У дні проведення Ялтинської конференції в лютому 1945 року прем’єр-міністр Великобританії сер Вінстон Черчілль чудово усвідомлював необхідність повного знищення нацизму. Серйозний військовий стратег, він, звісно, міг собі уявити, що було б, якби Британія 1940 року не дала гідної відсічі німецьким бомбардуванням. Світ міг виявитися абсолютно іншим. Черчілль і в подальшому справляв вплив на хід світової історії, згадаймо бодай його знамениту промову у Фултоні 1946-го. Людина аналітичного розуму, котра не з чуток знала життя й у герцогському палаці свого предка, генералісимуса Джона Черчілля (Мальборо), і в солдатських окопах, він був здатен повернути історію в потрібне русло. «Історія мене виправдає. Особливо якщо я писатиму її сам», — читаємо в його нотатках.
Черчілль був філософом: «Усі великі речі — прості, і багато з них можна висловити всього одним словом: свобода, справедливість, честь, обов’язок, милосердя, надія».
Але була в його житті ще одна пристрасть — малювання. Важко уявити собі видатного політичного діяча в розквіті його кар’єри з пензликами та мольбертом. А проте... Історія ця слугує ще одним підтвердженням неписаного правила, що талановиті люди талановиті в усьому.
Не було б щастя...
У травні 1915 року в результаті погано підготовленої воєнної кампанії в протоці Дарданелли Британія зазнала великих втрат. Усю провину за невдачу поклали на Черчілля, який посідав пост першого лорда Адміралтейства (військово-морського міністра). Звільнення з посади настільки вразило честолюбного військового, що разом із дружиною він виїхав з Лондона в графство Сюррей. Здавалося, тільки в цій райській місцині вдасться трохи оговтатися...
На вихідні до них приїжджав його брат Джек із дружиною Гунні, котра захоплювалася малюванням. Якось, узявши свої акварелі, вона пішла в садок, де якраз прогулювався Вінстон. Проходячи повз Гунні, він глянув на її малюнок. «Тут потрібно трошки поправити», — зауважив і взяв пензлик. І ніби за помахом чарівної палички рука сама почала дуже вдало і впевнено наводити лінії. Відомому політикові страшенно закортіло малювати — ніби якась пристрасть вселилася в нього, розпалюючись відтоді дужче й дужче. Він попросив дружину Клементину все покинути, цієї ж хвилини поїхати й купити йому в найближчій крамниці фарби і полотно. Клеммі вже за годину принесла йому все необхідне для малювання (знаючи його багато років, вона зрозуміла: сталося щось незвичне). Черчілль із головою поринув у малювання. Це було дуже дивно — до цього він не ходив навіть у Національну галерею.
Серу Вінстону було 40. Він себе не впізнавав, не вірив, що таке могло статися з ним, людиною хоч і емоційною, але досить стриманою, іноді навіть цинічною, котра пройшла горнило англо-бурської війни в Африці (побувавши і в полоні), воєнних кампаній в Індії та Судані. Якось у листі до матері з Індії 1890 року він писав: «Кулі навіть не варті того, щоб думати про них. До того ж я настільки самолюбивий, що не думаю, що боги створили б таку потужну істоту для такого прозаїчного кінця».
До останніх своїх днів Черчілль уже ніколи не розставатиметься з мольбертом, фарбами і полотнами. Спеціальна валізка супроводжуватиме його в усіх поїздках. Малювання стане непереборною пристрастю, невід’ємною частиною його внутрішнього «я».
Через рік обвинувачення у провалі воєнної кампанії в Дарданеллах з Черчілля зняли. Але все це було вже не настільки важливо — він відкрив для себе незвіданий світ живопису. Біля мольберта Черчілль відпочивав від мирської суєти, переносився в абсолютно інший, майже ідеальний світ своєї уяви, яскравих барв і світла. «Я не насмілюся пояснювати, як малювати, а тільки — як отримувати від цього задоволення», — скаже він досить відверто.
І вже значно пізніше, знову ставши військово-морським міністром, а потім і прем’єр-міністром Її Величності, Черчілль малював, обдумуючи важливі рішення або вигострюючи фрази виступів. Це було як мана. «Я не знаю нічого іншого, що так цілком поглинало б мій розум, анітрохи не виснажуючи тіло, як малювання», — напише він згодом у своїй книжці «Малювання як хобі».
Перші свої картини політик підписував «Чарльз Морін», пізніше — «Містер Вінтер». І тільки коли до нього як художника прийшло повне визнання, на більшості картин з’явився підпис «WSC» — Вінстон Спенсер Черчілль.
