Вокальна формація «Піккардійська терція» відзначає 15-річчя своєї творчої діяльності. Заплановані ювілейні концерти у Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Житомирі, Вінниці, Донецьку та багатьох інших містах України. Є також гастрольні плани, пов’язані з Польщею. Варто зауважити, що у цієї команди нема ні соціальних, ні патріотичних, ні гімнових композицій. Їхня тематика — суцільна лірика. Співають про кохання, виконують ностальгічні балади, романси, народні пісні, рок-н-рольні хіти тощо, які не несуть потужного смислового навантаження, натомість усі без винятку випромінюють позитив. До розмови з «ДТ» зголосилися «уповноважені представники» «Піккардійської терції» — Володимир Якимець та Ярко Нудик.
— Усі ці роки ви чітко тримаєтеся певного напряму. Ніколи не хотілося щось змінити?
В.Якимець — З одного боку, хотілося. Від самого початку ми вирішили, що пісня має бути виконана якнайкраще, тобто саме так, як пасує цій пісні. Потрібно фортепіано — не проблема, потрібні барабани — те саме, потрібен спів а капела — зробимо! Але, з другого боку, ми за п’ятнадцять років так розширили діапазон своїх голосів та імітації інструментів, що оце напрацювання саме і збільшує ті можливості, про які ви говорите. По-третє, не так уже й багато в Україні колективів, які співають а капела, щоб ми розпочали кардинальні зміни. Тим більше що людям це подобається. І ми просто не маємо морального права не догодити слухачам, не виправдати їхніх сподівань.
— До столиці й тепер переїхати не плануєте?
В.Я. — Нас запрошують на сольні концерти до Національного палацу «Україна», хоча живемо ми у Львові — це раз. У нас попереду турне цілою Україною — і це відбуватиметься не через Київ, це два. По-третє, нас запрошують Америка, Канада, Німеччина, Польща, Брюссель — ми свій професіоналізм і цікавість довели. І час показав, що нам Київ не був потрібний. Можливо, ми мали би на кілька концертів більше, ніж маємо сьогодні. Але це аж ніяк не той фактор, який би виправдав наш переїзд до столиці.
Я.Нудик — Навіть варто було би говорити тут про розмір заробітків, а не про концерти. Але ми сповідуємо стару філософію: будь самим собою, і тобі воздасться.
В.Я. — Повірте мені, не всі виконавці кажуть правду, коли хваляться, що їм у Києві аж так добре живеться. Вони мусять так говорити, інакше імідж впаде.
— Вам не притаманна «зірковість», і мене, відверто кажучи, це дивує. Славі не вдалося вас зіпсувати?
В.Я. — Можливо, добре, що слава наздогнала нас у досить юному віці. І дякувати Богу, були люди, які своїм авторитетом з нас «сбивали спесь». Справді, уявіть: молоді симпатичні хлопці, купа прихильниць, гастролі, успіх, гроші… Комусь більше, комусь менше, але все ж то по голові б’є. І ще раз повторюю: дякувати Богу, біля нас були люди, які, по-перше, нам допомагали, по-друге, не давали славі перескочити через наші голови. З віком приходить розуміння. Зрештою, дивишся на старих музикантів, які багато слави мали у своєму житті, але з якими можна привітатися, поспілкуватися і випити кави.
Я.Н. — До речі, один із таких сказав нам якось: «Щоб не було коли хворіти на зірковість, треба працювати».
— Підбиваючи підсумки п’ятнадцяти років творчості, чи можете сказати, що чогось із задуманого не зробили?
В.Я. — Про те, чого ми не зробили, напевно, не варто говорити — через те, що ми хочемо це зробити. Наприклад, плануємо записати альбом класичної хорової музики. Також думаємо спробувати працювати із симфонічним оркестром, намітки вже є. Звичайно, хотілося б об’їхати всю Україну, потрапити з концертами у той самий Луганськ, Крим. І це знову ж таки питання часу і підготовки «ґрунту». Нічого не хочеться робити навмання.
— Траплялося колись працювати в порожніх чи в напівпорожніх залах? І якщо так, не аналізували, чому?
