У творчих колах Юлій Синькевич — постать відома. Митець, знаменитий скульптор. Майстер. У творчості схиляється перед символом та метафорою, вважаючи їх головною передумовою у боротьбі з часом. Той-таки невмолимий час безпристрасно свідчить, що решта методів — безсилі. Навіть якщо ти заручишся підтримкою усіх можливих владних структур.
Синькевич брав участь у понад двадцяти міжнародних симпозіумах, відповідна кількість його бронзи та каменю «осіла» в різних країнах. У тому числі в Женеві з присвятою п’ятдесятиріччю ООН. До «віх» творчості, чітко програнульованих мистецтвознавцями, ставиться скептично…
— Мабуть, були і шістдесяті роки, і сімдесяті, вісімдесяті… Так звана творча хронологія. Не дуже я полюбляю ці розбивання на етапи. Все це не надто оригінальні придумки наших мистецтвознавців. Людина живе, працює… Більше до вподоби інші означення: голубий період, рожевий… Як от у Мура чи Пікассо. Скажімо, вчилися разом Грицюк, Синькевич і Фуженко…
— Це з ними ви робили монумент Шевченка в Москві?
— Так. Царство небесне, уже померли. Коли починались усякі такі балачки, мовляв, хто з вас «главний», ми відкидали їх. Кожен зробив свій внесок. Незважаючи на те, що нас просто хотіли знищити. Коли ми виграли конкурс…
— Маєте на увазі конкурс на встановлення пам’ятника в Москві?
— Так, і тоді була продумана хитрість. У довколомистецькому світі, якщо хочуть знищити, то дають не першу премію (вона вже як індульгенція), а другу. Це означає не тільки відпрацьовування незначних деталей проекту, а й зустрічні варіанти претендентів. Себто таким чином вони хотіли встромить туди ногу… Відбулося тринадцять художніх рад. Тринадцять!..
— Вони — це хто?
— Київські бонзи на чолі з Бородаєм. Групка скульпторів, архітекторів, котрим — прихильність влади та найбільш важливі замовлення в країні. Решта художників — як тло. Міністерство культури запропонувало нам включити до групи маститого радника, інакше замовлення передадуть Бородаєвій групі. Усе це з певною погрозою. Ми боролися до кінця. Хотіли заручитись підтримкою Івана Петровича Кавалерідзе. Від співавторства він відмовився, мотивуючи тим, що ми, молоді та міцні, вистоїмо... У нього ж, навпаки, почалися якісь «тьорки» з Хрущовим. Тоді ми звернулися до іншого, відомого на той час харківського скульптора Миколи Рябініна. Домовились…
— Щоб він на якийсь час побув весільним генералом?
— Саме так. На якихось сім-десят днів. Після цього відбулась величезна художня рада. Кого тільки не було! Тичина, Рильський, Ужвій, Пономаренко… Всі наші класики. Почалися словесні вакханалії та оди. Мовляв, зразу видно руку майстра, тепер ми маємо зразкову скульптуру, знаємо, яким буде Кобзар у Москві. Після того скромно вийшов Рябінін і сказав, що у нього сьогодні винятковий день, бо його молоді колеги створили прекрасну модель, а він жодним чином не втручався у їхню творчу майстерню. Навіть пальцем не кивнув…
— Ревізор, німа сцена, аплодисменти…
— То була епопея. На віддалі часу ніби легко про це розповідати. Але будьте певні, якби ми десь схибили, наприклад, не вклались у термін, нас не було б ні в Україні, ні десь-інде… Хіба в Казахстані… І коли до нас потім підходили, ну хто підходив? Колеги наші… Вихваляли, та ще й скромно нагадували про свою самовіддану лепту, мовляв, підтримували нас… Мабуть, я такий недобрий, бо не пам’ятаю жодного доброго слова. Навпаки… Ах, вас примусили? Ні, я переконаний: неможливо когось примусити зробити підлість, якщо ти, нехай навіть десь глибоко в душі, не є підлим. Наші пращури стрілялись, якщо їх примушували зробити гидоту.
— Що потім, після Москви?
