На початку року під саме Різдво українські ЗМІ облетіла новина: Софію Київську планують передати УПЦ. Новина сколихнула розслаблені святами уми, на адресу адміністрації президента посипалися прохання та докори. Зрештою заступниця глави адміністрації Ганна Герман з ноткою роздратування в голосі заявила, що ніколи не говорила про передачу Софії Київської УПЦ - йшлося тільки про можливе перепідпорядкування цього заповідника Мінкульту. Чиста правда, - якщо читач заглибиться в історію питання, то в жодному офіційному джерелі не знайде ні слова про таку ініціативу.
То чому ж вони всі так розхвилювалися - історики, музейники, церковники, журналісти і просто небайдужі громадяни, які ще досі трапляються в нашій країні?
Мабуть, насамперед тому, що в плані гуманітарних, і особливо - церковно-гуманітарних, ініціатив від нинішньої влади ми підсвідомо очікуємо найбільш несподіваних і нестандартних рішень. Вона нас до цього встигла привчити за досить стислий час. Крім того, відсутність якихось офіційних повідомлень або їх, на перший погляд, безневинність - зовсім не гарантія того, що нічого не відбувається.
Наприклад, пропозиція перепідпорядкувати заповідник «Софія Київська» Міністерству культури. Точніше, навіть не весь заповідник - до нього, крім власне Софійського собору, входять кілька об’єктів, розкиданих по всій території України. Але під реорганізацію потрапляє тільки найцінніше - Софійський собор, на який ласо позирають різні люди й організації.
Пропозиція про перепідпорядкування базується на тому, що дві київські перлини - Києво-Печерська лавра та Софійський собор - перебувають у списку ЮНЕСКО під одним реєстраційним номером. Тому передбачалося передати опіку над заповідниками одному відомству - Міністерству культури (у підпорядкуванні якого перебуває Києво-Печерський історико-культурний заповідник), а надалі, можливо, взагалі об’єднати обидва об’єкти в одну структуру. Революційному рішенню додавало пікантності те, що керівництво «єдиною структурою» передбачалося доручити нинішньому гендиректору лаврського заповідника Марині Громовій. З ім’ям якої пов’язують скандальне виселення музеїв із території Лаври, згортання наукової роботи в заповіднику, намір повністю передати території та приміщення заповідника Свято-Успенському монастирю. То, може, підозри про можливу передачу Софійського собору УПЦ, пов’язані з цим перепідпорядкуванням, не такі вже й безпідставні?
Аргумент «за» переведення Софійського собору в структуру Мінкульту - один: спільний реєстраційний номер у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Аргументів «проти» значно більше. Це і давно відпрацьовані моделі співпраці Софійського заповідника і Мінрегіонбуду/ЖКГ, в системі якого заповідник перебуває вже понад 50 років. І те, що у списках ЮНЕСКО не бракує «об’єктів під одним номером», які «належать» не те що різним відомствам - взагалі різним країнам. І те, що архітектурному заповіднику природно перебувати під опікою архітекторів та спеціалістів із містобудування, зібраних у будівельному відомстві. Нарешті, те, що стан об’єктів Софійського заповідника значно кращий, ніж у пам’яток, підвідомчих Мінкульту.
Взагалі, політика Мінкульту в питаннях охорони пам’яток - стаття особлива і дуже непроста. Досить згадати, що в спеціалістів ЮНЕСКО не було ніяких претензій до Софійського собору, окрім однієї - будівництва у буферних зонах. Будівництва, на яке забудовники отримують дозвіл саме у відповідній службі Міністерства культури - Державній службі охорони культурної спадщини. А вона, в чому кияни могли неодноразово переконатися, досить охоче роздає дозволи на будь-яке будівельний розгул в історичних зонах столиці, особливо цінних для забудовників.
