Перший хрестовий похід «за демократію в усьому світі»

У липні—серпні цього року тижневик «Дзеркало тижня» опублікував кілька матеріалів, присвячених 90-річчю початку Першої світової війни (1914—1918 рр.) — події, котра багато в чому визначила подальший хід світової історії. На жаль, авторам публікацій не вдалося повною мірою відбити причини, сутність і наслідки катастрофи, що спіткала наш світ. Так, ледь не червоною ниткою цих матеріалів стало уявлення, що побутує, про Велику війну як про кризу загальноєвропейської цивілізації, котра однак поклала початок поступовій демократизації Старого Світу. Тим часом навіть деяким сучасникам колізій 90-літньої давнини було очевидно, що все виглядає значно складніше...

Крах «старого світового порядку»

Щоб оцінити масштаби викликаних війною змін, слід уявити собі картину світу, яким він був трохи менше століття тому. Нам, живучи в епоху квазібагатополюсності з єдиною наддержавою (США) й кількома амбітними «регіональними лідерами», складно уявити тодішню міжнародну обстановку. У ті часи долі світу визначалися майже винятково волею й відносинами європейських держав, а Америка мала лише обмежений вплив на хід подій, в основному вдовольняючись роллю «локомотива» Західної півкулі.

Не можна сказати, що прийдешніх змін ніхто не передбачав, — навпаки, світ був буквально наповнений передчуттям грандіозної «перебудови». Так, ще 1906 р. у Німеччині такий собі Зеєштерн (під цим псевдонімом ховався сам кайзер Вільгельм чи його брат — грос-адмірал принц Генріх) опублікував утопічний роман «Руйнація старого світу». Книга пророкує німцям перемогу в майбутній війні, проте воістину піррову перемогу, оскільки ціна її виявиться занадто великою. По-справжньому ж виграють війну, на думку автора, зберігши нейтралітет, росіяни й американці. Росія, наприклад, не проливши жодної краплі крові, отримає вихід до Перської затоки й, більше того, досягне світового панування. Як стане ясно пізніше, прогноз виявився правильним лише наполовину.

Конфлікт мав не лише економічні та геополітичні, а й глибші, цивілізаційні причини. Назрівав гострий конфлікт між західною (атлантичною) та середньоєвропейською (німецькою) системами. Визначення їхніх відмінностей виходить за межі цієї статті. Слід зазначити лише, що небачена досі жорстокість Першої, а особливо Другої світової війни дає всі підстави говорити саме про міжцивілізаційне протистояння й відсутність (у всякому разі, на той момент) єдиної «європейської спільноти». Невипадково ідеологічна, а потім і збройна боротьба супроводжувалися взаємними звинуваченнями в культурній неповноцінності, викриттям «декадентства» і «виродження» Заходу й «жахливого мілітаризму» Німеччини. У свідомості населення таборів, що боролися один проти одного, формувалася небезпечна ідея винятковості й переваги «своєї» цивілізації, оточеної «кровожерливими варварами», котрих неодмінно слід «цивілізувати».

Утім, навіть найбільш обізнані люди того часу бачили лише верхівку айсберга, зводячи рушійні сили ймовірного конфлікту до суттєвих (але, по суті, другорядних і похідних від основних) чинників. Так, ще 1904 р. сер Хелфорд Маккіндер, британський історик, географ і дипломат, у відомій доповіді «Географічна вісь історії» принципово протипоставив атлантичні, «морські» держави євразійським, «сухопутним», зазначивши при цьому, що обставини мають неминуче штовхнути Францію в табір «атлантистів». Виходячи з цього, він позначив і зовнішньополітичні пріоритети своєї батьківщини: перешкоджати політичному й економічному співробітництву провідних держав Євразії й одночасно постаратися обпертися на США як на потенційного лідера атлантичного світу. Втім, Маккіндер усе ж не вважав Німеччину цивілізаційно відмінною від «морських» держав.

Найближче до істини був член Державної ради Російської імперії Петро Дурново, котрий бачив у катастрофі, що наближалась, боротьбу між демократичним началом у світовій політиці, яке уособлювали Англія, Америка й «у незрівнянно меншій мірі» Франція, й началом консервативним, носіями якого були, на його думку, Росія та Німеччина. Але тільки пізніше, вже під час війни, прийшло усвідомлення того, що «відмінності між Англією та Німеччиною стосуються самих основ людського існування» (Олівер Лодж).

