Як кореспондент ТАРС я не раз висвітлював закордонні візити радянських лідерів і президентів України. Про більшість із них писано-переписано. Але не про цей забутий нині візит, який відбувся чверть століття тому і викликав помітний резонанс. Напередодні крутого зламу він за збігом обставин відіграв у світовій політиці неабияку роль. Це — не категоричне твердження, але на його користь говорять факти.
Історію, як і людське життя, неможливо відкрутити назад. Але кожен з нас може поміркувати над минулим, поринувши у сферу «якбитології»...
3 березня 1985 року, на військово-повітряній базі Ендрюс, за кілька миль від Вашингтона, приземлився Іл-62, що прибув спеціальним рейсом з СРСР. На аеродромі дощило. За повір’ям, то була добра прикмета, хоча того разу вона не справдилася…
Тим часом примхи погоди не порушили церемоніалу зустрічі. Тільки-но лайнер здійснив посадку — як для VIP-персон було розгорнуто червоний килим. Американські законодавці та урядовці високого рангу — від віце-спікера палати представників Конгресу Томаса Фолі до держсекретаря Джорджа Шульца, які чекали на прибуття високих гостей, — вийшли із закритого приміщення і попрямували до літака.
— Хто їхній бос? — настирливо допитувався котрийсь з американських кореспондентів.
Хтось із журналістів висловив припущення:
— Мабуть, містер Арбатов. Він часто буває у США…
Довелося ввести колег у курс справи. Втім, прізвище Щербицький — «боса», який очолював радянську парламентську делегацію, було відоме небагатьом присутнім американським журналістам. Вони перепитували його по літерах.
Зустріч під зонтиками тривала недовго. В.В. зачитав коротку заяву, суть якої зводилася до ключової фрази: «Я везу для адміністрації Рейгана важливі пропозиції про поновлення розрядки (курсив мій — А.С.).
Останнє слово стосовно відносин між СРСР і США давно вийшло з дипломатичного вжитку, і ці слова давали надію.
Екскурс в історію, без якого не обійтися
«Холодна війна» була тоді в розпалі. Стосунки між СРСР і США опустилися до найнижчої після кубинської та берлінської криз точки. Розрядку перекреслили інтервенція СРСР в Афганістані та розгортання радянських ракет середнього радіуса дії — SS-20, що мало на меті залякати Західну Європу, внести розлад у відносини між США та їхніми союзниками по НАТО. У період перебування при владі неосталініста Андропова Москва перервала всі переговори з обмеження озброєнь.
Радянські журналісти, які працювали в той час у Сполучених Штатах, гостро відчували гнітючу атмосферу. Прямі рейси Аерофлоту до Нью-Йорка та Вашингтона, які раніше здійснювалися на регулярній основі двічі-тричі на тиждень, було скасовано. Погіршилися професійні та людські контакти з американцями. А після того, як 1983 року поблизу Сахаліна було збито літак південнокорейських авіаліній із 269 пасажирами та членами екіпажу на борту, радянські установи у США перебували в стані постійної облоги. Знайомі американці перестали з нами вітатися і ледь не плювали в обличчя.
«Холодна війна» трохи відступила з приходом до влади Черненка: було досягнуто домовленості про поновлення женевських переговорів з ядерних та космічних озброєнь.
У лабіринтах Капітолію: проблеми, курйози та почесті
Вперше після загрозливої паузи, що затяглася майже на 12 років відколи у США побував генсек Брежнєв, із дипломатичною місією до Сполучених Штатів прибув член політбюро ЦК КПРС*. У владних кабінетах Вашингтона добре знали, що саме він визначав зовнішньополітичний курс іншої супердержави.
Візит відбувався на запрошення спікера палати представників Томаса О’Ніла — третьої після президента та віце-президента особи в державній ієрархії США у відповідь на відвідини Рядянського Союзу делегацією Конгресу. За попередньою домовленістю конгресмени й сенатори співпрацювали на двопартійній основі. Проведення зустрічей координував держдепартамент.