— Після ковтка тріумфу, ми ж нібито повернулися на білому коні, нас почали «строїти». Як і обіцяли. Це виглядало по-різному. Наприклад, дають замовлення зробити надгробок на могилі Невідомого солдата, водночас залучають у процес по п’ять-десять художніх рад. З різноманітними вказівками, впритул до стверджень, що ми неспроможні впоратися з ординарною роботою. Паралельно Києвом повзуть плітки, що Шевченка зробили не ми, а Бородай, Рябінін, Кавалерідзе…
— Майстер «залізної баби» відіграв не надто приємну роль у вашому житті…
— Швидше, вкрай негативну. Інакше він і не міг. Адже коли його призначили нашим консультантом, ми його вигнали. Це під час роботи над шевченківським проектом. Вилізши на «риштування», він спаскудив нам «голову». Безпосереднього втручання ніхто з маститих ніколи собі не дозволяв. Тільки Бородай. Ми показали йому на двері…
— Уявляю собі… Маю величезну спокусу розпитати вас про Сергія Параджанова. Адже ви були друзями…
— З Параджановим ми познайомились, коли робили Шевченка. То було 150-річчя від дня народження поета. Гучне святкування з різноманітними заходами. Передбачалося, що Параджанов зніматиме фільм. Він не пройшов з відповідних причин. Щоб вірменин знімав фільм про Шевченка? Ще не було «Тіней», ще не було слави. Але вже були перші картини, в яких прокльовувалася суто параджанівська мова. Один із фільмів, якось він так називався, здається, «Перший хлопець на селі»… За сценарієм Левади, Гуляєв у головній ролі. Кінець війни, летять лелеки, латають-білять хати, соняшники, хлопчик какає у німецьку каску… Уже проявлялися знахідки Сергієвих метафор. Власне, після шевченківських випробувань ми заприятелювали. Він взагалі дуже приваблював молодь, особливо митців, яких виділяв із загального потоку. Юрій Якутович, Михайло Гавриленко, Ерік Катков, Драч, Коротич… Маса народу. Думаю, його дружина тільки через це й пішла від нього. Занадто важкий тягар. Довкола Сергія був такий енергетичний вир, що його не витримала б не те що жінка, а й із десяток чоловіків. Можна було о третій ночі прийти до нього, можна й удосвіта… Світлана на собі все це тягнула, а потім не витримала. Він посилав до неї друзів, «нехай повернеться, все буде інакше». Але ж було зрозуміло, насамперед їй, що інакше не буде.
Потім почалась епопея з «Тінями забутих предків». Кіно — творчість колективна. Складне мистецтво. «Та й чи мистецтво?» — часто жартують. При мені Сергій мав розмову з одним режисером. «Сценарист у тебе — лайно, оператор — лайно, художник по костюмах — лайно… Який у тебе вийде фільм?» Сергій був переконаний, що мета виправдовує засоби. «Обкради їх, використай… І тоді у тебе вийде геніальний фільм». Він це знав і вмів. Тому на «Тінях» зібрався унікальний колектив. Молодий, сповнений сил Юра Якутович, Федір Манайло — геніальні художники…
— Іллєнко…
— З Юрієм Іллєнком були складності. Максималіст… Це не погано. Художник повинен бути таким: особистістю і до певної міри диктатором. Про конфлікт Іллєнка з Параджановим багато вже говорилось і писалось… Часто переповідаються неймовірні історії. Не знаю, яка частка правди в тому, що два митці хотіли стрілятися на полонині з пістолів. Мабуть, міф… Але я знаю реальну історію, Сергій розказував. Той епізод у фільмі, коли Марічка їсть суниці з Іванової руки… Мало хто знає, що в кадрі — долоня Іллєнка. Він сказав, що не дозволить дружині їсти з руки цього «смердючого гуцула»… Тепер розумієш, у яких жахливих протиріччях все це народжувалось?
— Цікаво… Для вас настали також не найкращі часи…
— Важко було. І мені, і моїм колегам. Щоб заробляти на життя, робив портретні речі. Михайло теж. Потім він взагалі перейшов на «портрет».
— «Портрет» — це що… Халтура?
— Ні, це просто інший жанр, але мені не цікаво було цим займатись. А Михайло займався і робив класні речі. Ліпив персон. Цікава історія була з Мстиславом Ростроповичем. Він приїхав до Києва з концертом. Ми познайомились. Михайло хотів його виліпити. Посиділи, випили, «називайте мене Славою, приїжджайте в Москву». Минув якийсь час, Михайло почав роботу, дзвонить до Ростроповича. У відповідь: «Ізвінітє, у мєня нєт возможності говоріть». Ще кілька прохідних фраз і поклав трубку. Михайло пополотнів і вже мав намір розтрощити початий портрет. Я ледве вмовив. Наступного дня всі радянські газети кишіли заголовками про «нєвазвращєнца» Ростроповича, який заради буржуазного світу зрадив радянський рай… Ось так. Але Михайло завершив роботу. Назвав «Віолончеліст». Незабаром дзвонять… Знаєш такого Ігоря Івановича Вербу, який опікується фондом «Відродження»? Принаймні недавно опікувався. Отже, дзвонить… «Слухайте, це настільки портретна робота… Чи не можна її назвати «Віолончеліст Пабло Казальс?»
