Удивительная блоха из аглицкой вороненой стали оставалась у Александра Павловича в шкатулке под рыбьей костью, пока он скончался в Таганроге, отдав ее попу Федоту, чтобы сдал после государыне, когда она успокоится. Императрица Елисавета Алексеевна посмотрела блохины верояции и усмехнулась, но заниматься ею не стала.
М.Лєсков, «Лівша»
Ми чули про те, що український народ незмірно багатий на талановитих людей, і твердо в це віримо. Тому вже просто соромимося запитати: а де, власне, результати їхньої діяльності? Ні, не посмертне визнання і не факти їхнього процвітання в чужих країнах. Чому ці генії, яких має бути сила-силенна, не об’єднують свої зусилля і не ведуть країну до процвітання? Вони ж розумні, чорт забирай!
Однак, дивлячись на політрекламу, починаєш сумніватися, що вони взагалі є. В період виборів усі групові неврози та психози не просто посилюються, а штучно набувають статусу громадської думки. Коли уявити, що герої рекламних роликів справді розмовляють вустами свого кола, а не партійно стурбованих багатіїв, то більшу частину українців варто було б негайно госпіталізувати з діагнозами «маніакально-депресивний психоз» («синій» електорат) і «параноя» (помаранчева команда).
Однак генії є. Не ті одноразові цапи офірні, котрі «поділяють наші погляди». Таких швидко приносять у жертву. Є стійкі інтелектуали, які бридливо ігнорують не лише агітаційний «сміттєпровід», а й суспільно-політичні процеси в цілому, а вже тим більше свою авторизировану й осмислену участь них. Маючи усталені (найрізніші) політичні переконання, працюючи на найрізніші, у тому числі виборчі, команди, вітчизняні таланти, проте, ніяк не можуть системно вплинути на наше життя. Чи не хочуть?
Отже, запитання: чому за наявності високоосвічених, талановитих людей Україна в громадському розвитку однак пасе задніх під проводом миршавості і вторинності, при цьому видаючи бажане за дійсне?
По-перше, виною тому стереотипи. Слово це з’явилося 1922 року й настільки швидко стало синонімом примітивності, що психологи змушені були запровадити термін із підкреслено позитивним звучанням — «соціотип». Стереотипне мислення — це не дурниця, а спосіб колективно засвоювати будь-яке уявлення про інших швидше, а отже, й простіше. У стереотипі завжди міститься раціональне зерно, але не більше того. За стереотипного мислення люди особливо «не заморочуються», отже, витрачають меншу кількість енергії. Оскільки населення України неухильно старіє, то тенденція до економії сил, у тому числі й розумового напруження, природна.
По-друге — саме суспільство. Кажуть, що вік натовпу минув. Але саме роботи Лебона й Тарда про психологію мас передбачили перетворення натовпу на нову якість — на публіку. Юрба була неписьменним, складеним з кавалків плоті чудовиськом, на кшталт Франкенштейна. Публіка набула власного характеру, рис суб’єктності. Отже, вожді, які могли, засліплюючи своєю величчю, вести натовп, тепер уперто завойовують увагу «вельмишановної публіки» тими самими лідерськими засобами, що й сотні років тому. Тому публіка, будучи вже розважливішою, сумнівається в їхній адекватності, але якщо потенційний поводир подобається, то може й підіграти.
Ага, отже, в цьому разі колективний розум виникає і спрацьовує на розвиток, стає суб’єктом політики, нехай і не таким впливовим, як у європейських країнах із віковими традиціями демократії. Чому ж здібні у нас вже можуть самоорганізовуватися, а талановиті — ще ні? Як відповісти, не використовуючи політичну демагогію і не вводячи в схему щось містично-трипільсько-незбагненне?
Можна казати про мотиви та мотивації. Є такий термін — «когнітивна структурованість», — котрий пояснює, чому і як різні люди по-різному можуть переробляти інформацію. Люди з низькою когнітивною структурованістю охочіше збираються в юрбу — вони скочуються до стереотипів. З високою — будуть тим швидше переробляти інформацію, що складніша обстановка, і колектив їм для цього не надто потрібен.
Поведінка розумних людей мотивується тим, що за даних умов є найближчим до особистих цілей і завдань. Хоч як би цинічно прозвучало, але талановита людина жертвує своїми інтересами заради суспільства лише як виняток. Якщо політики почнуть її до цього зобов’язувати, вона буде категорично проти. Патріотизм же, про який так багато говориться цими днями, насправді одна з особистих цілей, бо дає людині масштабне відчуття покликаності та вартісності. До речі, люди з усталеним особистим життям не відчувають потреби публічно демонструвати це почуття, тому війни й катаклізми завжди підживлювали патріотизм, поєднуючи його з почуттям помсти.
На початку 1990-х ми очікували, що українські генії от-от повернуться з внутрішньої еміграції, вийдуть із духовного підпілля та змінять наше життя. Натомість перша хвиля «духовних іммігрантів» хутенько чкурнула за кордон на «постійне місце проживання».
У середині 1990-х нам розповіли, що нова українська еліта переживає інкубаційний період і от-от вилупиться, являючи світові весь свій блиск. Натомість у політику прийшли молоді колаборанти «другої хвилі», цинізм яких небезуспішно видавали за певний новий менеджмент і європейськість.
Потім був римейк «перебудованих» міфів — генії є, вони всі як один проти Кучми і пориваються якщо не в опозицію, то вже у в’язницю за ідею — напевне. Потім революція, єдність команди... Тут теж не спостерігалося участі якихось нових талантів, навпаки — старі обережно виявляють бридливість стосовно громадських процесів. Чому?
Для таланту мотив — правильна пропорція стосунків «індивід—середовище». Поки суспільство не залишить його в спокої настільки, наскільки йому це особисто потрібно, талант суспільства сахатиметься, тобто діятиме негативно. Дія, як і мотив, нерідко розпадається на розкидані в часі частини. Через певний час зазвичай відновляється.
Щоб спонукати талановиту людину діяти в ім’я суспільства, потрібно як мінімум надати їй вибір. Але українські політики воліють цього не робити, чомусь вважаючи, що безальтернативність має штовхнути геніїв у їхні чіпкі обійми.
Мотивація — не єдиний процес, що рівномірно, від початку і до кінця пронизує поведінковий акт. Спочатку йде зважування можливих підсумків дії, оцінювання їхніх наслідків. Далі геній швидко реконструює ситуацію, зважує всі фази до ухвалення рішення. Що «каламутнішим» є громадське життя, то менше шансів, що обдаровані люди хотітимуть якось на нього організовано вплинути. Їхній аналітичний розум підказує: рівняння з багатьма невідомими не оптимізується.
Геній — діяльний, але його діяльність не буде спрямована на суспільство, якщо воно, із його точки зору, примітивне й лицемірне. Від мотивації залежить, як і в якому напрямі може піти його діяльність. А ще талановиті люди володіють власним, накопиченим у ході життя запасом можливостей, якими психологія мотивації не займається, приймаючи їх як дане.
Розглянемо це на простішому прикладі. Блоха стрибає у висоту приблизно на 30 сантиметрів. Будучи поміщена в сірникову коробку і при цьому маючи потребу в русі, вона стрибає на висоту сірникової коробки. Якщо її звідти випускають, то вона все одно стрибає на висоту сірникової коробки.
Наше суспільство скидається на таку не дуже простору коробку. Її «грані» задають параметри вибору між можливими діями, варіантами сприйняття та мислення, а також інтенсивність і завзяття у здійсненні вибраної дії та досягненні її результатів.
Як можна стрибати вище від коробки й водночас залишатися в ній?