Першого листопада в Київському будинку вчителя відзначено нагородою «Світло справедливості» — за моральне, духовне та етичне лідерство — відомого українського письменника-дисидента, правозахисника Євгена Сверстюка.
У наш час тотальної зневіри в будь-якій перспективі, і раптом — премія. Чи доречно це, чи своєчасно, чи не є ще одним міжсобойчиком нашої інтелігенції? Як вона може щось зрушити в нашій країні?
Утім, про все по черзі. Дочка канадського емігранта Анастасія Шкільник нинішнього року заснувала на честь свого батька — доктора Михайла Шкiльника (1891 — 1972) — нагороду «Світло справедливості». Мету премії пані Анастасія пояснила так: «Ця нагорода відзначає особливих людей за їхню здатність запалити світло справедливості у темних щілинах людської душі та вказати шлях до більш людяного суспільства. За життя мій батько ніколи не шукав визнання за своє віддане служіння в ім’я справедливості. Його життя є яскравим прикладом морального лідерства. Саме тому я вирішила заснувати цю нагороду». Письменник і колишній дисидент Євген Сверстюк був єдиним номінантом на премію. Його кандидатуру українсько-канадському журі запропонувала Анастасія Шкільник. На її думку, саме Євген Сверстюк є одним із найяскравіших моральних та духовних лідерів незалежної України.
Постать Михайла Шкiльника майже невідома в Україні. Тож варто дати хоча б коротку довідку про нього. Михайло Шкільник народився в селі Сурохів на Західній Україні. Юридичну освіту здобув у Львівському та Краківському університетах. У часи Української Народної Республіки спочатку працював в Міністерстві економіки та торгівлі, а пізніше очолював Департамент консульської служби в Міністерстві закордонних справ. Після повалення УНР М.Шкільник повернувся до Західної України, де працював суддею у місті Перемишляни. Під час німецької окупації був призначений мером Перемишлян. На цій посаді, ризикуючи власним життям та життями рідних, врятував життя рабина Рокеаха, відомого як «Великий рабин Белза», — лідера ортодоксальних євреїв Західної України. Чимало родин у Перемишлянах було врятовано завдяки зусиллям Михайла Шкільника. Пізніше він із сім’єю емігрував до Канади. 1971 року в Торонто вийшли друком його мемуари «Україна в боротьбі за державність у 1917—1921 роках».
Церемонія відбулася за підтримки Українського Католицького університету. У ній взяли участь ректор УКУ о. Борис Гудзяк, відомий український публіцист, один із членів — засновників Української Гельсінкської спілки Мирослав Маринович, а також пані Анастасія Шкільник зі своїм чоловіком. На вечорі показали два фільми: один про — Михайла Шкільника, інший — «Людина високого духу» — про Євгена Сверстюка, автором сценарію якого є Вахтанг Кіпіані.
У своєму слові Мирослав Маринович зазначив, що 55% українців вважають головною причиною наших бід саме аморальність. І тому ця нагорода заснована як ніколи вчасно. «Нині в Україні ігнорують моральну проблему. Тут сформувалася така собі «аморальна більшість», для якої честь і правда є більше символом відсталості. Тому потрібен голос, який кличе до духовного преображення».
Євген Сверстюк у своєму змістовному слові зазначив: ця нагорода важлива тим, що привертає увагу суспільства до морально-етичних проблем. «Я хочу подякувати перш за все за блискучу ідею зробити моральний чинник предметом громадського обговорення. Посткомуністи ставляться до питань моралі приблизно так: мораль і політика — несумісні, мораль — це відносно, і досить про неї говорити. Ми це успадкували від більшовиків, які ставили мораль поруч із релігією і відверто їх зневажали. Коли розмито контури, важко почути голос моралі».
Письменник зупинився на своєму улюбленому літературному героєві — Дон Кіхоті. «Мене завжди цікавило, чому за диваком Дон Кіхотом пішов практичний і розважливий Санчо Панса? Мабуть, магія моральної сили тримала цю пару». Євген Олександрович згадав і совєтські роки: «Право і можливість бути вільними — це єдине, що в нас було. Самвидав був самопроголошеною свободою в умовах ярма і неволі».
Вдалий вибір першого номінанта має величезне значення для долі премії.
У Михайла Шкільника і Євгена Сверстюка є багато спільного: вони чинили морально, не зважаючи на небезпеку, на яку наражали себе і свої сім’ї. А це, повірте, досить нелегко...