З великою обережністю називаю себе учнем Миколи Михайловича Амосова — боюся скривдити його справжніх соратників, які працювали з ним довгі роки в одній клініці, освоювали перші апарати штучного кровообігу, осягали таємниці інтертрахеального наркозу, вшивали штучні «амосовські» серцеві клапани, працювали на світовому рівні кардіальної хірургії.
А був я від цього за два кроки — відпрацювавши обов’язкову післяінститутську програму у Фастівському тубдиспансері, прийшов до Амосова (природно, за рекомендацією) влаштовуватися на вакантне місце анестезіолога (усе-таки близько до хірургії!). Та з’явився більш ранній претендент, і Амосов від моїх послуг відмовився... Нині я думаю, що мені на користь.
Із завмиранням серця
Погодьтеся, і у вас у рідному місті є пам’ятні місця, повз які проходиш ніби навшпиньки — боїшся злякати дорогі спогади. Є така крута дорога від Протасового Яру, що веде повз паркан бакінституту, затиснута між науковими будівлями та Байковим цвинтарем. У роки моєї тубінститутської молодості її називали «стежкою Амосова». Він справді щодня в хорошому темпі піднімався щербатим тротуаром до своєї тубінститутської клініки, яка стала з роками Інститутом серцево-судинної хірургії АМН України, і мало хто міг його наздогнати, щоб поспілкуватися перед роботою. Ну кине він два-три уривчастих слова, і відчуєш ніяковість і за свою природну задишку, і за те, що не даєш такій публічній людині хоч у ці рідкісні хвилини побути наодинці зі своїми думками й планами.
Я мріяв побачити його ще в студентстві — не пощастило. Він залишив кафедру загальної хірургії санітарно-гігієнічного факультету, пішов у тубінститут із вулиці Рейтерської, та ще й саму кафедру перевели в клініку на Петровській алеї. А про інститут на Байковій горі ми, студенти, уявлення не мали — щось десь на краю світу...
Вже працюючи в районі, став я навідуватися на операції в легеневу клініку, яку очолювали учні М.Амосова Г.Горовенко та І.Слєпуха (отже, я учень учнів!). Одного разу мене відвели в амосовський корпус подивитися історичну операцію на легенях, яку Микола Михайлович збирався робити своєму другові, відомому українському письменнику Ю.Дольд-Михайлику. Посадили в ординаторській і веліли сидіти тихо — розпочнеться, переодягнемо й покличемо.
Я сидів за одним із лікарських столів і думав: настав історичний день і я побачу ЙОГО, автора приголомшливих «Нарисів торакальної хірургії», першого справді великого хірурга в моєму житті...
Коли ж двері ординаторської відчинилися і в дверях з’явилася ладна невисока постать людини, яка глянули на мене досить вимогливо і не спитала, а ніби прокаркала різким голосом: «Юзефа не бачив?», — я мало не сповз під стіл, не в змозі відповісти від зніяковіння та раптової ядухи: безперечно, переді мною стояв мій кумир. Побачивши, що я не можу вичавити з себе жодного слова, Амосов з досадою махнув рукою, пробурчав якесь односкладове не надто ласкаве слівце на мою адресу й побіг шукати далі.
Коли я ввійшов до операційної, руки й ноги мої тремтіли, я навіть забув натягнути маску на ніс, за що відразу отримав зауваження від майбутнього мого приятеля і професора Ю.Мохнюка, який чергував по операційній. І все, що відбувалося далі, було як у сні — видалення ураженої пухлиною легені, виконане з блискучою технікою, швидко і майже безкровно, і розповідь Амосова після операції, як буквально напередодні вони з письменником пили коньяк: «Це ж не хабар, а просто знак уваги...»