Співрозмовниками та партнерами американських законодавців були депутати Верховної Ради СРСР — «законодавчого» органу, що не мав жодних реальних повноважень і служив для Заходу фасадом неіснуючої в «країні реального соціалізму» демократії. Парламентську делегацію комплектували в Москві. Вона представляла тодішню радянську еліту. Від України були незмінний президент академії наук Борис Патон і вчитель з Черкащини Захаренко. Для повного представництва бракувало хіба що робітників і селян.
Зате до делегації входив політкомісар — завідувач відділу пропаганди ЦК КПРС із промовистим прізвищем Стукалін. Це він під час однієї зустрічі з конгресменами ошелешить їх заявою: мовляв, у Сполучених Штатах у престижних закладах висять таблички з написами «Вхід неграм і євреям заборонено». На запитання спантеличених законодавців «де він таке бачив?» ідеологічний борець проти дискримінації відповісти не зміг.
А ще у складі делегації був директор Інституту США і Канади Георгій Арбатов, котрий розмовляв англійською з таким жахливим акцентом, що неможливо було збагнути, як його розуміють американці. Саме він намагався задавати в усьому тон своїми постійними порадами. Така собі різношерста компанія! І Щербицький давав їй повну свободу дій.
Таким, як у Вашингтоні, особливо на початку візиту, я не бачив В.В. ніколи. Його наче підмінили. Опинившись у незвичній для себе стихії, він поводився невпевнено й розгублено. Впадало в око, що від нього ні на крок не відступав Анатолій Добринін, постійно опікаючи його. Політичну партитуру візиту писали в Москві, затверджуючи її «по нотах» на Політбюро ЦК КПРС, а контроль за її виконанням було покладено на посла СРСР у Вашингтоні.
Дипломатична місія для В.В. була не з легких. Досвід його діяльності у міжнародній сфері був незначним. Щербицький їздив з візитами лише до соціалістичних країн, а прийняття в Києві Індіри Ганді і Ричарда Ніксона були радше церемоніальними.
Можливо, його гнітило те, що всі промови, заздалегідь заготовлені в Москві, були прісні й безликі, а на нього покладалася роль лише озвучувача. Адже Щербицький відчував живе слово і не був позбавлений почуття гумору.
Ми з колегою — кореспондентом вашингтонського відділення ТАРС Олександром Лютим, висвітлюючи візит, завчасно отримували копії тих нудних виступів В.В. Я кілька разів підходив до Щербицького, пропонуючи йому «оживити» текст, замінити аморфні, знеособленні фрази на безпосередні звернення до слухачів, і він охоче вносив правки. Та кардинально змінити виступи було неможливо.
В еклектичному наборі стандартних політичних понять навіть звичайна людська фраза сприймалася американськими законодавцями як шедевр. Як-от: «Радянські громадяни кожен по-своєму моляться за мир». Хоча ці слова пролунали з вуст атеїста, вони, судячи з реакції, тішили слух американських законодавців.
Траплялися й курйози. Якось один із конгресменів від штату Нью-Йорк почав жорстко критикувати себе і своїх колег: ми, мовляв, недостатньо робимо для налагодження зв’язків із радянськими парламентаріями. Якби я не чув того на власні вуха, то нізащо не повірив би, що таке можливе. Конгресмен говорив одне, а тлумач перекладав ніби «зі стелі». В.В. не витримав і накинувся на промовця як на «запеклого ворога поліпшення двосторонніх відносин». А той ніяк не міг збагнути, що сталося. Зрештою, всі зробили вигляд, що неприємного інциденту не було.
Загалом атмосфера зустрічей була доброзичливою. Солідні американські ЗМІ висвітлювали візит радянських парламентаріїв у позитивному ключі. З цього погляду не було істотної різниці між ліберальною Washington Post і консервативною Washington Times. Писали, що Щербицький справляє на американських співрозмовників гарне враження, хоча спілкується через перекладача. З посиланням на «інформованих осіб» навіть стверджувалося, що він… «трохи володіє англійською».
