним торговцям стало просто економічно невигідно торгувати ліцензійними дисками. З економічними причинами найчастіше пов’язане й нелегальне копіювання програмних продуктів західних виробників. Софтверні гіганти нібито не хочуть розуміти різницю між купівельною спроможністю, з одного боку, у США і Європі, з другого — в Росії та в країнах третього світу і вносити відповідні корективи у свою цінову політику. Якби була диверсифікована ціна на софт, багато користувачів відмовилися б від нелегітимних копій. Політика у сфері інтелектуальної власності не повинна залежати від кон’юнктурних чинників, від того, що хтось за океаном висуває якісь умови.
Олена СИТКОВА,
Денис МАРЧЕНКО,
компанія Moon records
— Чи достатньо українське законодавство захищає правовласника? Чи, можливо, законодавство досконале, а є певні недопрацювання на рівні правоохоронних органів?
— Недостатньо! Чинне законодавство України, яке охороняє й захищає права власника інтелектуальної власності, недосконале, оскільки не існує єдиного кодифікованого нормативного документа, який би міг чітко та обґрунтовано давати відповіді на практичні питання в галузі захисту інтелектуальних прав. Також не ратифіковано багато міжнародних документів, які б могли полегшити вирішення багатьох проблем. Тому найправильнішим буде прийняття кодексу, в якому міститимуться норми чинних нормативно-правових актів, підзаконних актів та пояснень судової практики.
Недопрацювання на рівні правоохоронних органів — це орієнтир на формування саме цього кодифікованого єдиного документа, оскільки правоохоронні органи повинні орієнтуватися на якийсь один документ. З іншого боку, недопрацювання на рівні правоохоронних органів — це вже питання етики і здатності правоохоронних органів виконувати свої професійні обов’язки. В такому разі мають бути застосовані догани, стягнення або звільнення.
— Що, на вашу думку, завдає більших збитків — копіювання музики користувачами чи планомірне розповсюдження контрафактної музики певними бізнес-структурами з метою отримання комерційної вигоди?
— «Шарові» Mp3-сайти і планомірне розповсюдження контрафактної музики
певними бізнес-структурами.
— Чи зазнає збитків від аудіопіратства ваша кампанія? Якщо не секрет,
які приблизно їх обсяги?
— Зазнає. Але ми не відволікаємося на підрахунки.
— Чи є досвід звернень у правоохоронні органи або в суд на захист своїх прав на розповсюдження музики?
— Ні. Тому що в нашій державі це практично безрезультатно. Багато паперової тяганини і майже жодного результату.
— Яким, хоча б у першому наближенні, є обсяг українського ринку
легальної аудіопродукції?
— 60—70% — легальна.
— А нелегальної?
— 30—40%
— Який бізнес — легальний випуск чи неліцензійне копіювання і
розповсюдження музики (враховуючи «відкоти» правоохоронним органам, конспірацію і т.д.), на вашу думку, прибутковіший?
— Легальний випуск.
Події і цифри
Вересень 1999-го — розпочав роботу файлообмінний сервіс Napster. Простота інтерфейсу зразу привабила сотні тисяч, а згодом — мільйони користувачів. Файли у той час скачувалися ще досить повільно, але можливість «добувати» бажані пісні без «навантаження» у вигляді десятка «прохідних» композицій (fill-in songs) привабила користувачів. Хоча обмін файлами і здійснювався безпосередньо між користувацькими комп’ютерами, проте списки «обмінних» файлів, інформація про обмінні сесії і т.д. зберігалися на центральних серверах — і це, як згодом з’ясувалося, стало головною проблемою.
Початок 2000 року — група Metallica, знайшовши у файлообмінній мережі свою пісню, до офіційного релізу якої залишалося ще два місяці, подає позов проти файлообмінної мережі. Активне обговорення позову у пресі ясно дає зрозуміти широкій публіці, де водиться безплатний сир, і вже у березні 2000 року кількість користувачів Napster перевищує 20 мільйонів.
Липень 2000-го — кількість користувачів Napster збільшилася до 40 мільйонів, кількість позовів із боку правовласників невпинно росте.
Початок 2001 року — починає роботу нова, повністю децентралізована файлообмінна мережа Morpheus. Під час розгляду численних судових позовів аргументом власників мережі було те, що вони не тільки не можуть контролювати, а й не знають усього масиву файлів, якими обмінюються користувачі. До сьогодні Morpheus є одним із найпопулярніших у світі файлообмінних клієнтів — наприклад, із сайту Download.com його було завантажено 157 000 000 разів.
5 березня 2001-го — суд приймає рішення, яким зобов’язує Napster припинити обмін контрафактною музикою. Через три місяці мережа припиняє функціонування для технічних доробок, які б уможливили контроль за «ліцензійною чистотою». В останні тижні функціонування мережі кількість її користувачів зросла до
60 мільйонів.
Березень-квітень 2001 року — починає роботу нова, також повністю децентралізована мережа Kazaa. Невдовзі після її відкриття спалахнув скандал, пов’язаний із тим, що разом із основним клієнтом програма інсталювала на комп’ютер користувача ще модуль для шпигування за користувачем та прокрутки комерційної реклами.