Однак не варто робити далекосяжні висновки про «неминучість», а тим більше «фатальну визначеність» військового зіткнення. До 1914 року існували всі передумови для мирного співіснування й взаємозбагачення різних національних культур. Цьому сприяли становлення загальноєвропейського правового простору, наростання лібералізації руху капіталу й робочої сили, поступове, але неухильне розширення особистих свобод, тобто все те, до чого Європа повертається нині. Однак у липні 1914-го перспективи міжцивілізаційного діалогу було перекреслено як об’єктивними закономірностями, так і фатальними випадковостями. Розв’язка європейської драми дуже скоро стала залежати від волі нової дійової особи...

Піррова перемога Заходу

Довгі роки однією з основ зовнішньої політики США, передумовою для їхнього економічного зростання були мир і баланс сил у Європі. Але будь-який баланс сил так чи інакше передбачає наявність кількох таких сил, їхню роз’єднаність. Широка інтеграція Європи та Євразії, та ще й на основі далеких для Америки цінностей, аж ніяк не входила в плани Вашингтона. Цими міркуваннями й визначалася позиція країни при виникненні європейської війни. Перемога Росії вважалася небезпечною для інтересів США і світової цивілізації, бо могла б призвести до утвердження в Європі реакційної держави, котра переслідувала інакомислення й національні меншини. Цілком реальними ставали перспективи створення нового «Священного союзу» консервативних монархій — російської, німецької та японської, що був об’єктивно спрямований проти не лише Британії, а й США.

Такий альянс міг послужити основою подальшої консолідації на основі принципів традиціоналізму євразійських держав, котрих, згадуючи своїх глобальних суперників, Америка завжди схильна проголошувати «реакційними» й «тоталітарними». От чому Вашингтон навряд чи міг собі дозволити сприяти перемозі монархії Романових. Однак тріумф Німеччини, на думку капітолійських стратегів, міг призвести до тих же результатів ще швидше. Фактична поразка Росії, в політичній і військовій еліті якої завжди було достатньо германофілів, і її активне зближення з Японією, котре завершилося укладанням військового союзу в липні 1916 р., стали сигналом, що зволікати з підтримкою західних союзників і втручанням у європейські справи більше не можна.

Ідеологічна кон’юнктура також складалася сприятливо. Як зазначає професор Абердинського університету Пол Дьюкс, «Микола Кривавий і самодержавство довго псували враження «благородної місії Заходу», але його повалення в ході Лютневої революції 1917 року дозволяло представити події таким чином, що війну вели сили демократії (як на Заході, так і на Сході) проти автократії Німеччини та її союзників». Із легкої руки уряду президента Вудро Вільсона війна набула характеру хрестового походу «вільних держав» проти «військових монархій», котрі не вписувалися в західну модель суспільного устрою. У результаті вже з Першої світової «захист демократії» став приводом, що дозволяв Заходу домагатися нейтралізації своїх економічних і цивілізаційних опонентів. Коли 80 років по тому під час чергового «хрестового походу сил демократії» бомби впали на голови боснійських, а потім і белградських сербів, мабуть, далеко не всі змогли вловити тут лиховісний історичний зв’язок із пострілами в Сараєво.

Так чи інакше західна й, зокрема, американська політика в період війни визначалася тим, що загрозу становила не лише Німеччина, а й інші «автократії» Старого Світу (у тому числі й ситуативні союзники по Антанті), а тим більше — хоч яке їхнє об’єднання. Тому теоретики атлантизму планували задушити Євразію, ізолювавши її та утвердивши «ліберально-демократичні» цінності й режими на місці традиціоналістських монархій. Причому з усіх учасників конфлікту саме США вдавалося найуспішніше приховувати свої реальні цілі під машкарою всесвітньої доброчесності. І саме США для їх досягнення зуміли максимально скористатися перевагами як нейтральної країни, так і держави-переможниці.