— Абсурд…
— Анекдот. Михайло відповів, що він надто схожий на Ростроповича, люди сміятимуться… «Нехай сміються». Пам’ятаю, я жартував: «Мишо, перестань ліпити геніїв, вони не повертаються». Потім у нього були Блок, Пастернак, Стравінський… Не забарились із чайною ложечкою дьогтю і професійні українці. Мовляв, у нас що, немає українських взірців? Я давно замислювався, чому паростки світового мистецтва так важко у нас пробиваються. Хоча тут є унікальні майстри, у них не хуторянські твори. Але, на жаль, хуторянське мислення. Це коли людина не розуміє, що вона повинна осягати космос, пишучи навіть про клуню. Все одно треба бачити небо, а не дірку в туалеті. Якщо ми будемо сприймати актуальну нині тему Руслани тільки через псевдогуцульські танці, вона звузиться до хуторянства. Баланчін робив зовсім нове в балеті, але переніс у танець своє грузинське єство, і воно стало новим словом, і світ віддав йому честь. Або взяти позаминулий Венеціанський бієнале з участю Савадова, Сенченка і ще цілої групи… Боже, який галас зчинили! І таке воно «розтаке», і ми така «встидоба», «зганьбилися». Я подивився той каталог. Так, хлопці взяли тему Чорнобиля, але не зуміли її вивести на світовий рівень, як вселенську трагедію. Маємо посередність, але решта в тому бієнале ще гидотніша.
— Ви розповідали про свій проект у Санлісі, можна детальніше?
— Йдеться про пам’ятник Анні Ярославівні, яка стала королевою Франції. В Санлісі, в абатстві святого Веніаміна, вона побудувала церкву й навчальний заклад. Вони і тепер там є. Ви ж знаєте, Анна Ярославівна, донька київського князя, привезла з собою Євангеліє, на якому присягали всі французькі монархи. У дев’яностому році, коли я був у Франції, українська діаспора повезла мене в Санліс і запропонувала встановити пам’ятник легендарній землячці. Я із задоволенням погодився. Це має бути проект у традиціях давньослов’янського різьблення…
— Тобто ціла композиція?
— Я так планую. Тут — людина з драконом, тут — людина, яка зловила птаха. Символ мрій, сподівань, щастя. На жаль, нині проект під знаком запитання. Так завжди буває… Коли воно вже вийшло на рівень замовлення, комусь із чинуш печерської адміністрації забаглось влаштувати конкурс на проект цього пам’ятника…
— А вони тут при чому? Яке діло печерській адміністрації до Санлісу?
— Печерська мерія чи райрада вирішила побрататись із Санлісом і на знак дружби встановити пам’ятник. Тепер буде очікування, мотання нервів. І це тоді, коли все вже готове. Тільки робити… У мене знаєш скільки цих проектів наскладалось? Ось недавно мені запропонували зробити пам’ятник у Норільську на спомин про загиблих українців, які підняли повстання в сталінських таборах… Діаспора погодилася спонсорувати. Але уявіть, який жалюгідний підхід! Хочуть якусь традиційну малесеньку жалобну матінку, і не більше. Чому на цю величну подію не реагує держава? Чому маємо просити гроші в діаспори? Адже знаходяться кошти на пам’ятник Проні Прокопівні, Паніковському… І Городецькому... Попри всю мою повагу до великого архітектора. Хіба можна їх ставити в один ряд із подією в Норільську?
— У сімдесятих ви робили щось із присвятою Чилі…
— «Орфей Чилі», «Прометей прикутий», інші. Це символічні роботи, які не затерлися в часі. Їх спокійно можна виставляти сьогодні в пам’ять про загиблих поетів. Першими ж ідуть вони — інтелігенти. Їх беруть, б’ють, ламають… Ці жлоби, воєнщина, з давніх-давен вважають, що всі незгоди світу саме від них. У Чилі був такий поет-бард Віктор Хара, дуже популярний, шанований. Начебто як наш Стус, Висоцький… Особистості сімдесятих схожі між собою. Коли Хару взяли на стадіоні, то розтрощили гітару і вбили. Забили ногами, дубняками. Руки по лікоть були відрубані… Я зробив «Орфея» в бронзі. Символічного, бо його відрубані руки продовжують грати. Поезія — незнищенна… Мій товариш зробив інакше. Сидить собі такий начебто поет, невідомо в якій сорочці. У тозі чи в гамівній. Перед ним записник, він у поезію поринув. Поруч пень із сокирою, на яку сперлася людина в кашкеті… Не можна таке робити, неприпустимо! Детальна конкретика знищує мистецтво. Переходить у якийсь гіперреалізм. Завтра, післязавтра, через п’ятсот років викопають те чудо, стенуть плечима — «що це таке?»… Тому в мене Орфей розриває груди, і звідти вилітає птах, а відрубані руки грають. Не знаю, чому ми перейшли до цього спротиву. І не модний він тепер…
— А що тепер модне?
— Майдан Незалежності. Вважаю, що після десяти років проголошеного суверенітету в мистецтві простежується чіткий поворот на соцреалістичну «колдобину». На всіх рівнях. Це про щось тобі говорить?