Діаспора у США намагалася влаштувати бойкот «кремлівському посланцеві»**. Групи протестувальників, які прибули до столиці з різних місцевостей, намагалися наблизитися до стін радянського посольства в центрі Вашингтона, але поліція не підпускала їх на близьку відстань. Організація «Американці в обороні людських прав в Україні» розгорнула лобістську діяльність у Конгресі, розіславши листи з вимогою до конгресменів і сенаторів порушити під час зустрічей із радянською делегацією питання про грубе зневажання прав людини в СРСР та жорстоке ставлення в концтаборах до політв’язнів — членів Української Гельсінкської групи. Проте під час двосторонніх парламентських диспутів мені жодного разу не довелося почути, щоб хтось з американських законодавців торкнувся цієї проблеми.
Парадоксальна ситуація… Менш як півроку тому українська діаспора у Сполучених Штатах домоглася чи не найбільшого за всю історію свого існування успіху. Рейган підписав законопроект, який передбачає створення конгресово-президентської комісії з дослідження голоду в Україні 1932—1993 років та асигнування на ці потреби з федерального бюджету 400 тисяч доларів. Однак далося взнаки те, що діаспора не мала постійного впливового лобі в Конгресі. А загалом коли в США йшлося про велику політику — американському політикуму було не до українських проблем. Діаспорна газета «Свобода» змушена була визнати: Щербицького вітають «на рівні голови держави», як 1973 року генсека Леоніда Брежнєва.
Апофеозом зустрічей у Капітолії стало прийняття, влаштоване спікером О’Нілом на честь глави радянської делегації під склепінням величної зали, в якій розмітилася Національна галерея скульптур. Як символ єдності федеральної держави тут зібрано фігури видатних американців з усіх 50 штатів. Відколи тут першим серед іноземців виступав визначний учасник боротьби за незалежність Америки французький маркіз Лафаєт, такої честі було удостоєно не так уже й багатьох високих закордонних гостей.
Щоб зрозуміти, як це стало можливим, слід зважити, що американська політика має яскраво виражений персоніфікований характер. Сивочолий спікер, який згідно з Конституцією США є третьою після президента і віце-президента посадовою особою в державній ієрархії, просто симпатизував схожому на себе Володимирові Щербицькому. О’Ніл навіть заявив: якби його гість народився у Сполучених Штатах, то неодмінно став би одним з лідерів нації.
Та головної мети, якої, судячи з усього, домагалися в Кремлі, — «вбити клин» між Конгресом і войовничим президентом-антикомуністом не було досягнуто. Маятник політичного життя в Америці різко й надовго хитнувся праворуч. Лібералів або вижили з Конгресу або вони змінили забарвлення. Законодавці на Капітолійському пагорбі — республіканці й демократи — підтримували політику Рейгана з позиції сили, хоча деякі з них із певними застереженнями.
Щербицький — Рейґан: дуель в Овальному кабінеті
Того, що відбулося невдовзі, певно, не чекав ніхто з невеликої групи американських та закордонних журналістів, котрі потрапили на зустріч Щербицького з Рейґаном в Овальному кабінеті Білого дому. Діалог, який тривав 50 хвилин, був надзвичайно напружений. Двоє статечних чоловіків — стомлений під тягарем проблем другої за значенням радянської республіки і господар Білого дому — най-старіший в історії США президент, котрий після тріумфального переобрання на другий строк був сповнений оптимізму і в 74-річному віці перебував у чудовій фізичній формі, — опинилися в стані окопної війни.
Схоже, перед обома постали психологічні дилеми. Одна справа для Щербицького спілкуватися зі своїми, і зовсім інша — з «великим комунікатором», представником країни, про яку він мав спотворене уявлення зі статей у «Правде». Одна справа для Рейґана оголосити СРСР «імперією зла» і зовсім інша — зустрітися віч-на-віч з одним з її керманичів, в якому, можливо, йому не хотілося бачити ворога.
