25 років тому в Києві відбулася студентська акція протесту, що отримала назву Революція на граніті. Тоді політики не виконали повністю вимог молоді, тож Україна досі платить високу ціну за збереження незалежності.
Весна свободи посеред осені імперії
Нова хвиля пробудження суспільно-політичної активності українців розпочалася наприкінці 1980-х. Боротьба за ліквідацію монополії впливу комуністичної ідеології на суспільне життя ознаменувалася виникненням студентських громадських організацій, різноманітних спілок і товариств. Альтернативою комсомолу у Львівському державному університеті стало Студентське братство, яке тісно співпрацювало з Товариством Лева і Народним Рухом України. У серпні 1989 року, під час походу козацькими місцями, організованого студентами Київського державного університету ім.Т.Шевченка, розпочав діяльність Ініціативний комітет зі створення Української студентської спілки (УСС).
У лютому 1990-го щойно створені студентські організації, зокрема УСС, провели акцію студентського єднання. Запланована як страйк, вона надалі проявлялась у різноманітних формах - страйки, мітинги та пікети проводились у вищих навчальних закладах Києва, Львова, Харкова, Чернівців, Дніпропетровська...
У березні того ж року в Україні було проведено перші частково вільні вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів. Під час передвиборчої кампанії точилася гостра політична боротьба. Вона щоразу більше набирала антикомуністичного характеру. Уперше мандати отримали представники національно-демократичних сил, серед яких було чимало українських дисидентів. У новообраному парламенті вони утворили демократичне опозиційне об'єднання - Народну Раду. Прокомуністична більшість отримала назву "група 239" (від кількості депутатів, що до неї увійшли).
Парламентська боротьба дедалі більше політизувала суспільство. Втілення мрії мати незалежну державу стало ближчим 16 липня 1990 року - цього дня Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний суверенітет України. Однак надалі опозиція не наважувалася на рішучі кроки, натомість молодь була налаштована радикальніше. На київській конференції Народного Руху старше покоління негативно сприйняло нагадування голови київської УСС Олеся Донія, що Верховна Рада - не лише трибуна для вільнодумства, а й законотворчий орган. Молодий активіст заявив про необхідність продовжувати боротьбу за владу шляхом перевиборів Ради і створення проукраїнської більшості.
Влітку 1990 року Київська УСС взяла участь у святкуванні 500-річчя українського козацтва на Запоріжжі. Саме там вперше було оприлюднено ідею проведення акції протесту в Києві. Замисел швидко підхопило Студентське братство Львова. Було обрано співголів заходу. Ними стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова) та Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Активісти вимагали радикального реформування всіх сфер суспільного та економічного життя. Досягти ж цього можна було лише рішучими діями.
На заборону влади з 1 жовтня проводити масові акції в радіусі 1 км біля Верховної Ради Народна рада відреагувала закликом до громадськості саме цього дня провести Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Проте, окрім багатотисячної маніфестації у Києві та кількох акцій у регіонах, опозиціонерам так і не вдалося активізувати людей. Навіть на Львівщині, де до влади прийшли націонал-демократи, відбувся лише двогодинний страйк, щоб не завдавати шкоди економіці.
Наступного дня, 2 жовтня 1990 року, молодь взяла на себе ініціативу загальнонаціонального протесту. Він тривав 16 днів і став відомим на весь світ. Ці події увійшли в історію України під назвою Революція на граніті.
Площа, вільна від комунізму
Вранці до столиці на загальноукраїнську акцію приїхало кілька сотень львівських студентів на чолі з Маркіяном Іващишиним. Біля Верховної Ради вони зустрілися з київською групою.
- Там, біля парламенту відчули першу агресію, - згадує учасник Революції, а нині народний депутат України Остап Семерак. - Ідентифікувати нас було легко - всі були з рюкзаками. Міліціонери у формі та люди в цивільному підходили до нас і вимагали, щоб ми забиралися від Верховної Ради та їхали додому. Ми, звичайно, не слухалися, і тоді стали виникати сутички, штовханина. Для багатьох із нас це було першим психологічним випробуванням, бо у Львові на той час уже панувала інша атмосфера. Коли ми всі зібралися біля Верховної Ради, наше керівництво прийняло рішення перейти на Майдан Незалежності, який тоді ще називався площею Жовтневої революції.
Огородивши територію протесту спочатку стрічками, а потім мотузками, студенти оголосили її "вільною від комунізму" і розпочали голодування. Трохи згодом з'явилися транспаранти з гаслами студентів. Головними політичними вимогами молоді було недопущення підписання нового Союзного договору та дострокові вибори до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року. Не бажаючи гинути за імперські амбіції Кремля, студенти домагалися повернення на територію УРСР українських солдатів і проходження військової служби виключно на території республіки. Окремими вимогами страйкарів була націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ і відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. Останнього прогресивна молодь особливо не любила за підлабузництво перед Москвою та нехтування проблемами української культури.