У зв’язку з масою інтересів, які перетинаються на історичних територіях, - інтересів чиновників, бізнесу, церкви, - виникає принциповий сумнів: чи треба взагалі залишатися у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО? Адже якщо Софію і Лавру з нього виключать, це розв’яже руки багатьом - тим, кому потрібні будмайданчики, тим, хто видає відповідні розпорядження, тим, хто хотів би влаштуватися у досі музейно-заповідних стінах і насадити в них свої порядки, які найчастіше не зараховують до своїх пріоритетів збереження пилу століть.
За великим рахунком, включення у список ЮНЕСКО в Україні повною мірою цікавить хіба що музейників, істориків та інших залюблених у старовину. Оскільки список ЮНЕСКО для нас - щось на кшталт гарантійної угоди про те, що пам’ятка буде збережена у своєму історичному вигляді. Той факт, що список ЮНЕСКО стимулює туристичний інтерес до України, популяризує її спадщину у світі, - поки що до кінця не усвідомлений і не оцінений всередині країни. Що ж стосується найближчого претендента на святині - церкви, - то її керівництво добре знає: «церковний туризм» анітрохи не постраждає від того, що та чи інша святиня не входить до якихось там списків. Паломницький бізнес розвивається за власними законами.
Про можливу передачу Софійського собору в користування УПЦ говорять уже давно. Софійський собор був відкритим для богослужіння під час візиту патріарха Московського Кирила. Керівництво УПЦ періодично звертається в різні державні інстанції з проханням дозволити час від часу проводити богослужіння в Софійському соборі. А на неофіційному рівні поголос вже розмістив у відреставрованому митрополичому будинку київську резиденцію патріарха Московського. Бо й справді - де, як не тут, у самому серці історичної Русі, оселити батька-засновника «Руського світу»? Звісно, жодних «офіційних рішень» з цього приводу немає. Але спокою це не додає.
Так само, як у майже детективній історії з Десятинною церквою. Будуватимуть чи ні? Хто й для кого? І найголовніше: якщо будуватимуть - то що саме? Чіткої офіційної відповіді на ці запитання немає. Наприкінці минулого року стало відомо, що «будуватимуть», що з цього приводу є «принципове рішення президента», а, за словами архімандрита Гедеона - настоятеля монастиря, який планують побудувати тут-таки, «держава пообіцяла виділяти гроші на Десятинну без обмежень».
Нікому не заборониш видавати бажане за дійсне. Але археологи звернули увагу на те, що в питанні особливо зацікавлена адміністрація президента. Звідти приходили люди - вивчали ситуацію, обіцяли «розібратися» й навіть допомогти, адже кошти на розкопки, нібито виділені державою, все не могли дійти до археологів. Втім, експедиція грошей так досі й не побачила. Зате з’явилася інформація, що є указ президента про будівництво Десятинної церкви. Про указ цей тепер пам’ятають хіба що тайм-машини Інтернету, оскільки обурення істориків, киян і незацікавлених у будівництві церковників-конкурентів, що виникло потому, загасили спростуванням: є, мовляв, не указ президента, а розпорядження Кабміну, і не про будівництво, а про музеєфікацію. Втім, одне не заважає іншому: для чогось же були тоді сказані обережні слова про «ініціативу УПЦ», «бліц-ідеї», «храм на платформі», «будувати, але не на фундаменті, а збоку». Навіть уточнили, де буде вхід в Історичний музей, коли перед ним розгорнеться будівництво. Жодних офіційних документів, як і раніше, немає. А представники монастиря нарощують оберти: стверджують, що будувати будуть - причому не тільки церкву, а й Братський корпус, Академію іконопису, - адже там, згідно з документами УПЦ, з літа 2009 року діє Десятинний монастир, і, відповідно, потребує приміщень.