Ми познайомилися пізніше, коли я влаштувався в експериментально-хірургічній лабораторії й розробив протези всіх відділів дихальних шляхів — трахеї, її біфуркації і головних бронхів. Нікому в Союзі це доти не вдавалося, і московський професор М.Герасименко, вислухавши у Львові мою доповідь, сказав, що не вірить жодному моєму слову, тим паче що на його запитання я відповідав по-юнацькому задерикувато і з повною переконаністю у своїй правоті... Це було схоже на розгром, але раптом на трибуну вийшов М.Амосов і сказав, що вірить усьому, про що я тут городив «байки», що це здорово і «начебто хлопець не бреше». Він пообіцяв після приїзду в Київ подивитися моїх прооперованих собачок і переконатися в правдивості цієї роботи. Підтримуючи мене, Микола Михайлович ризикував — адже я працював під началом людини, яка була не лише великим плагіатором, а й фальсифікатором наукових даних. Та, напевно, щось у мені сподобалося Амосову, а може, просто вирішив заступитися за молодого і йоржистого...
На жаль, до моїх собачок він того разу так і не дійшов, зате набагато пізніше, коли я вже був кандидатом наук, ми здивували його успішною пересадкою легені від собаки до собаки, навіть дали у дворі потримати повідця під час прогулянки з псом Мохером, який ввійшов в історію і прожив після трансплантації півтора року. Відтоді його черговою фразою при зустрічах було: «Ну, вічно ти намагаєшся усіх здивувати!», на що я філософськи зауважував: «Нічого, дорогий Миколо Михайловичу, уже все менше залишається...»
Зустрічей було багато: у його клініці, після того, як я пішов до О.Шалімова — у моєму експериментальному відділі, коли він захоплювався собаками-біглями, які жили в ті роки у нас.
У моєму відділі виконав кандидатську дисертацію зять Миколи Михайловича, сьогодні відомий київський хірург і проректор медуніверситету В.Мішалов; кілька років викладала на керованому мною медико-інженерному факультеті МСУ дочка Амосова — Катерина Миколаївна... Це були зв’язки вже майже родинні.
І все-таки щоразу, коли виринала мені назустріч енергійна фігурка Миколи Михайловича, із завмиранням серця очікував я оцінки чергових моїх наукових пошуків чи нещодавно подарованої йому книжки — оцінки об’єктивної, різкої та майже завжди справедливої.
Кілька років тому я звернув увагу онука, першокурсника Аграрного університету, на людину, яка стрімко розтинала вуличний натовп, у швидких нешироких кроках якої, прямій, «хірургічній» спині та самозаглибленості люди легко вгадували свого відомого земляка й звільняли дорогу: «Дивися, Тьомо, і запам’ятовуй: це Амосов, коли-небудь ти розкажеш уже своїм дітям та онукам, що бачив його живого!». Мені пощастило більше — я бачив, слухав і розмовляв, і це — назавжди.
Архангельські мужики
Микола Амосов закінчив Архангельський медінститут, Святослав Федоров значно пізніше навчав там студентів і вживляв хворим штучні кришталики...
Я довго мріяв їх познайомити. Та, по-перше, Святослав Миколайович рідко бував у Києві, а по-друге, ніколи не знаєш, як прореагують один на одного такі незвичні величини.
Звичайно, Амосов читав «Відкриття лікаря Федорова» Аграновського, чимало чув про його офтальмологічні успіхи, у тому числі й від мене — я захлинаючись розповідав йому про Федорова під час нудних сидінь у президії тубінститутських зборів. Нарешті здійснилося: я відвів Славу в амосовський кабінет, а сам скромно пішов. Від Федорова потім довідався, що Амосов справив на нього величезне враження. Він запросив його до себе в Москву, обіцяв показати виробництво і штучних кришталиків, і інструментів, і Бескудніковський комплекс, який тоді будували.
Потім вони зустрічалися як депутати Верховної Ради СРСР. Амосов справді побував у Славковій «імперії» і не залишився байдужим, свідчення того — економічний експеримент «за Федоровим», повторений амосовцями, а потім і нами, «шалімовцями», з достатнім успіхом. У кожному разі, дотепер хірурги згадують, як здорово працювали і як справедливо, без хабарів та вимагань, оцінювалася їхня праця в ті перебудовні часи.
Потім експеримент прикрили — навіщо тоді незліченне чиновництво Міністерства охорони здоров’я, що втрачає свою владу над людьми праці, які не сьогодні то завтра вимагатимуть ще й знаряддя своєї хірургічної діяльності у власне володіння!
