Піррова перемога, або Канни в степах України у вересні 1941-го

70 років тому, 19 вересня 1941 року, німецькі війська ввійшли в залишену радянськими частинами столицю України. Завершилася героїчна оборона міста, військово-політичне значення якого неодноразово підкреслювало керівництво СРСР, і насамперед Йосип Сталін. 73 дні війська Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса стримували атаки нацистських військ на підступах до Києва й завдавали по противникові потужних контрударів.

Штаб фронту постійно отримував вказівки Ставки Верхов­ного Головнокомандування триматися за будь-яку ціну. Головна загроза йшла з флангів оборони виступу, найвіддаленішою частиною якого (суворо на захід) був плацдарм на правому березі Дніпра біля Києва.

З радянського боку в горнила битв, часто - у бездумні контратаки, в 1941 році кидалися нові й нові з’єднання РСЧА, відходили в небуття кадрові корпуси та армії. Кількість полонених, захоплених нацистами, перевищувала всі мислимі рамки. Тільки в 1941 році німці взяли в полон 3,3 млн. радянських солдатів і офі­церів (у тому числі 63 генерали!), а всього за роки війни - 5,7 млн. Але знову й знову на фронтах з’являлося багато сотень тисяч воїнів із наспіх сформованих підрозділів або перекинутих із Сибі­ру та Далекого Сходу дивізій.

Франц Гальдер у своєму щоденнику писав (11 серпня 1941 р.): «…колос-Росія, який свідомо готувався до війни, попри всі труднощі, властиві країнам із тоталітарним режимом, був нами недооцінений. Це твердження можна поширити на всі господарські й організаційні сторони, на засоби зв’язку і залізниці і, особливо, на суто військові можливості росіян. На початок війни ми мали проти себе близько 200 дивізій, але тепер ми вже виявили 360 дивізій».

Фюрер націлився на вирішення економічних завдань, недооцінивши можливостей радянської мобілізаційної системи, військово-промислового комплексу, а також організаційного потенціалу країни. На думку командувача 3-ї танкової групи Гер­мана Гота, знаменитого танкового полководця вермахту, «ще ра­но було думати про те, щоб захопити економічні ресурси, необхідні росіянам для забезпечення нових військових формувань».

Після катастрофи під Уман­ню в першій половині серпня, де німці знищили 6-ту й 12-ту армії (у полон потрапили понад 100 тисяч людей і обидва командувачі армій - Іван Музиченко та Павло Понєдєлін), на певний час південний фланг радянсько-німецької війни стабілізувався по Дніпру. Здавалося, що наявність потужного угруповання радянських військ у Північній Ук­раї­ні дозволить не тільки утрима­ти позиції вздовж великих річок (Дніпра та Десни), а й почати контрнаступ проти правого крила групи армій «Центр», що зазнала у Смоленсь­кій битві значних втрат. У принципі, генштаб РСЧА розпочав підготовку до наступу у смузі Брянського фрон­ту, але ворог завдав випереджувального удару і впродовж кількох днів розгромив фронт під командуванням тоді ще генерал-лейтенанта Андрія Єре­менка, який особисто пообіцяв «розбити негідника Гудеріа­на». Порожні хвастощі не були підкріплені нічим, - можливо, у словах Сталі­на про те, що Єремен­ко «нескромний і хвалькуватий», є чимала частка правди…