Та навіть після вступу США у війну Антанта навряд чи могла сподіватися на швидку перемогу. З урахуванням ліквідації Східного фронту завершення військових дій раніше кінця 1919 р. не планувалося. І раптом осінній наступ союзників 1918 року закінчується феноменальним успіхом, а німецька коаліція розвалюється, немов картковий будиночок. Досить сказати, що Німеччина капітулювала, коли її війська перебували на території противника, і жоден солдат Антанти не переступив кордонів корінних німецьких земель — мало не єдиний (!) такий випадок в історії. Зовні все виглядало майже як спектакль, який старанно відрежисували... Так завершилася ця європейська війна, котра визначила обличчя сучасного світу.

У глобальній перспективі поразки зазнали всі європейці, незалежно від національної чи культурно-цивілізаційної приналежності. Поразки значно більшої за політичні, економічні й культурні втрати, на яких акцентували увагу автори попередніх публікацій. Перша світова війна змінила фундаментальні уявлення неєвропейців про білу людину. «Колонізатори, — писав мальгаський дослідник Р.Рабеманандзара, — які спостерігаються у своєму «тубільному» стані, втратили в очах колонізованих ореол переможців і суверенів».

Та все ж головними наслідками війни стали не загальний занепад Європи й тим більше не поразка специфічної пруссько-німецької системи, а тимчасова перемога американського атлантизму над ідеєю плюралізму й рівноправності цивілізацій. Тріумф «Великого союзу» Великобританії та США автоматично надав усім стереотипам і забобонам західної цивілізації статус загальносвітового еталона. «Союзницька схема історії», за визначенням відомого британського дослідника Нормана Дейвіса, проголошує «атлантичну спільноту» вершиною людського прогресу, а англосаксонську демократію, верховенство закону в традиції Великої хартії вільностей, вільний ринок і капіталістичну економіку найвищими формами Добра. Керуючись цими шаблонними стандартами, «міжнародна спільнота» досі приймає рішення, допустити ту чи іншу державу в «співдружність вільних націй» або ізолювати її й навіть рішучіше «покарати».

Саме тому сьогодні можна стверджувати, що перший хрестовий похід «за свободу і демократію в усьому світі» завершився провалом. Замість установлення справедливого світового порядку, він призвів до приниження у Версалі Німеччини й створення штучних бар’єрів у світовій політиці й міжнародних відносинах, а замість плідного діалогу цивілізацій маємо затяжний монолог однієї з них.

Український рахунок

Не можна обминути увагою й той величезний і неоднозначний вплив, який Перша світова справила на вітчизняну історію. Опинившись по різні боки фронтів, змушені воювати один проти одного за чужі інтереси, українці пережили одну з найбільших за всі часи національних трагедій. Але, як це досить часто буває, трагедія обернулася відродженням. Саме Перша світова дала національній свідомості українців імпульс, який визначив характер визвольної боротьби на наступні десятиріччя. У шанцях цієї війни набували бойового досвіду майбутні українські солдати й командири боїв 1917—1921-го й навіть пізніших років. Саме 1914 рік не дав остаточно розмежувати Галичину й Наддніпрянщину, тоді як у мирний час Іван Франко передбачав повне відособлення галичан в окремий слов’янський етнос протягом 30—40 років. Зустріч австрійських і російських українців на фронті стала прологом Злуки 1919 року. Більше того, саме перипетії Великої війни, репресивна політика як Росії, так і Австрії сприяли викоріненню москвофільства й крайнього австрофільства на заході України й народженню тут «українського П’ємонту», що зіграло важливу роль у становленні суверенної державності наприкінці ХХ століття.

Право українського народу на створення власної незалежної держави вперше офіційно визнали на міжнародному рівні. Йдеться про заяву турецького міністра, одного з фактичних керівників Порти у військовий період Талаат-бея від 24 листопада 1914 року. У цьому документі декларувалася, зокрема, потреба відділення українських територій від Росії й їх наступного національно-державного самовизначення. Те, що таке визнання зумовлювалося суто кон’юнктурними міркуваннями, аж ніяк не применшує його політичної значимості. Для України й українців декларація Талаат-бея має таке ж значення, як знаменита декларація Бальфура для євреїв і Держави Ізраїль. На жаль, на відміну від єврейського народу, українці не змогли використати свій історичний шанс.