Був указ президента про будівництво Десятинної чи ні - він не був першим. Можливість відновлення Десятинної розглядали при Л.Кучмі. Указ про відновлення видавав В.Ющенко. Тож четвертий президент нікого не здивує своїм умінням ходити по граблях. Проте інформація викликала тривогу: цього разу цілком можуть перейти до активних дій. Оскільки зацікавлена сторона - УПЦ, на чиї ініціативи чиновники останнім часом майже автоматично відповідають «так, звісно». Недарма ж питання вивчали саме люди з адміністрації президента - активного піар-прихожанина, - а не з товариства охорони пам’яток або Кабміну. А за відсутності чітко сформульованих офіційних позицій підозри в дії «телефонного права» дуже посилюються. Якщо «про будівництво» справді «не йдеться», чому ніхто не поспішає спростовувати заяви церковників і чиновників про підготовку будівництва?
Підозри щодо «найвищого» церковного патронату будівництва «давньоруської святині» спростовує керівник археологічної експедиції, заступник голови Інституту археології НАНУ Гліб Івакін. Він мав із цього приводу розмову особисто з патріархом Московським Кирилом. Той, дізнавшись, що відновити храм у тому вигляді, в якому його побудували за Володимира Хрестителя, неможливо, - визнав, що в такому разі це будівництво не має сенсу.
Але, крім «центральних» інтересів, є ще й місцеві. Хай не можна побудувати «такий самий храм» - але залишається «святе місце», воно ж «туристична перлина». У сенсі - паломницька. Хто розбиратиметься, такий самий храм чи не такий? Місце ж святе, «намолене», як відзначено, до речі, офіційною особою С.Целовальником.
Загострена тривога за Софійський собор і Десятинну церкву пояснюється тим, що вони залишаються поки що «вакантними» києворуськими святинями на тлі боротьби церкви за «Володимирів спадок». Прагнення заволодіти символами трохи губиться в загальному ривку УПЦ за майном - доки політичний вітер сприяє. Про свій намір «відновити справедливість», «повернувши все», в УПЦ заявляли неодноразово. А тут ще Церква-Мати РПЦ показала, як це робиться на практиці. Адже те, що зараз відбувається в РПЦ - чомусь під гаслом чи то «реформування», чи то «модернізації», - проста реставрація. Причому в основному грубо матеріальна, втілена в майнових придбаннях, які не мають найчастіше нічого спільного з власне головною, як ми недавно з’ясували, «цінністю руського народу» - справедливістю. Сценарій «повернення всього» і облаштування «туристичних перлин» відпрацьований на Валаамі, куди вже простим туристом не поїдеш - тільки по «паломницькій» лінії. Відпрацьовується він зараз на Соловках, звідки планують відселити жителів, а весь туристичний (пардон, тепер уже «паломницький») бізнес передати під контроль церкви. РПЦ взяла не моргнувши «повернені» їй протестантські і католицькі храми та іншу «церковну» (дарма що історично зовсім не «православну») власність Калінінградської області, а заодно й рицарські замки прихопила, - таким чином, тевтони, слід гадати , закінчили виплату репарацій Святій Русі.
У нас поки що немає таких об’єктів, як Валаам або Соловки. Але і в нас «туристичні (вони ж - паломницькі) перлини» - на кшталт Почаївської лаври, Києво-Печерської лаври чи Софійського собору - стають яблуком розбрату навіть не міжконфесійного, а розбрату між церквою та громадянами.
І зовсім по-особливому все це виглядає у світлі проекту «Русский мир». Після всіх повернень, перебудов і псевдореконструкцій «святинь» «Свята Русь» стає не просто категорією, риторичною фігурою, ідеологічною спекуляцією, - вона набуває матеріального втілення. Адже те, що повернулося церкві - землі, споруди, - вже не умовна «канонічна», а цілком зрима територія «Русского мира». Можна додати - не найбідніша територія, оскільки все це переважно «туристичні перлини», що впродовж десятиліть реставрувалися й утримувалися за гроші платників податків, і багато їх, переходячи в «користування» церкви, і надалі утримуватимуться за бюджетні гроші. Тобто за наш кошт. І якщо я готова не замислюючись підтримувати пам’ятки архітектури, християнські храми і взагалі будь-яку християнську ініціативу з власної кишені, то я зовсім не впевнена, що готова підтримати матеріально «Русский мир» всередині власної країни.