В.Я. — У нас був тільки один зрив концерту. Причому доволі давно — по-моєму, ще 1995 року. Тоді ми натрапили на аферистку, інакше не скажеш, яка нібито організувала нам концерт у Донецькій опері. Вже у день виступу з’ясувалося, що нічого геть-чисто не проплачено, і ми змушені були співати для людей у фойє, біля гардеробу. Імпровізований виступ тривав 45 хвилин. А потім ще й вибачалися перед слухачами. І на додаток мали купу проблем із тим, щоби виселитися з готелю. Тобто це була не наша провина. Та при тім — наука: кожен крок треба наперед прораховувати.
Я.Н. — І добре, що це сталося на початку нашої кар’єри, бо навчило багато чого.
В.Я. — А більше такого і не було. Звичайно, траплялося, що зали не заповнювалися на сто відсотків, але на сімдесят — завжди. Навіть уже коли через кілька років ми робили концерти в тому самому Донецьку, то збирали як мінімум 70 відсотків залу. Й організатори дуже дивувалися, бо на той момент саме тривала якась передвиборна кампанія, відповідно відбувалися «шарові» концерти на вулиці з участю Кобзона, Леонтьєва тощо. Отож аж таких розчарувань (тьфу-тьфу-тьфу — стукає по столу. — Т.К.) не було.
— Ніколи не підраховували — яка найбільша кількість концертів буває за місяць?
В.Я. — Робота в нас нестала і багато від чого залежить. Зокрема — від релігійних свят, від сезону.
Я.Н. — Стараємося не співати у Великий піст — утримуємося від виступів сім тижнів. І йдеться не лише про концертні майданчики.
— Стільки років працюючи разом, не втомлюєтеся одне від одного? Я зараз спостерігаю за вами і бачу, ви аж ніяк не суперечите, відповідаючи мені, доповнюєте один одного…
В.Я. — Ніхто не застрахований від спалахів емоцій — люди є люди, і від цього нікуди не дінешся. Але є кілька факторів, які завжди беремо до уваги. По-перше, ми знаємося дуже давно і вивчили одне одного дуже добре. По-друге, п’ятнадцять років — це не лише творчий досвід, а й досвід нормального психологічного співіснування. І за цей час усі ми навчилися, де можна притиснути, де доречніше змовчати, погодитися чи навпаки. Це вже як сім’я…
Я.Н. — Звичайно, в різних сім’ях — по-різному. Але найвищим стандартом все ж є звичка. Ми одне без одного вже не можемо.
— Чи був твір, який, на вашу думку, вам не вдався?
В.Я. — Ми ще в музичному училищі виробили дуже гарний смак. Ми виробляли його один в одного, і нам дуже допомагали в цьому друзі і музиканти. Ми легко відрізняємо добрі пісні від слабких. Звичайно, якісь пісні більше звучать на концертах, якісь — менше… І це нормально. Коли виконавець випускає альбом, він не може мати 15 стопроцентних хітів. Ми готуємо програму так, щоб звучали два-три хіти, а потім щоби публіка мала змогу відпочити. Та й ми люди. Щось пробуємо, на чомусь експериментуємо…
— Скільки у вас усього пісень?
В.Я. — Я вів список творів, які бодай раз виконувалися на сцені. Після трьохсотої пісні закрив зошита, бо зрозумів: чим більше нотуватиму, тим менше зважатиму на якість. А це вже погано. Зрештою, важливо, не скільки пісень ми заспівали, а скільки залишиться потім — у пам’яті людей.
— А доводилося співати «під фанеру»?
В.Я. — Було... На жаль, в Україні ніхто від цього не застрахований. Але тепер, навіть беручи участь у «солянці», співаємо наживо. А ті, що співають «під фанеру», брешуть людям в очі! Останній приклад — День Трускавця, куди запросили багато українських виконавців. Не знаю, що було після нас, бо ми виступили і поїхали, але всі, хто співав перед нами, — суцільний «плюс».
— Чи траплялося відмовлятися від участі у збірних концертах через неприязнь до інших виконавців?
В.Я. — «Солянка» для нас не є проблемою. Так само як і не є проблемою порядковий номер (на початку чи наприкінці), згідно з яким маємо виходити на сцену. Звичайно, ми маємо свою думку (ліпшу чи гіршу) щодо виконавців, але це наша особиста справа. Зрештою, і нас не всі люблять.