24 вересня 2001-го — Napster, сплативши 36 мільйонів компенсації правовласникам, збанкрутував.
Лютий-березень 2002 року — нові, децентралізовані мережі — Morpheus, Kazaa, Winmx та інші — збирають кількість користувачів, порівнянну з аудиторією Napster. Набирає популярності децентралізований P2P-клієнт нового покоління, «заточений» під швидку передачу великих масивів даних (DVD-аудіо та відеофайлів) — BitTorrent. На думку багатьох аналітиків, близько 25% сучасного інтернет-трафіку генерується саме файлообмінною системою BitTorrent.
Літо 2003-го — низка американських судів приймає рішення на користь децентралізованих файлообмінних мереж, знімаючи з їх власників відповідальність за те, чим саме обмінюються користувачі. RIAA (Recording Industry Association of America), яка координувала позови, заявляє, що й далі звертатиметься до суду, але при тому не тільки проти власників файлообмінних мереж, а й проти користувачів. Кількість користувачів, проти яких подано позови, на сьогодні у світі обчислюється вже десятками тисяч. Кількість любителів файлообміну у США на певний час справді різко зменшується.
Кінець 2005 року — аналітики оцінюють кількість користувачів «звичайних» Р2Р мереж у 15—30 мільйонів, до цього ще слід додати 5—7 мільйонів користувачів BitTorrent, які, обмінюючись головно відеофайлами та комп’ютерними програмами, не гребують і музикою.
Січень 2006 – у Швеції створено піратську партію, котра закликає до повної відміни нематеріальних прав власності, і виходу Швеції з міжнародних організацій, котрі підтримують авторське право. Партія вже налічує більш ніж 10 тисяч членів, і збирається брати участь в парламентських виборах. Влітку аналогічні партії було створені у США, Німеччині та Росії.
Буква закону
Українське законодавство згадує про авторське право у кількох документах. Почати варто, зрозуміло, з «профільного» Закону про авторське право та суміжні права. Він дає роз’яснення, що слід розуміти під поняттям «контрафактний продукт». Це примірник твору, відтворений, опублікований чи розповсюджений із порушенням авторського або суміжних прав — це стосується як створених в Україні, так і ввезених з-за кордону продуктів. Примірник фонограми — це копія фонограми на матеріальному носії, яка виконана безпосередньо чи опосередковано з цієї фонограми і містить усі зафіксовані на ній звуки або їх частину. Цей закон також закріплює розділеність авторського права і права власності на матеріальний об’єкт: якщо ви придбали рукопис, це не дає вам права вважати, що ви є власником натхнення.
Згідно зі ст. 28, на території України термін дії авторського права охоплює життя автора на цьому світі і ще сімдесят років — загробного існування.
Далі — цікавіше. Стаття 42 допускає «відтворення в домашніх умовах і виключно в особистих цілях» фонограм без згоди правовласників. Тобто варто лише обзавестися великою сім’єю і широким колом друзів, щоби виправдати помірні тиражі. Втім, виплати правовласникам усе ж таки передбачаються. Це відрахування (відсотки) від вартості обладнання і/або матеріальних носіїв виробниками та/або імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких можна здійснити відтворення у домашніх умовах. Тобто платять виробники або імпортери обладнання і носіїв. І якщо ви вирішили купити собі щось таке, зовсім навіть не для копіювання музики, вам доведеться все одно купувати приладдя з «митною» накруткою. Ввізник чи виробник може не платити тільки в тих випадках, якщо обладнання експортується з території України або ввозиться фізичною особою на територію України виключно в особистих цілях без комерційної мети.
Також тим, хто хоче «качати» і «палити», варто ознайомитися з певними положеннями Кримінального кодексу України. Отож, згідно зі ст. 176, той, хто незаконно відтворює, тиражує на будь-яких носіях та розповсюджує або використовує без дозволу правовласника і завдає йому при тому матеріальної шкоди у великому розмірі (сума доходу чи вартість відтворених примірників перевищує сто неоподатковуваних мінімумів), ризикує заплатити штраф у розмірі від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів. Якщо злочин скоєно повторно або було завдано збитків у особливо великих розмірах (сума перевищує тисячу неоподатковуваних мінімумів), покарою може стати штраф на суму від двохсот до восьмисот мінімумів або виправні роботи/позбавлення волі строком до двох років. Якщо все це скоєне з використанням службового становища, штраф становитиме від п’ятиста до тисячі мінімумів або можливий арешт на строк до шести місяців чи обмеження волі на строк до двох років. Після чого три роки не можна обіймати певних посад чи займатися певною діяльністю.
Також цієї сфери торкається ст. 216. Згідно з нею, незаконне виготовлення чи підробка контрольних марок для маркування примірників аудіовізуальних творів та фонограм або голографічних елементів караються штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів або позбавленням волі на строк до чотирьох років. При повторному порушенні або за попередньою змовою — штраф від трьохсот до тисячі мінімумів або позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.