В історії освоєння водної стихії існував забобон, що жінка в морі приносить нещастя. Тому в давнину було безліч обрядів і ритуалів, часто небезпечних для життя, які принижували жіночі здібності. Присутність жінки на судні допускалася лише у вигляді гарної носової фігури. При цьому моряки свято вірили, що жіноча краса вгамує будь-який шторм, розвіє туман, відведе біду. А ще, за давньою морською традицією, судна називали жіночими іменами.
Спливли століття. Жінка на сучасних суднах уже не рідкість — вона повноправний член екіпажу. Сьогодні кожен моряк розуміє: без жіночої турботи, уваги та її душевної сердечної молитви успіху не буде. І все ж таки жінка-капітан далекого плавання — явище й сьогодні виняткове. У нас в Україні донедавна такий прецедент — єдиний.
Здається, ніби вчора ми сиділи в затишній світлій кімнаті її гостинного будинку під Києвом, пили чай після обіду, вправно приготованого її руками, слухали одкровення про життя і захоплюючі розповіді про далекі країни. І була гітара й гарні пісні. І от через два роки з’єднує нас через тисячі миль лише невидимий міст мобільного зв’язку, і він часом зникає десь у просторах Середземного моря. Там веде до рідних берегів свій 114-метровий суховантаж «Іван Сергієнко» наша співвітчизниця, капітан далекого плавання Тетяна Олійник.
За 33 роки роботи на флоті її знають, мабуть, усі моряки колишнього СРСР, а тим більше рідної України. Знають її в Греції та Італії, у Франції і на Мальті. Про Тетяну Віталіївну, першу в нашій державі жінку — капітана далекого плавання, писали і продовжують писати, знімати телерепортажі. Ставиться вона до таких знаків уваги завжди з гумором. Вважає, що в будь-якій справі без нього не обійтися.
Хто ходив по морях, знає, що ця справа навіть не для кожного чоловіка, часто вимагає великої мужності, волі, не кажучи про фізичні сили. Море не терпить слабких, а тут — жінка, та ще й капітан. Однак є в історії мореплавання свої дивовижні винятки. Один із них — незвичайна доля Тетяни Віталіївни.
Починалося все ще в далекому дитинстві. Корінна киянка з сім’ї педагогів (її прадід до революції очолював у Києві реальне училище) Тетяна народилася в останній день липня, у неділю — в День Військово-морського флоту. Її батьки хотіли сина, а народилася дочка. Таня росла чудовою дитиною. Вчителі в школі пророкували відмінниці майбутнє вченого-хіміка, лікаря або акторки, оскільки вона вирізнялася серед однолітків особливими успіхами в літературі, хімії та біології. Але Тетяні було визначено інший шлях. Вона згадує, що коли була зовсім маленькою, то її
«...не могли відтягти від води. Знала всі калюжі в околиці, усі водойми та їхніх мешканців. Пізніше бігала на Либідь, згодом відкрила для себе Дніпро. Могла днями з насолодою плавати, радіючи шовковистим хвилям».
Одним із перших чудес для Тані була поїздка до Одеси: «Коли я побачила море — велике, синє-синє, воно шуміло, виблискувало сонячними зайчиками, — я не ойкнула від здивування, а кинулася в цей простір, підсвідомо відчувши — назавжди... Потім були відвідини теплохода «Латвія», на якому працювала старшим перекладачем бабусина подруга, знайомство із судном та екіпажем. Тоді я не знала, ким стану, але остаточно вирішила: ніщо не розлучить мене з водою — морями, річками. Я жадібно припала до книжок про море, дивилася різні фільми».
У п’ятому класі Таня твердо вирішила для себе, що стане морячкою. На момент закінчення середньої школи визначилася: вступатиме до Одеського вищого інженерно-морського училища (нині Одеська національна морська академія). У неї ніхто не вірив. І тільки бабуся Олександра Ничипорівна горою стала за онуку. У той час дівчат у морські заклади не приймали. Довелося штурмувати приймальну комісію... Довгі сім років! І Тетяна домоглася своєї мети! Дозвіл на вступ до морського вишу отримала особисто від міністра морського флоту. У віці 24 років, після успішного складання іспитів, її було зараховано на факультет «Судноводіння на морських шляхах». Ректор тоді сказав: «Ви вразили мене своєю наполегливістю». Семирічний штурм завершився перемогою!