Впевненості художникові-початківцю, хоча вже не юному, додала премія за картину «Чартвелл. Зимове сонце». У 1920-х рр. він передав п’ять своїх картин на виставку в Париж під вигаданим ім’ям. Чотири з них було продано за чималі на той час гроші — по 30 фунтів кожна. 1925 року він виборов ще одну премію. Відтоді Черчілль починає ходити в художні галереї. Найбільше йому подобаються імпресіоністи.
Звісно ж, не всі картини Черчілля можна віднести до шедеврів — це було б явним перебільшенням. Але він наполегливо вчився майстерності у своїх друзів — професійних художників. Його роботи останніх років — практично досконалі. На полотнах він відтворював свою нерозтрачену ніжність, глибокі емоції, котрі ховалися за грізним виглядом державного мужа, за його церемонною англійською поведінкою.
У 1940—1945 рр. у прем’єр-міністра В.Черчілля не було можливості малювати — надто серйозні завдання стояли перед ним. Але війна тріумфально закінчилася, і Черчілль знову виставив свою кандидатуру на посаду прем’єр-міністра Великобританії і... програв. Електорат віддав перевагу Клементу Еттлі. Але сер Вінстон не сумував, він пам’ятав прислів’я: «Якщо доля дає тобі лимон, зроби лимонад». Тепер у нього було багато вільного часу, і малювати можна скільки душа забажає. Під час поїздок до Єгипту, Канади, Шотландії, на Лазурний берег він не відходив від мольберта.
1948 року він видав кілька есеїв про своє захоплення — легку для читання книжку «Малювання як хобі», написану майже тридцятьма роками раніше.
А 1951-го він таки виграє вибори і обійматиме посаду прем’єр-міністра аж до своєї відставки у 1955 році.
Наступне десятиліття стало справжньою кульмінацією його творчості. Напевно, саме в той період народилася щира фраза: «Якщо я потраплю в рай, то перший мільйон років хотів би займатися малюванням, аби досягти в цій справі абсолютної досконалості».
Визнання як художника
У 1947 році Черчілль анонімно запропонував кілька своїх картин Королівській академії мистецтв, яка відібрала дві з них, після чого автора було визнано гідним звання Почесного члена академії. Випадок безпрецедентний: Черчілль став єдиним у Великобританії політиком — почесним членом Королівської академії мистецтв.
Дізнавшись справжнє ім’я автора картин, художник Освальд Берлі тоді зауважив: «Якби Черчілль займався мистецтвом стільки, скільки займається політикою, він беззастережно міг би стати найвідомішим у світі художником».
У 1959 році в Лондоні в Королівській академії мистецтв було влаштовано виставку його картин, хоча сам автор довго опирався і стверджував, що вони не варті того. Увазі відвідувачів було запропоновано 61 його роботу.
Усього ж «черчілліана» налічує близько 500 картин. Видано цілий альбом творів Черчілля, виконаних у стилі реалізму та імпресіонізму. Найвідоміші — «Портрет дружини Клементини», «Чорні лебеді на ставку», «Троянди», «Альтанка в Бленемі».
Справжню насолоду діставав уже літній художник, малюючи в Марокко. Якось під час конференції в Касабланці 1943 року він умовляв Рузвельта: «Подолати такий довгий шлях із Північної Америки і не побачити Марракеш?». Він пообіцяв американському президенту показати незрівнянний захід сонця в Атлаських горах. Рузвельт погодився. Вони оселилися на віллі Тейлор, а ближче до вечора перемістилися на дах. Сидячи просто неба на канапі серед шовкових подушок, Рузвельт увійшов у роль: «Агов, я почуваюся справжнім султаном... ви можете поцілувати мені руку, друзяко», — і простягнув її Черчіллю. Однак історія мовчить, що відповів на це Вінні.
Президент США поїхав наступного ранку, а Черчілль пробув там іще два дні, малюючи до самозабуття. Картина, яку він невдовзі відправив Рузвельту, називалася «Мінарет мечеті Катубія». Це була його єдина картина, створена за час війни.
Більшість творів художника Черчілля належать його родині, вони досі висять на стінах заміської резиденції колишнього прем’єр-міністра в графстві Кент. Картини політика-художника виставлені в галереї Тейт у Лондоні, Метрополітен-музеї в Нью-Йорку, Смітсонівському інституті у Вашингтоні, Музеї мистецтв Сан-Паулу (Бразилія). Одна картина є в приватній колекції прем’єр-міністра Об’єднаних Арабських Еміратів шейха Мохаммеда аль-Мактума, а «Міст у паладіанському стилі» прикрашає приватну колекцію королеви Єлизавети ІІ. Сьогодні на аукціоні «Сотбіс» за роботи Черчілля дають від 250 до 300 тис. фунтів.