Під час моєї останньої поїздки до Федорова він попросив у мене номер домашнього телефону Миколи Михайловича: «Жаль, що він уже не працює, у нас так багато спільного, нехай приїде, стільки нового, навіть порівняно з тими роками...» Ми зателефонували, але Амосов уже тяжко хворів, був пригнічений і від поїздки відмовився. Це була їхня остання розмова, через рік Федорова не стало.
Смерть
80 років від дня народження Амосова святкували у тому самому залі, де тепер стоїть його труна... Та дата збіглася з організацією Міжнародного Соломонового університету й медико-інженерного факультету, деканом якого я став. Мене на ювілей запросили, і я почав міркувати, яке б поздоровлення придумати — щоб було незвично й весело.
Коли Г.Книшов дав мені слово, я вийшов на трибуну і розгублено почав шукати очима ювіляра, потім у кишенях — папірець. Витягнувши його, пожмаканий і дуже непрезентабельний, знову подивився у президію, одягнув окуляри й почав читати:
— Дорогий Миколо Соломоновичу... Вибачте, дорогий Соломоне Михайловичу, ні, пробачте, Миколо Михайловичу! Ви, як мудрий цар Соломон, передбачили відкриття нашого факультету...
Зал шаленів. Закінчуючи текст, я знову почав бурмотіти: «Доброго вам здоров’я, дорогий Соломоне, ні, Миколо Михайловичу, від усіх маленьких соломончиків, які йдуть уторованим вами шляхом...»
Микола Михайлович пішов мені назустріч, обняв і поцілував, я й досі пам’ятаю цей поцілунок Амосова, єдиний за довгі роки нашого знайомства... І ось він почав залишати нас повільно й трагічно. Спочатку почали тремтіти руки, і можна лише уявити, як це було обтяжливо для хірурга, який убачав сенс свого життя не в останню чергу і в особистих хірургічних досягненнях. Так і має бути — зневірений в особистих своїх реальних можливостях, хірург просто зобов’язаний відкласти інструменти. І Амосов відклав їх рішуче, так само рішуче й безповоротно, як кинув свого часу курити, почав займатися зарядкою («Спорт — дурниця, ось фізкультура — це ого!»), почав писати надзвичайні книжки — настільні для цілого хірургічного покоління.
Хто з нас, молодих лікарів, не перебував під впливом його літературного стилю, не захоплювався сміливістю в описуванні, здавалося б, напівзаборонених тем нашої діяльності. Згадайте лишень: «Це — морг!» Ми всі писали під його впливом — і Ю.Щербак, і автор цих рядків, і чимало інших учорашніх медінститутських літстудійців.
Крім усього іншого, нас залишив майже останній в Україні лікар-безсрібник, і те, що коїлося і коїться сьогодні в медицині, теж навряд чи стимулювало його до продовження діяльності.
«Я все життя боявся, що почну шаркати!» — так якось Амосов зізнався співробітникам, які відвідали його. А ми всі з болем спостерігали, як дедалі невпевненішою стає його хода, усе важче він підводиться з крісла, менш охоче відгукується на жарти. Потім була операція, період відновлення і, на жаль, кінець цього яскравого й насиченого життя.
...І ось похорон. Могила поруч із могилою В.Лобановського, з чудесним краєвидом на місто. Жахливий холод. Квіти, квіти, маса людей — учнів, близьких, пацієнтів і просто випадкових людей, яких привабило ім’я великої людини...
Скількох знайомих я зустрів на пам’ятній Байковій горі цього дня — усіх нас тут об’єднувало одне: те, що пішов із життя Амосов, і неминуче запитання: «А що завтра?» Хочеться вірити, що раптом прозріють наш уряд і законодавці, дозріє страхова медицина у зміцнілій країні. І хай буде не так, як у США чи Німеччині, а хоча б як у Польщі, і підуть планові операції пересадки серця, не розорятимуть вони злиденних бюджетів клінік та хворих...
Усе стане на свої місця, і раптом хтось згадає: «Ех, був би живий Микола Михайлович, як би зрадів!» Невже так не буде? А поки що розумні люди проголошували промови. Найбільше мені чомусь запам’яталися слова академіка О.Возіанова: «У цьому юнацькому тілі жив дух титана...»