— Чи надійне довкола вас «друге коло», яке забезпечує тили?
Я.Н. — Так, і всі ми — одна команда.
В.Я. — Наприклад, менеджер Роман Климовський працює з нами із 1994 року. І про нього можу сказати тільки одне: від добра добра не шукають. Щодо костюмів… Свого часу нам дуже допомогла Оксана Караванська — пошила чотири суперові концертні костюми. Нині, з огляду на різні причини, працюємо з іншими людьми. Іміджмейкера як такого в нас ніколи не було, бо ми не є глянцева група. Кожен сам для себе вирішує, яка в нього має бути зачіска. Стосовно оформлення альбомів, то ми давно співпрацюємо з Гєником Равським. А всі студійні записи з 1999 року нам робить звукорежисер Богдан Стефура. Великий поштовх дало творче об’єднання «Дзиґа».
Я.Н. — Нам поталанило працювати ще за тих — так званих філармонійних часів, коли можна було перетинатися із Зінкевичем, Яремчуком, Мозговим, Петриненком, Ніною Матвієнко (яку ми називаємо мамою). Колись у філармонії артист мав вісімнадцять планових концертів на місяць, це не конче були центральні підмостки: часто співакам доводилося виступати у сільських клубах. І мільйонів вони не заробляли, і фонограм не було. І ми навчилися в них працездатності і волі до творчості. Працювати без упину.
В.Я. — Я особисто відчуваю себе студентом музичного училища. І слава Богу, що в кожного із нас (більше чи менше) залишився студентський запал.
— Чи не хотіли б себе спробувати, припустімо, в мюзиклах?..
В.Я. — Якщо ви говорите про телевізійні новорічні… Категорично — ні!
Я.Н. — Це те саме, що з кліпами. Нам ніхто не пропонує нічого цікавого. Замість сценарію — пропозиція на слайд-шоу: 600-й мерседес, квіти, шанувальники… Хіба можна серйозно про це говорити?
В.Я. — Повертаючись до теми мюзиклів… У нас в Україні нема щодо цього традиції. Й оперети тепер уже нема. Що би нам було цікаво, так це озвучити мультики.
— Чи є у вас в групі лідер?
Я.Н. — Є!
В.Я. — Лідер — це, власне, організм, який називається «Піккардійська терція». Не говоримо про лідера, аби не лікувати його потім від зіркової хвороби… Кому це потрібно?
— На аудиторію якого віку орієнтуєтеся, добираючи репертуар?
В.Я. — На наші концерти приходять, як мовиться, і внучка, і прабабця. І плескають абсолютно однаково. Це тішить.
Я.Н. — А трапляється, внучка приводить бабцю, яка про нас нічого не знає, на концерт. Наші прихильники — абсолютно виважені і спокійні. А щодо присутності на концертах… За нами ніхто не їздить, але у кожному місті є люди, які постійно ходять на наші концерти. Був випадок, коли на концерт у Дніпропетровську приїхали десятеро людей із Києва, які побачили оголошення про концерт в Інтернеті. Або, наприклад, у Вінниці нам подарували сім картин із краєвидами… Львова. До речі, шкода, що в не бачили нашого офісу (там тепер ремонт) — у нас усі стіни завішані портретами — діти нас малюють. Це унікально! Ми вже, напевно, можемо і виставку організувати — «Піккардійська терція» очима дітей».
До речі...
«Піккардійська терція» — це Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Богдан Богач, Роман Турянин, Андрій Капраль та Андрій Шавала, які називають себе формацією, й об’єднує їх непереборна любов до вокалу. Вони співають — і ніби бавляться («Гей, пливе кача», «Ой, дубе, дубе», «Чорноморець», «Ой, Марічко...», «Старенький трамвай», «Гуцулія», «Пустельник», «Капелюх», «Кантрі», «Весільний марш», Shizgara, «Шаляла», It’s probably me, «Ти мій!»… — всього понад 300 композицій), причаровуючи зали легкістю та вишуканістю виконання і завжди гарним настроєм, а за цими ознаками справжньої досконалості — роки напруженої, виснажливої праці і повага до аудиторії.