Відомому українському письменнику Роману Іваничуку виповнилося 80 років. Його ім’я пов’язують передусім з «Мальвами», «Черленим вином», «Манускриптом з вулиці Руської», «Водою з каменю», «Четвертим виміром», «Вогненними стовпами»… А всього історичних романів у творчому доробку професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, лауреата Шевченківської премії, а віднедавна Героя України — шістнадцять.
Літературознавці кажуть, що об’єднують романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про українську історію не тільки сам матеріал, історія, спільні події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім любов до рідної землі і народу — як сенс існування людини.
До речі, пройшовшись книгарнями та бібліотеками, я вкотре переконалася, що чи не найчастіше запитують «Мальви», «Орду», «Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука. Сподіваюся, така ж щаслива доля спіткає й книжку «Люлька з червоного дерева», яка нещодавно побачила світ у львівському видавництві «Піраміда».
Судилося письменнику довге й непросте життя. Під час нашої розмови згадав Роман Іваничук і свого батька, який справив на нього великий вплив, говорив і про літературні впливи. «Як і все наше покоління, я — учень Франка», — стверджує письменник. Але зізнається, що багато чого навчився і в Коцюбинського, і в Керницького, і в Марка Черемшини. Свого часу дуже любив Іваничук мандрувати: об’їхав майже всю Європу, бував на Крайній Півночі, на Крайньому Сході, в Австралії, Африці, Америці, — здається, немає місця на землі, де б він не побував. Але завжди як магнітом тягнуло до Львова, «саме тут маю найкращий город і сад!»
— Моє дитинство припало на час міжвоєнної польської окупації, — продовжує розповідь письменник. — Але тоді дуже активно працювала «Просвіта», яка видавала для селян невеличкі просвітні книжечки. Вони майже безкоштовно розповсюджувалися по селах, і селяни читали при каганцях — хто читав, хто слухав. Такі книжки приходили й до нашої хати. Тато працював учителем, і в хаті панувала книжка. Отакі були часи ще до 1939 року. Після 39-го селяни сходилися з іншого приводу — пиячити, бо прийшли «визволителі» зі сходу і замість книжок принесли горілку. Відтак народ почав спиватися. Отож я бачив, як читали люди при каганці і як пиячили й славили Радянську владу. Повертаючись до теми читання… Я, вчительський син, як і всі діти, пас корову... Брав зі собою цілу купу книжок. Батько контролював, що читаю, але мені хотілося читати все. Найцікавішим здавалося те, що батько забороняв: «Тобі ще рано!» Отож я ховав заборонену книжку під сорочку й читав у лісі чи на пасовищі. Я й тепер хочу мати задоволення, кайф від читання. Наприклад, можу читати «Муммі-троль», яку перекладає дочка. Мені це не треба, але я читаю. І отримую задоволення.
— Розкажіть, будь ласка, про історію вашого знайомства з Дариною Дмитрівною Полотнюк, тобто всім відомою Іриною Вільде.
— Це — ціла моя біографія і частково — біографія Ірини Вільде. Ми з нею приятелювали, я називав її «нанашкою» (мамою. — Т.К.). Але ми були як товариші років тридцять, доки вона не втратила пам’ять.
Вона тоді не впізнавала людей, і мене в тому числі. Коли видала свій п’ятитомник, подарувала його мені й написала приблизно таке: «Колись, коли нас із тобою не буде, люди прочитають це і будуть знати, що в нас була щира дружба — відверта, сварлива і козацька».
Ми сперечалися, бо трішки різнилися поглядами. Ні, національні погляди в нас були однакові. Ми розходилися щодо конформізму в умовах радянської влади. Хоч я теж був конформіст, бо не сидів у тюрмі, а вона мене чекала, і ще трохи — я би був там… Дарина Дмитрівна наполягала на тому, що треба зберігати потенціал свідомих людей, щоби нас ставало більше. І тому нібито мусимо йти на компроміси. Я з цим не погоджувався, що й породжувало наші сварки. Фактично Ірина Вільде опікувала мене, як сина. Але сама на ганебні компроміси не йшла.
