Вона не відпускає цих стариків, хоча давно канула в минуле. Сьогодні важко словами передати пережите ними, передати те, що перевернуло їхні долі та душі, що заведено називати коротким словом — «війна». Вона відгриміла. Відтоді змінився і сам світ, і покоління — ті, котрі пізнали, і ті, котрі не пізнали воєнного лихоліття. Та й час гоїть найжорстокіші рани. Але ці люди знову й знову повертаються до війни. У розмовах про неї, у спогадах, у пісні...
Єдиний в Україні ветеранський хор «Солдатська пам’ять» співає вже 22 роки. Відкрито і радісно виконує українські народні пісні: серотоніну, гормону щастя, в кожній цій пісні — поклади. І все ж головні в репертуарі — пісні минулої війни. Яка по-чоловічому сувора манера їх виконання, як велично, проникливо звучать голоси!
Художній керівник Микола Кибус: «Людей у 70-річному віці і старших нелегко навчити співати, тим більше почути від них чотириголосе звучання. Але самими орденами й медалями теж глядача не візьмеш. Потрібно працювати!» І вони працюють: збираються двічі на тиждень і протягом кількох годин співають, співають... Сам Микола Олексійович — досвідчений музикант і педагог, на його рахунку — три народних хори. У «Солдатській пам’яті» він тільки два роки. І робить усе, щоб зберегти традиції, закладені творцем хору Вадимом Кучерявим.
Яготин — райцентр у Київській області, свого роду провінція. Але провінція, відомо, — поняття не так географічне, як моральне. І в Києві живуть «люди з глибинки», а в найглухішому закутку — особистості яскраві, талановиті. Такі, як заслужений працівник культури, композитор, співак і диригент Вадим Львович Кучерявий. Зараз він хворіє і рідко приходить на «традиційний збір». А раніше...
Народний хор став візитною карткою міста і району, нагороджений Почесною грамотою Кабінету міністрів, неодноразово виступав на головній сцені країни — у палаці «Україна», у будинках культури Київської, Полтавської, Черкаської областей, у школах району, у військових частинах та госпіталях. Це саме В.Кучерявий заклав принципи життєдіяльності хору. Найвище звання в колективі — учасник хору, отож ніяких військових звань на репетиціях і концертах немає: від полковника до рядового — всі рівні. І ставлення до кожного учасника однаково братнє, незалежно від того, скільки служиш у хорі — 20 років чи прийшов на першу репетицію.
При «Солдатській пам’яті» працює ще один колектив — ансамбль народної пісні і музики «Дивосил», яким керує досвідчений хормейстер-баяніст Володимир Кутепов. Балалайки, домри, скрипки і баян ансамблю звучать і тішать глядачів як на окремих концертах, так і на спільних із хором виступах.
Хочу назвати ще одного організатора й натхненника цих чудових справ. Артем Барило — президент хору і президент районної організації «Ветеран». Спілкуєшся з цим 80-річним чоловіком і розумієш, що красиво старіти — талант рідкісний і несподіваний. Як і будь-який інший. І, напевно, у світі немає стариків оптимістичніших, аніж наші. Так, вони не їздять за кордон на Різдво і не засиджуються за бриджем у кафе. У кращому разі — за доміно у дворі. А в Артема Матвійовича і на доміно часу не залишається. Безліч питань, пов’язаних із хором, доводиться вирішувати постійно. Скажімо, треба було переконати транспортників у тому, що учасник хору на репетиції й виступи має їздити безплатно. Пошити нові костюми, отримати в райадміністрації комп’ютер та баяни, знайти ще одного спонсора («Обов’язково напишіть про Володимира Семеняку, який постійно про нас піклується»), кожному учаснику на день його народження вручити подарунок...
Зрозуміло, доки є такі люди, як Вадим Кучерявий, Микола Кибус, Володимир Кутепов, Артем Барило, культура ще жива. Всупереч усім нашим негараздам, кризам, черговим і позачерговим виборам.
Він був молодим
і вродливим, як мати,
Пішов на війну,
кров свою проливав,
Тепер у селі біля рідної хати
Лиш пам’ятний знак,
що солдат воював.
У хорі — 55 учасників. І кожному є що розповісти...
Володимир Редько пройшов війну, проповз і проїхав її «від Гребінок до Берліна». «Син полку», 13-річним хлопчаком утік на фронт і служив у 79-й гвардійській мінометній дивізії. Розповідає, що катюші, які він обслуговував, обов’язково після залпів треба було терміново передислокувати, щоб німці не накрили вогнем. Але в одній із машин заглухнув мотор. І Редько під кулеметним вогнем відбуксирував її в безпечне місце. Отримав медаль «За бойові заслуги» особисто від маршала Жукова, який усе дивувався: «Невже такий пацан зміг усе це зробити?!» На грудях Володимира Максимовича — безліч інших медалей, а також орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Після війни Редько працював шофером, трактористом, зварювальником, слюсарем... «Із грамотністю в мене не склалося, але всі залізяки — мої», — розповідає він.
Михайлові Петровичу Саветі 84 роки. На його грудях — ордени Леніна, «Знак Пошани», бойові медалі. Він згадує: «Стояли під Виборгом, несли бойовий дозор у військах ППО Ленінградського фронту. І я, Міша Савета, у казармі вирішив пожартувати — голосом Левітана повідомив про взяття Виборга. Хтось доніс, і мені, звісно, світив штрафбат, якби не наш командир капітан Четвергов. Він ввірвався в Особливий відділ і закричав: «Що ви дурницями займаєтеся? Адже Савета піднімав бойовий дух солдатів, вселяв їм віру в нашу перемогу!» Посадили на гауптвахту, ось і все».