Студенти і чимало викладачів ще довго приймали її за курсантську дружину, яка складає заліки й іспити за чоловіка, котрий якраз у морі. На той час Тетяна Олійник уже закінчила три навчальні заклади — Київське технічне училище №2 (водників), Київське річкове училище та Херсонську морехідку ім. Лейтенанта П.Шмідта. А ще вийшла заміж і народила сина Ореста. За час навчання скрізь виявлялася єдиною жінкою й навчалася тільки на «відмінно». При цьому завжди була на курсі незмінним старшиною. Здібності лідера з дитинства проявлялися в характері майбутнього капітана далекого плавання.
Відтоді спливло чимало води, багато що змінилося, тепер і дівчата отримали можливість опановувати морські професії. Але першою була вона, а першим завжди важко. Сьогодні в Тетяни Олійник п’ять дипломів із відзнакою і захищена кандидатська дисертація, яка має практичне застосування на флоті.
Однак і після отримання диплома капітана їй не відразу вдалося прийняти судно. Минули ще довгі чотири роки подолання перешкод на шляху до мети. Тетяна Віталіївна все життя як на війні — у боротьбі з чоловіками, із керівництвом компанії і, напевно, з керівництвом країни, адже в Україні вона була першою жінкою, котра отримала законне право піднятися на капітанський місток. Перемогло непереборне бажання і риси, які в будь-якій справі вважає найголовнішими, — цілеспрямованість, працьовитість і любов до своєї професії. Знайшлися в оточенні й ті, хто підтримав, допоміг перебороти стереотипи. Цим людям вона нескінченно вдячна. Сьогодні жінка-капітан з усмішкою жартує: «Чоловіків я не люблю, але терплю, адже все життя доводиться з ними працювати, виховувати, дуже часто виправляти їхні помилки, а на початку трудового шляху постійно доводити, що я не гірша, а навіть краща».
Керуючи чоловічим колективом і маючи твердий командирський характер, Тетяна Олійник намагається сьогодні всі складні питання вирішувати без «розбору польотів». Створювати в «малій державі» — на теплоході — комфортну атмосферу, близьку до домашньої, їй більше до душі. Великий життєвий досвід, любов до обраної ще в дитинстві професії і щира любов до людей, завжди дають добрі плоди. «Коли люди далеко від дому, їм просто необхідні позитивні емоції», — скромно коментує атмосферу на судні капітан. За цими словами — справи. Наприклад безліч квітів на борту. Тетяна Віталіївна з любов’ю їх розводить, сама їх доглядає. Для екіпажу є гарна бібліотека, спортзал і музика. Що стосується особистих захоплень, то на них не завжди залишається час. Коли він є, полюбляє в’язати, на свято може спекти торт або пиріжки. Цього року всім екіпажем святкували Великдень у турецькому порту Фатса. Капітан сама спекла до столу 33 паски.
А ще жінка-капітан любить читати, фотографувати, писати вірші, чудово розуміється на поезії, багато знає напам’ять. Перший час, коли прийшла на флот, в екіпажі дивувалися, як легко підхоплювала й продовжувала вона початий будь-ким вірш. Із цього теж будувалася повага, складалися стосунки з командою.
Нещодавно на судні з’явився ще один «член екіпажу» — чотирилапа Туня (принцеса Турандот — гієноподібна собака). Вона сама піднялася на борт два роки тому в румунському порту Меджидія і стала улюбленицею для своїх і загрозою для сторонніх.
Знання життя кожного члена екіпажу, його особистих проблем і близького оточення не входить в офіційні обов’язки капітана. Але в цьому аспекті життя корабля Тетяна Віталіївна як жінка завжди готова тонко відчути й зрозуміти підлеглого, ближнього, підтримати, прийти на допомогу. Якщо треба, суворо спитати, але не скривдити.
Море, хоч би яким чудовим було, — грізна стихія, і вимагає від людини особливих рис. Іноді навіть сильна половина людства, зіткнувшись із нею один на один, виявляється безпорадною. А судно — це невеличка держава зі своїми законами. Тому жінці-капітану доводиться не на словах, а на ділі доводити, що вона не слабша й не гірша за чоловіків. А в чомусь іноді й сильніша. Грамота «Кращий екіпаж Укррічфлоту» — свідчення того.