Приїхавши до Львова на навчання, я вже знав, що є така письменниця — Вільде. Мав зошити, списані віршами і прозою, й ні до кого з тим не ходив. У 1954-му наважився піти до Ірини Вільде додому. Почув: «Заходь. Сідай. Щось пишеш?» — «Та пишу!» — «Приніс?» — «Приніс» — «Давай сюди».
Це була перша частина трилогії. І Дарина Дмитрівна сказала: «З тебе буде письменник — ти бачиш образ, умієш описати характери, добре знаєш мову… Тільки мусиш працювати — так, як я. Днями і ночами».
Так розпочалася наша дружба. Вона нікуди не хотіла їхати без мене. Наприклад, у Москву на з’їзд. «Ти їдеш? Ні? Тоді і я не їду!» Зі зборів я завжди проводив її аж до хати — спочатку на вул. Кривоноса, а потім — у Професорській колонії. Дорогою ми мусили вибалакатися. Часом сперечалися. Інколи я казав: «Нанашко, мені не подобається, що ви кажете. Я можу зараз піти». Отакі в нас були стосунки — суто родинні. Ми обоє були пов’язані з театром. Заньківчани поставили виставу за моїм твором «Край битого шляху». І Дарина Дмитрівна сказала: «А моїх «Сестер Річинських» теж можна поставити». І той-таки Богдан Антків, що робив інсценізацію за моїми речами, інсценізував «Сестер Річинських». Ця постановка мала шалений успіх, ішла понад 300 разів.
— Згадуючи про спільні поїздки з Іриною Вільде, кого можете згадати із колег по перу?
— Я дружив із білоруськими письменниками. У нас була однакова доля — національний гніт однаково терпіли як Білорусія, так і Україна. І це нас пов’язувало. За побратимів мав Володимира Короткевича та Максима Танка. Зараз усіх і не перелічу. Багато їх було. І з усіма я був на «ти». Залишилися вони друзями моїми й донині — звичайно, хто ще живий. Зустрічаємося ми не так часто, як тоді, але коли зустрічаємося, то обнімаємося й радіємо, що ми є. З московськими письменниками я мав натягнуті стосунки. Не тому, що вередував, а тому, що вони мене попліскували по плечу. Мовляв, ти — молодший брат. Хоча всім відомо, що ми, українці, — старші. Київська Русь уже славилася як могутня держава, а про Москву ще взагалі ніхто не чув. Коли ми вибороли нашу незалежність, я був депутатом Верховної Ради України. Тими днями випала мені нагода поїхати в Москву, і жоден… не привітав мене з нашою незалежністю! Всі відверталися від мене — як від ворога. І я з ними остаточно розірвав стосунки, хоча вони, ті стосунки, й так не були міцні...
— Багато ваших братів по перу беруть участь у політичному житті країни. Чому ви відійшли від політики?
— Я був депутатом Верховної Ради першого демократичного скликання. Був головою «Просвіти», був депутатом, Бог знає чим займався тоді. Але потім, коли проголосили незалежність, коли почала розвиватися держава, коли вона потребувала не патріотів і літераторів, а юристів, політологів, економістів, я побачив, що марную час. Бо в цих сферах не тямлю. Мої гасла «Слава Україні!» та «Україні — волю!» вже відпали. А моя письменницька робота — те, що вмію робити, закисла, бо не мав на неї часу.
Я злякався того, що врешті-решт сталося з моїми колегами поетами і прозаїками, які є депутатами по чотири скликання. Вони перестали бути письменниками. А чи стали політиками?! Там же здуріти можна, в тому парламенті. Я за чотири роки мало не здурів, а вони сидять майже 20 років. Найперше, що в нас має бути, — духовний пласт.
— Чому у своїй творчості ви звертаєтеся переважно до історичного минулого України?
— Я так вихований батьком, який казав: «Треба знати свою історію, і тоді нація виживе!». Батько для мене був великим авторитетом. Крім того, я розсмакував історію як науку, як інформацію, вона стала моєю суттю. До історії прийшов після 15 років письменницької роботи. Це були «Мальви». Пригадую слова фольклориста Григорія Антоновича Нудьги у зв’язку з моїми «Мальвами». Ми тоді стояли на городі, спершись на лопати. «Ви довели, що вмієте писати історичні романи, — сказав він. — А що далі? Історіографія під замками у спецфондах. У школах і вузах не читають української історії. А народ живе в безпам’ятстві. Напишіть 10 історичних романів про найменш відоме, найменш досліджене». Я засміявся: «Життя на 10 романів не вистачить, бо я над романом працюю два, три, чотири, а то й п’ять років». А він мені тоді відповів: «А може, ще й залишиться…» Тобто це Григорій Нудьга запрограмував мене на написання історичних творів, і я досі не можу від цього визволитися й маю вже 16 історичних романів. Тепер ці 16 романів видає видавництво «Фоліо» у Харкові десятьма томами. Відтак при житті матиму 10-томник.