25 серпня 2-га армія і 2-га танкова група Гайнца Гудеріана паралельним курсом розпочали наступ у південному напрямку у бік Ніжина та Конотопа. Най­ближ­чими днями танкові частини німців зазнавали постійних, але хаотичних контрударів зі сходу. Піс­ля двох тижнів боїв була форсова­на Десна, і танки остаточно вийш­ли на оперативний простір. 6 вересня з Окуні­нівсь­кого плацдарму (стратегічно важливий міст, цілий і неушкоджений, був захоп­лений ворогом через хаос і паніку серед відступаючих) розпочала наступ 98-ма піхотна дивізія німців, яка незабаром остаточно розірвала стик 5-ї і 37-ї радянсь­ких армій. До речі, 37-ю армією, що захищала безпосередньо Київ, командував тоді ще генерал-майор Анд­рій Власов. І командував загалом непогано. Із «київського котла» він вийшов, пізніше став одним із героїв бит­ви за Москву взимку 1941-1942 рр. Але через півроку, у липні 1942 року, він у схожій ситуації, вже у званні генерал-лейтенанта, ранзі зас­тупника командуючого Вол­ховським фронтом та ко-мандуючого 2-ю ударною, здався в полон…

Відступ ра­дянсь­ких частин у басейні Десни ставав схожим на втечу. Досить швидкий розви­ток ворожого прориву на Черні­гів­щині призвів до ситуації, ко­ли і Ставка, і штаб Пів­денно-Захід­ного фрон­ту мали знайти адекватну відповідь у вигляді перекидання частини сил із Київського виступу, передусім зі складу випробуваної в боях 37-ї армії, назустріч ворогу, що наступав. Сил і засобів для відбиття прориву було більш ніж удосталь…

Тим часом німці нагромаджували сили в районі Кременчука і 27 серпня несподівано зробили марш-кидок на лівий беріг Дніп­ра. Найближчими днями вони, маючи ще виключно піхотні з’єд­нання, відбивали безрезультатні атаки радянської піхоти та кавалерії. В обстановці суворої таємності розпочалася операція з перекидання частин 1-ї танкової гру­пи Евальда фон Клейста до Дніпра. Дивізії підтягувалися з правого флангу групи армій «Пів­день» - Дніпро­петровщини та Запорізької області. 12 вересня блискавично, впродовж двох днів, перекинуті через потужний 16-тон­ний міст, - радянська розвідка й авіація попросту проґавила його будівництво, - танкові дивізії ринули на оперативний прос­тір на­зуст­річ 2-й танковій групі.

Кремль і маршал Семен Ти­мо­шенко, який замінив на посту головкома Південно-Захід­ного напрямку маршала Бу­дьонного, у ці дні (початок другої декади вересня) практично йдуть за подіями, не роблячи радикальних кроків для порятунку фронту. Слід сказати, що Семен Будьон­ний, легендарний герой Грома­дянської війни, який передбачив ще наприкінці серпня розвиток ситуації за «німецьким сценарієм», розумів, до чого може призвести вперте «стояння на Дніп­рі». Так, 11 вересня, за день до пе­редачі справ Тимо­шенку, він сказав: «У крайньому разі, якщо питання з відходом не може бути переглянуте, прошу дозволу вивести хоча б війська і багату техніку з Київського укріпрайону; ці сили й засоби, безперечно, допоможуть Південно-Західному фронту протидіяти оточенню противника». Але час було змарновано безповоротно.

Своєю чергою, новий начальник генштабу Борис Шапош­ников (що замінив Георгія Жукова, який також ще раніше наполягав на відході з Київського укріпрайону), опинився не на висоті, не зумівши знайти проти­отруту танковим клинам німців… До речі, «новиною» для Ставки став і наступ ворога з Кремен­чуць­кого плацдарму. Там чекали на спробу створити плацдарм у районі Черкас, де ворог увесь серпень вдало імітував активність. Німці постійно йшли на випередження, володіли ініціативою, а ось радянські війська свідомо вибрали глуху оборону й могли, як шахіст-початківець, прогнозувати ситуацію тільки на один, максимум - два ходи наперед. Парирувати удар із плацдарму біля Кременчука після змарнованого шансу відвести війська з Київського укріпрайону можна було виключно фронтальними атаками зі сходу. Коли ж керівництво Південно-Захід­ного напрямку «дозріло» - а в такій ситуації важлива кожна година, - часу більше не залишилося. Кавалерійський корпус, дві стрілецькі дивізії та 100 танків із двох танкових бригад були готові до контрудару тільки на вечір 13 вересня. Проте вже наступного дня в Лохвиці кільце оточення гігантського угруповання радянських військ замкнулося: там зустрілися дві танкові дивізії - Гудеріана і Клейста.