Щербицький наголошував на двох тезах: СРСР і США були союзниками під час Другої світової війни і сьогодні, замість нагнітати напруженість, вони повинні об’єднатися «проти спільного ворога — ядерної війни». Однак за виразом обличчя Рейґана було очевидно, що він сприймав ці заяви як пропагандистську декларацію.
Американський президент намагався відкинути підозри Кремля. США не мають ворожих намірів щодо СРСР, сказав він і як доказ навів той факт, що Америка не нав’язувала СРСР своєї волі після Другої світової війни, коли мала величезну військову перевагу. Щербицький на це не зреагував.
Гостра суперечка, яка тривала приблизно півгодини, виникла довкола «стратегічної оборонної ініціативи». Рейґан наголошував на дослідницькому аспекті програми, Щербицький — на тому, що здійснення СОІ загрожує «підірвати весь процес обмеження озброєнь», усе позитивне, чого вдалося досягти під час розрядки 70-х років, зокрема підписати Договір про протиракетну оборону. Якщо система розроблятиметься, ми сядемо й обміркуємо, як розгорнути її для стабілізації становища, переконував гостя господар Білого дому. Щербицького ця приваблива обгортка не задовольнила. Точок дотику не було знайдено.
Рейґан у звичній для себе манері спробував налаштувати співрозмовника на доброзичливість і порозуміння на суто людській основі. Та, певно, дотримуючись директиви політбюро вести жорстку дипломатичну гру, Щербицький не відповів взаємністю. Він суворо застеріг: якщо США не відмовляться від СОІ, «радянський народ не дозволить здійснити цю загрозу». Рейґан одразу змінив тон. Він добре знав уразливі місця «імперії зла» і різко відповів: «Війни починають не народи, а уряди, але, на жаль, радянський народ особливо не впливає на дії свого уряду». Цієї миті психологічна атмосфера дійшла до точки кипіння.
Американський радник, присутній на зустрічі, прокоментував: «Двоє правовірних спілкувалися, не слухаючи один одного». Жоден з них не відступив зі свого окопу ані на дюйм. «Мені здавалося, що дійде до ядерної війни», — сказав мій колега — кореспондент «Известий» Олександр Шальнєв. Аналогічне враження склалося і в інших журналістів, коли всі ми вийшли з Білого дому.
Тим часом біля залізного паркана на Щербицького чатувала група репортерів. Кореспондент телемережі ABC у Білому домі Сем Доналдсон напористо закликав радянського гостя до розмови. Знервовано закуривши, В.В. підійшов до журналістів. Він продовжив суперечку з Рейґаном заочно. Це було єдине за весь час перебування у США, принаймні у Вашингтоні, живе спілкування Щербицького з американськими репортерами.
— Я намагався пояснити президенту, що багатомільярдна дослідницька програма не варта того, щоб її здійснювати, — заявив В.В. — Сьогодні така система може бути оборонною, а завтра наступальною. Якщо Сполучені Штати продовжуватимуть цю лінію, Радянському Союзу доведеться вжити адекватних заходів.
— Яких саме?
— Наступальних, оборонних, але засобів адекватних тим, яких уживають Сполучені Штати.
Один з можливих кроків — створення наступальної зброї з метою подолання будь-якої системи «зоряних війн», додав В.В.
Ролі чітко розподілилися. Щербицький часто був жорсткішим у висловлюваннях. Рейган — у намірах і вчинках. Одна супердержава швидко нарощувала військову міць, інша з фінансових і технологічних причин була вже не спроможна вжити реальних контрзаходів. Хоча програму СОІ так і не було здійснено, Рейган нав’язав СРСР шалену гонку озброєнь, яку агонізуюча комуністична система не витримає, і за кілька років розвалиться.
Закінчення читайте
в наступному номері