— Як ставитеся до сучасної української літератури?
— І з цікавістю. І з певним осудом. І з певним захопленням. Сучасна література розвивається так само, як наша держава. Спочатку, коли люди розшнурувалися від соцреалізму, цензури й почали говорити своїм голосом, дуже голосно і не дуже цензурно, я це вітав. Але я знав одне і знаю дотепер: література — храм, а не дім розпусти. В ньому навіть найгірший розпусник, найбільший грішник відхиляє від себе ці думки й молиться Богу. А коли з-під пера деяких наших саморекламістів, таких як Андрухович, Дереш, Подерв’янський, Карпа, виходять твори, де вони любуються в матюку… Читати це, сторінка за сторінкою, — неможливо! Ти що, імпотент, що себе розбурхуєш? Нащо тобі те? Це ж погане слово! Матюк невластивий українській мові! Це російський матюк, ми його до 1939 року не знали! Наведу приклад. Андрухович виступає у філармонії — у Львівській філармонії, освяченій працею Людкевича, Лисенка, Колесси, де завжди збиралася найсвятіша еліта міста, і читає вірш… «Фалос». У присутності дітей і жінок! Справжній мужчина ніколи не хвалитиметься інструментом чоловічої гордості. Я сам родом із Гуцульщини. Є сороміцькі коломийки, але в них немає жодного поганого слова! Гуцул не може сказати поганого слова, хіба що дуже розлютиться… Цензура справді була великим злом. Але на ненормативну лексику я сьогодні впровадив би цензуру. Бо мусимо випускати літературу не для борделів, а для людей! Серед молодих літераторів мені подобається Євген Пашковський. Читаю його твори — це розкіш, і жодного поганого слова! До вподоби твори Олександра Жовни й Віктора Неборака. Але, ще раз повторюю, у сучасній літературі є багато сміття.
— Ваш погляд на те, що відбувається в Україні. Коли, на вашу думку, скінчиться цей безлад? Коли житимемо по-людськи, коли помиримося нарешті?
— Росія ніколи не змириться з втратою України. А в нас існує п’ята колона збільшовичених людей, які працюють у Верховній Раді, в уряді, не люблячи України. І мені страшенно прикро, що мій любимий Ющенко, за якого я готовий був віддати життя, не став вищим за Тимошенко, гризеться з нею, компрометує і себе, і Україну постійною сваркою… Ось із цим я не можу змиритися! Весь світ сміється з нас! Москва руки потирає: сваріться, сваріться якнайбільше, повибирайте очі одне одному! Але я знаю, що невдовзі до влади прийдуть молоді й освічені люди. І з ними прийде зовсім інший бомонд. Може, я того й не побачу, але впевнений: онуки мої дивуватимуться, що був такий хаос. Я — оптиміст.
Досьє «ДТ»:
Роман Іванович Іваничук народився 1929 р. у с. Трач, тепер Косівського району, що на Івано-Франківщині. Першу новелу «Скиба землі», яку схвалила критика, опублікував 1954 р. у студентському альманасі Львівського університету, де навчався на філологічному факультеті. Спочатку працював викладачем мови й літератури. Згодом — у редакції журналу «Жовтень», завідував відділом прози журналу «Дзвін». 1990 року був обраний народним депутатом УРСР.
За роман «Манускрипт з вулиці Руської» Р.Іваничук отримав премію ім. А.Головка; за романи «Вода з каменю» та «Четвертий вимір» — Державну премію України ім. Т.Шевченка. У 90-х pp. письменник збагатив українську літературу новими творами: «Бо війна — війною...» (1991), «Орда» (1992), «Ренегат» та «Євангеліє від Томи», написав автобіографічний твір «Благослови душу мою, Господи...» (1993).