«Підбиваючи підсумок бойових дій на правому фланзі Південно-Західного фронту, можна сказати, що на 10 вересня тут уже склалося угруповання «канн», характерне для німецької військової школи періоду Другої світової війни. У загальному випадку в операції на оточення брали участь два ударні угруповання, кожне з яких ділилося на три промені. Два основ­них, що складалися, як правило, з рухливих з’єднань, наступали в напрямках, які сходилися. Зовнішні промені наступали перпендикулярно до фронту для утворення зовнішнього фронту оточення», - пише російський історик Олексій Ісаєв.

Таким чином утворився найбільший «котел» Другої світової війни. Для порівняння: німецьке угруповання, оточене радянськими військами під Сталінградом, налічувало 330 тисяч людей, більш ніж удвічі менше.

Утримувати Київ у такій ситуації не було жодного сенсу. Сталін нарешті віддав наказ залишити місто, попередньо підірвавши мости через Дніпро та знищивши плавзасоби. 19 вересня майже всі частини Південно-Західного фронту, підірвавши дніпровські мости радіокерованими фугасами, переправилися в Дарницю. За розпорядженням партійного й військового керівництва, міські магазини та склади вранці 19 вересня були відкриті, і кияни кинулися змітати все на своєму шляху... У столиці України запанував жахливий хаос, утім - дуже скоро на вулицях міста з’яви­лися німецькі мотоциклісти з передових частин. В аль­бомі Дмитра Ма­лакова «Київ. 1941-1945» є цікаві фотографії: прихід німців викликав швидше зацікавлення, ніж тривогу; дивує й чимала кількість чоловіків призовного віку на вулицях міста.

Усього через кілька днів, 24 вересня, у центрі Києва розпочалися вибухи й пожежі, організовані радянськими саперами та підпільниками; горів Хрещатик і прилеглі до нього вулиці. Історичний центр столиці України впродовж тижня перетворився на суцільні руїни. У радянській післявоєнній літературі це питання старанно оминали…

Після здачі Києва велетенська кількість людей і техніки розпочала рух на схід і південний схід, але командування та штаб фронту втратили всі нитки керування. Надзвичайно ясна погода - після тижня злив - була на руку німецькій авіації, що буквально прасувала в степах Ки­ївщини та Полтавщини розрізнені групи відступаючих військ, які залишали на полях десятки тисяч одиниць зброї та техніки. Сили 2-го і 4-го німецьких повіт­ряних флотів постійно підтримували танки й піхоту з повітря. Спроби свіжих, але погано нав­чених резервних дивізій із Да­лекого Сходу й кавалерійських корпусів на чолі із самим голов­комом Південно-Західного напрямку маршалом Тимошен­ком прорвати ззовні кільце оточення виявилися безуспішними.

Уся система матеріально-технічного забезпечення і внутрішні комунікації Південно-Захід­ного фронту ще до падіння Києва опинилися в руках ворога. Відступ перетворювався на безладну втечу, лише окремі групи солдатів і офіцерів намагалися організовано прорватися на схід.

