У сучасній Україні є кілька регіонів майже не зіпсованих техногенною цивілізацією. І, за великим рахунком, завдання нації — зберегти їх у цьому первісному, неспотвореному вигляді. Тоді вже в найближчому майбутньому, якщо підійти розумно, «заповідні землі» можуть дати державі суттєве стабільне джерело доходу. Йдеться, насамперед, про розвиток у цих регіонах туристичної інфраструктури. Якщо мандрівники їдуть у Крим переважно влітку, то Карпатський регіон, із його мінеральними водами, гірськолижними трасами, грибними місцями й цілющим гірським повітрям, напоєним пахощами лісових трав і хвої, популярний незалежно від сезону.
Вперше наш уряд звернув на це увагу, і, хочеться сподіватися, — серйозно. Під час зустрічі з президентом Польщі Александром Квасьнєвським у резиденції Гута Леонід Данилович зізнавався в любові до Карпатського краю і казав, що це дуже перспективний туристичний регіон. Останній час Карпати дедалі частіше називають українською Швейцарією. «Нашою Швейцарією», судячи з усього, стане центр регіону Івано-Франківськ. В області туризм визначений як стратегічний напрям розвитку. На засіданні Ради з туризму Карпатського регіону, що проходив практично в той самий час, коли й зустріч президентів, йшлося про стратегію розвитку на найближчі роки. «Рекреаційний ринок послуг Карпатського регіону перебуває лише на початковій стадії формування, тому основна проблема — не збільшення кількості об’єктів, а налагоджування конкурентоспроможного ринку послуг», — сказав голова Ради з туризму Карпатського регіону Богдан Матолич.
«Розвиток туризму тут в останні два-три роки пішов по висхідній, — каже глава Держтурадміністрації Валерій Цибух, — цієї зими заповнюваність туристичних комплексів Карпат становила сто два відсотки. Були «заселені» навіть дуже середні за рівнем об’єкти, що теж свідчить про перспективність цього краю. Більше того, саме через Карпатський регіон проходять два транспортних коридори, які з’єднують Європу з Прибалтикою та Росією. Отже, незабаром, згідно з розробленими проектами, розпочнеться будівництво шляхів і створення відповідної інфраструктури. Дуже перспективна в цьому плані побудова пришляхових міні-готелів і ресторанів, які вже нині треба вводити в експлуатацію. Цьому сприяє зростання приватного підприємництва, що саме по собі багато в чому покращує умови для припливу інвестицій».
Історія становлення готельного бізнесу в місті заслуговує окремого описання. Це приклад того, як наші люди «біжать попереду законодавства» і тягнуть його за собою. Ми відвідали два приватних пансіонати, дуже різних за стилем, духом і веденням роботи, але однакових за рівнем сервісу, який сміливо можна назвати європейським, а за утриманням — українським.
Та сама історія становлення цих підприємств може послужити сюжетом для детективу.
…Років двадцять тому Галина, комсомолка, активістка, красуня з немовлям на руках приїхала працювати до Яремчі. Жити було ніде, і батьки купили їй невеличкий будиночок біля річки. Старенький, але з мансардою і прекрасним навколишнім видом.
Галина без роботи не сиділа, і, як могла, викроювала час на те, щоб хоча б «подмарафетити» фасад. «І ось якось на початку літа під’їжджає пристойна машина зі львівськими номерами, — згадує Галина, — зупиняється, і водій пильно дивиться прямо на мої вікна. Один раз проїхав повз, другий, третій... Я не витримала й запитую, що йому треба? А він мені: мовляв, ми в цьому будинку кожне літо багато років відпочиваємо. Якщо не приймете, поїдемо назад до Львова...
Я їх прийняла. Та незабаром ще кілька людей під’їхало, потім ще попросилися. Виявилося, цей будинок належав відомій львівській співачці, в якої влітку завжди гостювали друзі. Так без моєї волі на те й розпочався мій «радянський готельний бізнес». Безумовно, великого прибутку він не приносив, та на життя вистачало.
Треба віддати належне радянським часам: тоді в Яремчі існувала наймогутніша туристична інфраструктура, спроможна приймати до півтора мільйонів туристів на рік. Працювали сотні екскурсоводів, діяли десятки туристичних маршрутів. Та сама база «Гуцульщина», що була визнана в СРСР однією з кращих, вміщала вісімсот чоловік і обслуговувала 16 всесоюзних туристичних маршрутів. Якби тоді мені сказали, що таку махину можна зупинити, я б не повірила. Та машина розпочала «давати збої» у перші ж роки перебудови. І тоді я вперше серйозно задумалася про те, що пора мій маленький готельний бізнес із хобі переводити в розряд професії. А далі все було, як у тому анекдоті про американського мільйонера, який розбагатів на продажі соку: спочатку він купив п’ять яблук, видавив сік і вигідно його продав, потім — десяток і повторив ту саму операцію. А коли купив п’ятдесят — помер його дядько й залишив йому п’ять мільйонів...
Тільки я «багатіла» на «фанті». А роль дядька зіграло вдале місце розташування будинку. Узяла в борг гроші й купила два ящики «фанти». Стала торгувати нею прямо біля порога будинку. Напій розкуповували дуже швидко, причому покупці пили не відходячи від будинку, у холодку, розмовляючи про життя. Тоді я закупила пластикові склянки. Потім притягла пеньки, які заміняли табуретки й столик. Тут уже пішли нарікання на бідність асортименту. Довелося доповнити його горілкою, домашніми закусками та чаєм. Одне віконце будинку пристосували «під роздачу». Згодом кількість пеньків збільшилася. Місцеві майстри покрили їх різьбленням, і моя малюсінька торговельна точка перетворилася в щось на кшталт кафе. А моє життя — у суцільний кошмар. Цілодобово під моїми вікнами співали, танцювали, з’ясовували стосунки, цілувалися, взагалі, — відпочивали на повну котушку. А в будинку доповнювали все це ще й ті, хто знімав кімнати. Так я прожила, вірніше, промучилася п’ять із половиною років. На «багатство дядька» розраховувати не доводилося. Зібрала гроші й побудувала перший котедж для туристів. Потім — другий, третій, четвертий».
Архітектуру та інтер’єр цих будиночків Галина розробляє сама. У них усе з натурального дерева. Є також тренажерний зал, і російська, «із віниками», лазня.
А по сусідству з Галиною, через річку, розташувався приватний пансіонат сім’ї Михайлюків. Добротна чотириповерхова будівля з затишним ресторанчиком національної кухні. «У молодості була в мене мрія, — згадує Василь Степанович, — побудувати будинок, і такий просторий, щоб усім у ньому місця вистачило. Все життя будував, а коли закінчив — діти виросли, роз’їхалися, а ми з дружиною так звикли до невеличкої, але затишної тимчасової споруди»... Від бажаючих відпочити не було відбою, і згодом будинок довелося добудовувати й перепланувати під пансіонат. Зараз у ньому — конференц-зал, номер-люкс, а поруч будується ще один корпус із басейном».
У Яремчі одинадцять приватних пансіонатів, половина з яких за рівнем наближається до міжнародних стандартів. І лише один відповідає їм — це санаторно-курортний комплекс «Карпати».