Увічнена мудрість
Стиль життя великого британця був далекий від погодинно розміреного. Оскільки спати він лягав о другій ночі, то вранці дозволяв собі встати трохи пізніше. Свіжі газети, повідомлення, документи на підпис нерідко прочитувалися ще в ліжку. За удаваної неквапливості він устигав багато писати — книжки, статті, промови. 43 книги, видані в 72 томах, — такий результат роздумів про долю світу і народів. Це твори, якими і тепер зачитуються молоді (і не зовсім) політики, намагаючись знайти відповіді на чимало викликів сучасності. У 1953 році Черчілль був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури.
Коли Черчілль помер у віці 91 року, було організовано державний похорон, який улаштовують у виняткових випадках. До нього так не ховали жодного прем’єр-міністра Великобританії — настільки багато зробив він, служачи своїй країні і народу. Як одного з найвидатніших державних діячів його могли поховати в соборі Святого Павла в Лондоні, де спочивають великі герої Британії — адмірал Гораціо Нельсон і герцог Веллінгтон, котрий переміг Наполеона. Але Черчілль заповів поховати його на скромному кладовищі, поруч із батьками і братом неподалік родового гнізда — Бленемського палацу, за п’ять миль від Оксфорда.
Черчілль не любив Сталіна, і зовсім не через різницю в походженні. Він не поважав радянського тирана як недалеку і примітивну людину, котра знищила мільйони людей заради самоствердження. Черчілль ніколи не зустрічався з Гітлером, не хотів він бачитися і зі Сталіним. Але час був воєнний, і емоції довелося приглушити. Заради повалення Гітлера прем’єр-міністр Великобританії як мудрий політик погодився на ситуативний союз із радянським вождем — Тегеранська і Ялтинська конференції свідчать про це. У Чартвеллі, резиденції Черчіллів, досі зберігається подарунок Сталіна на згадку про Ялтинську конференцію — велика кришталева лодія, оправлена в срібло. Хоча, подейкують, Черчілль віддавав перевагу тоді зовсім іншому — він просив, щоб йому подарували скульптури кам’яних левів, що прикрашають вхід у Лівадійський палац. Вони так нагадували йому Англію. Але оскільки це порушило б архітектурний задум, йому в такому подарунку відмовили.
Сер Вінстон ненавидів комунізм і не приховував цього. «Соціалізм — це філософія провалу, торжество невігластва, проповідування заздрості, а його невід’ємне достоїнство — це рівність у бідності», — вважав він.
Тому невдовзі після перемоги над Гітлером Черчілль упровадив у політичний обіг новий термін — «залізна завіса» (розділювальна лінія в Європі, яка мала захистити цивілізовані держави від нав’язування їм «світлого майбутнього»). Це ставило виразну крапку у стосунках Черчілль—Сталін. А промова у Фултоні, під час якої було оголошено «холодну війну» комунізму, відкривала нову сторінку у світовій історії.
З цього політика так і не вийшло художника
Розвиваючи тему про політиків і їхні маловідомі таланти, згадаю ще про одну персону — Адольфа Гітлера. Хоча в молодості Гітлер не раз і заявляв, що не хотів бути художником — просто заробляв на життя малюванням, у нього, схоже, були амбіції прославитися в такий спосіб. Він двічі безуспішно намагався вступити до Академії мистецтв у Відні. А потім, у відчаї, зібрав усі свої ранні малюнки і продав одному єврейському торгашу.
Деякі витвори Гітлера — 21 невеличка картина (акварелі, малюнки) — знайшли випадково в старій валізі на горищі бельгійського будинку неподалік місця, де він воював під час Першої світової. Виставляли їх на аукціоні в одному британському графстві, проте поціновувачів мистецтва цього художника виявилося вкрай мало — хіба що через прізвище. Дві його невеличкі акварелі 1911—1912 рр. зберігалися в Ірані, Гітлер подарував їх послу цієї країни. Творча уява автора і гама кольорів його творів не йдуть у жодне порівняння з роботами британського прем’єра.
* * *
...У художній майстерні Черчілля в Чартвеллі досі, окрім фарб і пензликів, на столі стоїть важка склянка з віскі і попільниця із сигарою. Враження, що художник ненадовго вийшов і от-от повернеться. На стінах розвішані десятки пейзажів, натюрмортів, портретів — витвори, які стали непереборною пристрастю політичного діяча світового масштабу, котрого ми впізнаємо за жестом «V», вічною сигарою, людини, якій було під силу змінити хід історії.