Про початок голодування одразу дізналися ЗМІ в Україні та за кордоном. Відтак у Київраді, обговоривши ситуацію, що склалася в ніч на 3 жовтня, ухвалили рішення, яке постфактум дозволяло проведення несанкціонованих заходів на чотирьох центральних площах столиці. Це захистило молодь від силового розгону міліцією. Таким чином наметове містечко ввечері отримало фактичний дозвіл на існування. Чітко за планом, в ряди з однаковими проміжками, розставляли намети. Встановили велике штабне шатро, намети для прес-групи (за зв'язки з громадськістю відповідали Сергій Бащук та Олег Кузан), а також медслужби (Олег Тягнибок та Тарас Семущак). Молодь, яка не голодувала, організувала охорону наметового містечка, нею керував Андрій Кліщ.
Уже 3 жовтня на площі стояло 49 наметів, а в голодуванні брало участь 137 осіб із Києва, Львова, Дніпропетровська, Івано-Франківська та інших міст України. Наступного дня про відмову від їжі оголосив 151 протестант, а 131 їх охороняли. Щоденно лікарі оглядали учасників акції, які пили лише воду або трав'яні чаї: брали кров на аналіз, міряли тиск і вагу.
Від перших годин студентів підтримали кияни: приносили їжу охоронцям, а голодуючим - чаї та теплий одяг.
- Майдан потопав у квітах. Стільки квітів, ще й холодної осені, я ніколи не бачив. Особливо дівчатам дарували. Концерти, мітинги, молебні, - згадує нині головний редактор газети "Шлях Перемоги", а тоді - студент-історик із Сумщини ВікторРог.
- Київ був наш! - каже телеведучий, головний редактор сайту "Історична правда" Вахтанг Кіпіані.
Про події у Києві він довідався в Миколаєві, де навчався на історичному факультеті, і вирішив приєднатися. Встиг поголодувати лише три дні, але одразу поставив біля свого намету прапор незалежної Грузії - білий з червоними хрестами, який на час Революції на граніті ще не був офіційно затверджений як державний. У наступних революціях - Помаранчевій та Гідності - грузини також брали активну участь, і завжди поруч з українськими майоріли їхні знамена.
Обличчя протесту
Головним досягненням Революції на граніті було зібрання разом найкращих представників української молоді. Чверть століття, що минуло відтоді, засвідчило: лише одиниці з них не зуміли яскраво проявити себе в житті. Багато учасників голодування в майбутньому стали відомими громадськими діячами, політиками, очільниками міністерств та відомств, керівниками творчих гуртків і колективів, журналістами, музикантами, художниками, успішними підприємцями…
А тоді, в жовтні 1990-го, більшість студентів боялися не так штурму силовиків, як відрахування зі своїх навчальних закладів. Вони дуже хотіли навчатися, але почуття патріотизму було сильніше. Батьки здебільшого не знали про відважний вчинок своїх дітей. Молодь підтримали представники старшого покоління. Зокрема, до них приєдналася відома українська дисидентка Оксана Мешко (їй було вже 85, позаду - ув'язнення у радянських концтаборах за правозахисну діяльність). Поруч зі студентами голодувала і народна артистка України, лауреат Державної премії УРСР ім.Т.Шевченка Неоніла Крюкова. Протестувала й відома нині українська письменниця Оксана Забужко.
Найбільш відомими обличчями протесту того часу були його лідери - Олесь Доній, В'ячеслав Кириленко та Маркіян Іващишин. Останній пізніше відзначився як організатор низки музичних фестивалів та багатьох культурологічних проектів. Олесь Доній, який, за його словами, виростав у несприятливому російськомовному середовищі, й сьогодні, як політик, бореться за утвердження української мови. Політична кар'єра нинішнього міністра культури України В'ячеслава Кириленка також розпочалася з голодування у столиці тієї осені 1990-го.
На холодному граніті зібралися студенти з усієї України. Співачка Марічка Бурмака не лише співала пісні в наметовому містечку, щоб підтримати протестантів. Вона організувала участь в акції студентів із рідного Харкова.
- Нас із Волині було тоді близько 30 чоловік - із різних вишів. Але було дуже багато молоді з усієї України, тому й акція мала такий величезний успіх. Це була голодовка, яка руйнувала імперію, - згадує тодішній голова волинського Студентського братства Сергій Годлевський.