Говорячи про свою роботу з великою любов’ю, Тетяна Олійник головними рисами для моряка вважає дисциплінованість і професіоналізм, любов до судна і своєї роботи. Для капітана — це ще й уміння обрати єдино правильне рішення, оскільки від цього часто залежить життя людей, за яких він відповідає. Маючи величезний досвід моряка і керівника, володіючи високими професійними якостями, Тетяна Олійник залишається на невеличкій зарплаті в АСК «Укррічфлот». Тому й називають її часто «патріотка-екстремалка-комсомолка Віталіївна». Хто як не вона знає, що не все в житті вимірюється грошима. В арсеналі її нагород — почесний знак працівника «Укррічфлоту», дві медалі за особистий внесок у розвиток цієї компанії. Вона трепетно зберігає грамоту Верховної Ради «За особливі заслуги перед Українським народом». Тоді, 2004 р., при вході в Босфор теплохід потрапив у дев’ятибальний шторм. Висота хвиль сягала восьми метрів, швидкість вітру 25—30 метрів на секунду. Три судна загинули перед входом у протоку, на очах екіпажу поставлений поруч на якір російський теплохід «Стронцій» було викинуто на скелі. Трагедія сталася вночі, нічим не можна було допомогти, шторм супроводжувався сильним снігопадом за повної відсутності видимості. У дуже важких умовах боротьба за життя судна тривала 44 години, капітан і екіпаж не змикали очей дві доби. Дві машини працювали на повну потужність, утримуючи судно на якорі. «Я на містку, а механіки в машинному відділенні практично лежали на ручках управління. Думаю, що молилися всі — і на борту, і на березі. Судно та екіпаж вистояли».
Жінка-капітан — явище й сьогодні незвичне не тільки для України, а й усіх країн. «Леді кептан» або «кептан Тетяна», — так шанобливо звертаються до неї в іноземних портах представники портової влади, агенти, відправники й отримувачі вантажів. Їй самій тільки одного разу по радіо вдалося поговорити з колегою-капітаном грецького судна «Смарагді», мадам Калеоппою.
За романтикою і красою морської професії стоять часом суворі напружені будні. Робота капітана від людини вимагає особливих, вольових рис, найвищого професіоналізму та відповідальності. За екіпаж, судно, вантаж. Існує багато психологічних моментів, пов’язаних з екстремальними ситуаціями, але особливо складних під час грізних штормів. Найстрашніше, як стверджує Тетяна Олійник, «паніка в чоловічих очах». Одного разу на Різдво, пробившись у кризі на румунській ділянці Дунаю, судно під час ходу почало тонути. Коли ж усе благополучно закінчилося, це здалося різдвяним дивом. Тоді довелося розпрощатися з частиною екіпажу, котра не витримала випробування.
Але не тільки грізні шторми, мілини і рифи трапляються на шляху суден далекого плавання. У плаванні іноді чигають тисячі інших несподіванок. Наприклад, у південних морях і водах Тихого океану, на швидкохідних суднах «промишляють» жорстокі пірати, котрі захоплюють у заручники цілі екіпажі, грабують і немилосердно вбивають безневинних. І останнім часом ці випадки почастішали. Є свої «рифи» і в портах, тому капітан повинен бути ще й юристом і дипломатом.
По всьому світі працюють українські моряки. Кожного чекають удома, кожен сподівається на повернення. Для Тетяни Віталіївни, як і повинно бути, святими стали слова, записані три століття тому царем Петром Великим у Морському статуті про те, що капітан зобов’язаний повернути на берег живими і неушкодженими дружинам, дітям, матерям стільки членів команди, скільки взяв у плавання.
І все ж море дарує велику розраду її душі. Для капітана Тетяни Олійник це схід і захід сонця над могутніми спокійними водами в тиху погоду, це і гра дельфінів за бортом, і крик білосніжних чайок над головою. А ще — чудова можливість побачити світ. Капітан судна побувала в усіх країнах Середземномор’я. Опиняючись в іноземних портах, Тетяна Олійник не поспішає до крамниць. Передусім її надять історичні визначні пам’ятки, духовні і культурні витоки країни, в яку приходить її судно. Є на карті Європи кілька куточків, які вона дуже любить, пам’ятає і з радістю повертається туди знову. Це Венеція і Гаета, Коринфський канал, грецька святиня Дельфи о. Крит, улюблений порт Сіракузи на Сицилії, де народився знаменитий філософ і математик Архімед, та інші.