«Переконавшись, що лінію ракет, які світилися, легко прой­дено, ми, осмілівши, пішли, під прикриттям копиць, назад і... побачили одного-єдиного німця. Він сидів на високій копиці й через кожні три-чотири хвилини шпурляв у небо ракети, а коли вони згасали, він хапався за живіт і реготав. Мені здається, він бачив, як ворушилися копиці, і отримував велике задоволення, лякаючи багатьох людей однією-єдиною ракетницею. Праворуч від нього була купа відстріляних гільз, ліворуч - купа готових ракет. Ми підкралися до нього, хтось із бійців скинув тонкий ремінь-очкур, і ми разом задушили німця, отримавши від цього не менше задоволення, ніж він сам, коли реготав із нас. Потім, наддавши ходи, ми до світанку подолали десяток-другий кілометрів, тримаючись увесь час поблизу Гадяцького шляху», - так описував ситуацію з виходом із «київського котла» Петро Вер­ши­гора у своїй повісті «Люди с чистой совестью».

Намагаючись вийти з оточення, загинули зі зброєю в руках Михайло Кирпонос і начальник штабу фронту генерал-майор Ва­силь Тупіков. Картина розгрому відкривалася страшна. У період із 16 по 20 вересня «київський котел» був розчленований на окремі частини. Останні осередки опору придушені 26 вересня.

У скрупульозному звіті німецького верховного головнокомандування повідомлялося про взяття в полон 665 тисяч людей, захоплення 3718 гармат і 884 танків. Ці цифри наводить Курт фон Тіппельскірх у своїй «Історії Другої світової війни». Втім, уже згадуваний О.Ісаєв відзначив, що дані німців досить точні, але охоплюють буквально всі операції «у басейні Десни і Дніпра» (за німецькою термінологією), у то­му числі й битву в районі Гомеля, і боротьбу за Кременчуцький плацдарм, а не тільки власне оточення військ Південно-Західного фронту: за уточненими даними, всього ворог захопив 665212 полонених, 824 танки, 3018 гармат і 418 протитанкових гармат.

Десятки тисяч червоноармійців та командирів опинялися практично в безвиході і здавалися в полон, сподіваючись, що зможуть вирватися з нього, вижити. У перші місяці війни нацисти, збентежені такою кількістю полонених, дозволяли родичам (багато воїнів були призвані з найближчих до місця бойових дій районів) забирати їх додому, але дуже скоро переглянули свої «гуманні погляди», і багатотисячні натовпи голодних радянських солдатів потягнулися на захід, назустріч смерті та новим випробуванням.

«Успішний результат київської битви запаморочив голову Гітлеру та його вищим генералам, посиливши їхній оптимізм, але водночас спонукавши до подальшого розосередження сил. За рішенням Гітлера розпочати осінній наступ на Москву було інше рішення, яке призвело до подальших ускладнень і розпорошення сил. Бо Гітлер виявився безсилим перед спокусою розвинути успіх на півдні, не відмовляючись водночас від свого наміру захопити Москву», - пише Базіл Ліддел-Гарт у своїй капітальній праці «Енциклопедія воєнного мистецтва. Стратегія непрямих дій». Цікаво, що вищезгаданий танковий полководець Гот відзначив: «Вплив російського періоду бездоріжжя, який починається вже в середині жовтня, став відомий німецькому командуванню надто пізно». Повертаючись до цілей, поставлених Гітлером 20 серпня 1941 року, зазначимо, що перших двох (захоплення Криму, але без Севастополя, а також Донбасу) вдалося досягти, але перекрити до зими шляхи підвезення кавказької нафти - ні…

Якщо ж говорити про розгром радянських військ на схід від Києва у вересні 1941 року, то аналогія з Каннами напрошується ще й тому, що після цієї блискучої перемоги карфагенян над римлянами настала пора реваншу римлян, що розтягнувся в часі… Утім, Друга світова війна була набагато швидкоплиннішою, проте й набагато кровопролитнішою. Попереду очікували гіркі, принизливі поразки і блискучі, переломні перемоги під Сталінградом та на Курській дузі, але саме виграш часу ціною загибелі всього Південно-Захід­ного фронту у вересні 1941 року дозволив урятувати Москву напередодні дуже суворої зими 1941-1942 років. «Генерал Зи­ма» остаточно поховав усі надії Гітлера на бліцкриг.