Сьогодні він учасник АТО, командир групи окремої бойової прикордонної комендатури на Донеччині. Незадовго до мобілізації очолював на Волині Горохівську райдержадміністрацію. Брав активну участь від першого і до останнього дня в революціях Помаранчевій та Гідності. Його товариш Володимир Собчук також брав активну участь у всіх трьох революціях, а нині залишив затишний кабінет директора бібліотеки Східноєвропейського національного університету ім.Л.Українки, щоб зі зброєю в руках захищати кордон на Сході України від російського агресора.
Революція на граніті відкрила шлях ще одному поколінню людей, готових боротися за свободу і національну ідею.
Перемога і втрачений шанс
Голодуючих студентів активно підтримали депутати Народної Ради. 5 жовтня 1990 р. в наметовому містечку відбулася зустріч тодішнього Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука із лідерами студентського голодування - Донієм та Іващишиним. Їхню дискусію показали по телебаченню і акція протесту набрала ще більшого розголосу як в Україні, так і за її межами. Уже 15 жовтня конгрес США заслухав інформацію про події у Києві. Письменник Олесь Гончар повністю підтримав вимоги студентів, а згодом оголосив про вихід із КПРС.
8 жовтня комісія, яка працювала за дорученням Верховної Ради, доповіла, що кількість голодуючих становить 158 людей з 24 міст. 9 жовтня відбувся круглий стіл за участі представників Верховної Ради УРСР та делегації протестуючих, яку очолив Олесь Доній. Але наступного дня Верховна Рада УРСР відмовилася включити до порядку денного обговорення вимог, висунутих студентами.
Голодувальники проводили різноманітні зустрічі з робітничими колективами та в навчальних закладах, щоб заручитися підтримкою. І справді, 13 жовтня почали страйкувати професійно-технічні училища, старшокласники у школах. Більшість вишів Києва підтримали вимоги демонстрантів. Маніфестації пройшли у Львові та Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку було озвучено в новинах по телеканалу УТ-1.
15 жовтня стотисячна колона маніфестантів прийшла до Верховної Ради і прорвала шеренгу міліції, яка стала на перешкоді. 70 студентів розпочали сидяче блокування сходів парламенту. Влада змушена була відновити переговори. Олеся Донія, Олега Баркова та Ігор Коцюрбу запросили до сесійного залу для оголошення вимог протестантів, а телебачення показало їх у прямому ефірі.
Увечері того ж дня студенти мирно захопили головний (червоний) корпус Київського університету. Розуміючи, що народний протест стрімко поширюється, влада нарешті капітулювала. 17 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову "Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року" - вимоги студентів було виконано. А 23 жовтня парламент проголосував за відставку Масола. Так студентська молодь довела, що може впливати на владу й відстоювати національні інтереси.
Революція на граніті 2–17 жовтня 1990 року стала першим українським Майданом - успішним ненасильницьким політичним протестом проти чинної комуністичної влади в УРСР, який дав поштовх до демократизації всього українського суспільства. Акції громадянської непокори, що охопили Україну в жовтні 1990 року, заклали традиції демократичних форм протесту. Їх продовженням стали Помаранчева революція та Революція Гідності. Революція на граніті стала переломним моментом в утвердженні незалежності України, а молоде покоління вже на початку 1990-х років засвідчило своє бажання і відстояло право жити у вільній демократичній державі. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, продемонстрував відчутний політичний потенціал українського молодіжного руху, який змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції.
Проте політики не використали шанс здійснити комплексні політичні, соціальні та економічні реформи і піти шляхом країн Центральної та Східної Європи.
- На жаль, обіцянку провести вибори на багатопартійних засадах навесні 1991 року не було виконано, - згадує Вахтанг Кіпіані. - Це привело б до радикальної зміни складу Верховної Ради, де діяла комуністична більшість із 239 депутатів. Ясна річ, що комуністи цього не хотіли, але й демократична меншість не надто наполягала - бо це означало, що їм теж треба було йти на вибори, змагатися знову… Більше того, парламент спеціально підняв віковий бар'єр для кандидатів у депутати. До голодування навіть студентам можна було змагатися за місце у Верховній Раді, а тепер цей поріг підняли до 25 років. 95% активістів Революції на граніті були молодші - отже, не мали права йти в політику і перемагати.
Тогочасна нерішучість лідерів національно-демократичного спрямування дорого коштувала Україні. Саме тому згодом до влади повернулися політики з минулого з прокомуністичними поглядами. Президентство Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми було періодом уповільнення поступу і великих глобальних втрат. Тож молодь знову мусила виходити на Майдан Незалежності з новими протестами у 2004-му і 2013-му роках. І серед них була більшість із тих, хто брав участь у Революції на граніті. Учасники трьох майданівських революцій сьогодні знову борються за незалежність України. І знову вірять, що цього разу політики виправдають сподівання патріотичної молоді.