Та все ж немає для моряка дорожчого місця на землі, ніж рідний дім. З теплотою і любов’ю каже про нього Тетяна Олійник, адже там найдорожча людина — мама Людмила Володимирівна. «Мама у нас чудова людина, великої душі, в якій завжди знайдеться місце для близьких, друзів, учнів, колег-педагогів, — розповідає Тетяна Віталіївна. — Вона янгол-охоронець нашої сім’ї». Син Орест вибрав море, закінчив столичну Академію водного транспорту. Сьогодні він штурман далекого плавання, старший помічник капітана.
Капітан далекого плавання Тетяна Олійник, заслужений працівник транспорту України, намагається жити духовно багатим життям, насиченим багатьма зовнішніми подіями, не прагнути до накопичення матеріального. Головна її мрія — відродження флоту в Україні. За це вона готова віддати всі сили, знання, досвід. А ще — встигнути закінчити реконструкцію старенької дачі, в якій живе сім’я, до моменту виходу на пенсію, щоб було де приймати друзів і писати мемуари. Їй є про що розповісти світу. Часто любить згадувати слова Екзюпері про те, що найбільша розкіш — це розкіш людського спілкування. Можливо, тому не має багато чого з того, чого сьогодні прагне світ. Зате в її домашній бібліотеці 4,5 тис. книжок, а ще старовинні годинники і піаніно, всілякі черепашки та сувеніри з різних куточків світу.
Тетяні Олійник, яка не раз побувала в різних державах світу, особливо країнах Європи, є з чим порівнювати. Тому й слова її про нинішню Україну — емоційні, з болем і любов’ю. «Напевно, для поліпшення добробуту народу повинні щось робити всі, не чекаючи позитивних дій уряду».
Вважаючи себе оптимістом (інакше ходити в море не можна), з гіркотою каже про стан вітчизняного флоту, про низьку кваліфікацію підростаючої зміни. За сьогоднішнього браку спеціалістів, недостатнього рівня їхньої освіти та професіоналізму, випускники морських навчальних закладів ідуть працювати під іноземні прапори, там платять значно більше, ніж удома. Україна катастрофічно втрачає свій флот. Тетяна Віталіївна все життя працювала в найбільшій в Україні (за кількістю суден) Акціонерній судноплавній компанії, де, на жаль, і сьогодні залишаються мінімальні оклади. Утримати тут випускників вищих навчальних закладів практично неможливо. Нові господарі компанії цієї проблеми поки що не вирішують. Флот старіє, нового не будують, старий ремонтують повільно. Такі реалії.
Час багато змінив у житті країни, торкнувся він і моряків. Чимало їх пішло на закордонні судна працювати за контрактом. Залишаючись відданою своїй країні, рідному «Укррічфлоту», Тетяна Віталіївна не хоче переходити в приватні судноплавні компанії, хоча зарплата там значно вища.
«Душа не лежить працювати не на батьківщину, очі за кормою хочуть бачити рідний прапор, — каже вона. — В АСК «Укррічфлот» усе моє життя, від практиканта до капітана, але дивитися, як руйнується в період кризи компанія, яка багато років була національним перевізником, — нестерпно! Віддано любити свою роботу, своє судно та екіпаж — вийшло з моди, але хіба без цього все життя матиме сенс?»
Теплохід «Іван Сергієнко», котрий став рідним і на якому Тетяна Олійник працює вже дев’ять років, усі ласкаво називають «Ванечкою». Її, як матір, особливо гріє, що судно носить ім’я 24-річного керівника антифашистського підпілля, колишнього директора школи Івана Сергієнка, по-звірячому закатованого гестапівцями в роки війни. Адже вона сама виростила не одне покоління моряків, виховала двох синів. Її учні борознять сьогодні води Світового океану під прапорами переважно закордонних судноплавних компаній. Працюють високопрофесійно, без нарікань. Але мріє вона про те, щоб у всіх її колег і учнів з’явилася можливість гідно служити Батьківщині на морях, під прапором України, з честю представляти Батьківщину за кордоном.
І знову далекі рейси, чужі порти та береги, шторми й незвичайні зустрічі, найщасливіші з яких — із рідним домом. Але хай яким довгим буде життєвий шлях, колись усе одно доведеться остаточно зійти на берег. Сподівається, що це станеться нескоро. А коли все ж таки станеться, хотіла б присвятити себе педагогічній роботі з дітьми, щоб виховувати їх патріотами, прищеплювати любов до моря. Напевно, так множиться її талант, очищається душа і стає ближчою до Бога. З ювілеєм, Тетяно Віталіївно, і сім футів під кілем вам, капітане Олійник!