Віктору Дзюбі минуло 17, коли він на 20-й день війни попросився на фронт. І теж служив під Ленінградом, але вже на Волховському фронті. Потім, після поранення й госпіталю, воював у танковому десанті. Дійшов до Берліна. «Хто першим прорветься до річки Шпреє — отримає нагороду» — був наказ командування. Взвод Дзюби першим вийшов до річки, і його командиру вручили орден Червоної Зірки. Є у Віктора Гавриловича орден Вітчизняної війни I ступеня, медалі. «Хор дає нам можливість триматися одне одного, не розпускати нюні, бути прикладом для молодих».
Іван Коваленко — старійшина хору, йому 94 роки. Був фельдшером у складі 3-го Білоруського і 1-го Прибалтійського фронтів. Сотні солдатів та офіцерів своїм здоров’ям і навіть життями зобов’язані військфельдшеру Коваленку. Є в Івана Яковича бойові нагороди та «Особисті подяки» від маршалів Ворошилова і Говорова. «Хор — моє здоров’я. Хоч би як зле вранці почувався, але збираюся по-воєнному, приходжу в клуб і забуваю, де в мене болить».
Дмитро Павлович Тищенко в 17 років потрапив у самісіньке горно війни — брав участь у взятті німецької фортеці Бреслау. Потім, після контузії та лікування, служив в охороні урядових об’єктів, зокрема на озері Ріца, у званні старшини роти охороняв дачу Сталіна й неодноразово особисто бачив «вождя всіх часів та народів». Потім 33 роки пропрацював у Яготині ветеринарним лікарем. «Ми всі — родом із хору», — каже він.
У Олексія Токарєва — особлива доля. Служив у Південно-Уральському військовому округу, в тих місцях, де відбувалися випробування першої радянської атомної бомби. Олексій Григорович — кадровий офіцер. Він розповідає: «Я прослужив в армії 32 з половиною календарні роки. Живу зараз сам, дружина померла, все роблю сам: прибираю, готую, перу, ремонтую, саджу картоплю... Ми — люди військові, все зобов’язані вміти. Ну, а хор — моя сім’я. Поговорю з друзями — на серце легше».
В Івана Макаровича Лупи виробничий стаж понад 60 років. Служив в армії, а до того разом із такими, як він сам, 16-річними хлопчаками організував обоз для підвезення боєприпасів до мінометів. Війну закінчив у Китаї, брав участь у розгромі японців. «У мене зріст 154 сантиметри, як у Леніна. В автомобільному полку посадили на величезний американський «студебекер», але я підклав п’ять подушок і все одно поїхав визволяти Угорщину... Спасибі армії, я там здобув фах водія й автомеханіка — на все життя мене забезпечив», — каже він.
Андрій Буряк брав участь у бойових діях на острові Даманський у березні 1969 року, був начальником польового вузла зв’язку. В армії прослужив 25 років. Опанувавши новий фах, працював у Київському інституті нейрохірургії. Але після перенесеного інфаркту переїхав із дружиною в Яготин, обжився тут, дуже задоволений. Діти і внуки — часті гості. «Коли приймають у хор, то треба стати перед зібранням і розповісти про себе, свою службу, роботу, сім’ю. І хор вирішить: прийняти тебе до своїх лав чи не прийняти», — додає Андрій Гаврилович.
Борис Білокур служив у Прикарпатському військовому округу, має бойові нагороди. Повернувшись у Яготин, побудував електростанцію і першим у рідному селі Богданівка запалив «лампочку Ілліча». «Звісно, не всі в хорі мають ідеальні слух і голос, але ці заняття, це спілкування, ці концерти продовжують нам життя», — переконаний Борис Миколайович.
Ми землю свою
у боях захищали,
Спасли і не стало
фашистської тьми.
За те ми з тобою,
солдат, воювали,
Щоб люди завжди
залишались людьми.
Мабуть, їм відомий секрет, як пережити тяжкий час і не стати жорстким, не озлобитися, а все одно зберегти в собі Людину. Ні на що не скаржаться. Ось тільки кожен із них, прощаючись, казав, щоб я обов’язково написав про єдину жінку в цьому чоловічому колективі — Аллу Васик: «Вона — наша любов і наша гордість. Її голос — окраса кожної нашої програми. Жаль, що ніяк не доб’ємося, аби Алла Олексіївна, яка витрачає купу часу й сил на репетиції і співанки, отримувала хоча б мізерну зарплату. Допоможіть!»
Ці старики мають унікальний історичний досвід. І цей досвід неоціненний, тому що вчить, як вистояти в неймовірно тяжких умовах, як не зрадити своїх, не впасти у відчай. Як бути, як залишитися переможцем.
Зрозуміло, що старість — це довгі безсонні ночі, тяжкі недуги... І якщо, всупереч немічному тілу й безнадійним перспективам, серце старої людини зберегло здатність радіти і дивуватися, а очі все ще світяться — це подвиг. Спостерігав за цими підтягнутими і, я б сказав, молодцюватими чоловіками й подумав: їм відомо про життя щось надзвичайно важливе, таке, що відкривається, мабуть, тільки на схилі літ. У кожному разі, нічим більше пояснити те, що жодна інша вікова категорія не дає стільки подвижників, оптимістів, узагалі чудових диваків, як дають старики. Пошли їм, Боже, здоров’я ще на довгі роки.
У статті використано рядки з гімну хору «Солдатська пам’ять», написаного Іваном Стричаном, який після служби в армії повернувся до Яготина інвалідом першої групи. Нещодавно його не стало. За 22 роки існування хору померли 64 його учасники, тих, хто зустрів війну не в 15—17 років, а вже дорослими людьми...