Картина В.Сурикова «Перехід Суворова через Альпи в 1799 р.». Яскравий зразок міфологізації історії — ще в імперському, дореволюційному варіанті |
Ще до війни Йосип Сталін погодився з проектом, суть якого полягала у пропаганді видатних особистостей в історії вітчизняної історії та культури. Він узяв під особистий контроль усю роботу дослідників та сценаристів. Сталін за лічені хвилини і в одному тільки листі воскресив «потрібний партії та народу» у передвоєнний період образ забутого генералісимуса. У принесеному для прочитання сценарії фільму «Олександр Суворов» полководця змалювали, за словами Коби, як «добренького татуся, який постійно вигукує «ку-ку-рі-ку» і примовляє: «русский», «русский». Сталін розкритикував і одразу зажадав додати в епічний образ Суворова не багато не мало «вміння підібрати досвідчених і сміливих командирів і націлити їх на об’єкт удару; вміння сміливо висувати тих, хто відзначився, на великі пости врозріз із вимогами «правил про ранги», попри офіційний стаж і походження». Завдання більш ніж актуальне для партії — роки Великого терору не минулися марно для чисельності та якісного складу ВКП (б), а війна — диктатор чудово розумів це — не за горами. «Можна подумати, — творить далі образ полководця Сталін, — що Суворов... брав гору не завдяки особливостям його воєнної політики й тактики, а переважно добротою до солдатів і сміливою хитрістю стосовно противника, яка переходила в якийсь авантюризм». Сценарій фільму був розкритикований, окремі персонажі — за рекомендацією вождя — змінені або видалені зовсім. Сценариста Г.Гребнера побив грець. П’єсу вилучили з репертуару Центрального театру Червоної армії. Кінематографісти дізналися, як знімати, а історики — що писати про суворовські походи.
Коли запитати, хто був поруч із Суворовим у часи воєнних походів, багато хто назве грузинського князя Петра Багратіона, з яким пов’язані півстоліття воєнної історії Російської імперії: він пройшов через Альпи, він же громив армію Наполеона у 1812 році. У згаданому сценарії Багратіон у ролях іде другим — услід за Суворовим; і тут, очевидно, автори фільму взяли до уваги кавказьке походження високого рецензента. Мало кому відомо, що в початковому варіанті правою рукою полководця виступав генерал Розенберг, але Сталін із цією «нумерацією» не погодився. Може, тому і раніше, і тепер історія скромно замовчує або, як мінімум, не ставить його в один ряд із сонцеподібним Суворовим. Пам’ятників йому немає, його ім’ям, на відміну від Суворова, не названі проспекти чи, пардон, м’ясокомбінати, пароплави і житлові комплекси підвищеної комфортності — є й таке!
Як згадують про нього сучасники, Андрій Григорович Розенберг був полководцем, який «проходив течію свого життя з властивою йому розсудливістю, з усіма військовими і цивільними чеснотами на поприщі вітчизняного служіння; наклеп, породжуваний заздрістю, не мав до нього доступу: він сам усе бачив, розрізняв і дотримувався суворої справедливості». У липні 1798 р. (до Суворова) «...государ ушанував генерала Розенберга званням головнокомандуючого». Його було призначено першим командиром 25-тисячного з’єднання, яке відправлялося в Італію і згодом стало основою союзницької армії. Боєздатність ретельно перевірив надпридирливий Аракчеєв. Огляд «…скінчився благополучно тому, що в ньому знайдено всю належну в усіх аспектах справність».
Саме А.Розенберг узяв Мілан, без фальшивого пафосу розбив французів при Адді, при Треббії і при Нові, при Сан-Джоржіо і при Урзерні, здійснив практично без втрат обхідний маневр через перевали Лукманієр і Оберальп, вийшовши в тил до французів. І тим самим відвернув удар противника від тієї частини об’єднаних військ, якими командував Суворов.
Але у фільмі «Олександр Суворов» Розенберга немає навіть в епізодах!
* * *
Коли в Муттенській долині російсько-австрійська армія опинилася в пастці, генералу перепало більше за інших. Суворов фактично залишив його на вірну смерть, аби прикрити відступ і врятувати другу половину війська. Прямо скажемо, добряче натерпівшись упродовж кампанії від суворовського, як сказали б тепер, самопіару — плоских жартів у присутності солдатів та їхніх командирів, штучної «демократичної» простоти, недомовок, недорікуватості, підстрибувань, загадкових блазенських жестів та інших кривлянь «Ляксандри Васильїича», Розенберг прийняв наказ головнокомандуючого і... приготувався до смерті.
Для останнього бою він вишикував свої бойові порядки у три лінії — обличчям до противника, спиною до Суворова, який відступав у гори. Дізнавшись, що росіяни відходять, французи кинулися їх переслідувати. Війська Розенберга, зімкнувши багнети, пішли в атаку. Французів було відбито. Вони втікали так стрімко, що росіяни вже не мали сил переслідувати і громити їх. За два дні боїв французи втратили вбитими генерала Лягур’є і понад 3 тис. офіцерів та солдатів; у полон взято було генерала Лекурба і до 2200 військових. Генерал Розенберг укотре переконливо переміг. Сам генерал Массена, під чиїм началом свого часу служив капітан Наполеон Бонапарт, ледь не став його бранцем.
Аналізуючи архівні документи, висловлювання сучасників і учасників боїв, особисто пройшовши тими самими карколомними альпійськими стежками, інколи завширшки дві ступні, доходиш висновку: холеричний і надамбітний характер Суворова, який безоглядно рухав уперед («окомір—швидкість—натиск!») доручені йому сили, надався союзникам не тільки для «зачистки» захоплених Наполеоном територій. Відставний фельдмаршал потрібен був для подальшого якщо не повного розгрому, то істотного ослаблення російської армії. І як результат переділу Європи вже без участі росіян. Альпійська операція — тому підтвердження: поставлено сумнівний рекорд подолання гірських хребтів погано спорядженою армією, під швейцарським снігом загинули тисячі російських воїнів. Про білого коня, який на суриковській картині, не могло бути й мови.
За словами учасника походу капітана М.Грязєва, «вся наша армія і полки перемішалися, розсипалися; кожен ішов там, де хотів... як кому його сили дозволяли... Всі тягарі, на собі несені, розкидали або розгубили, навіть і саму зброю, як першу охорону воїна; кожен мислив про себе особисто; ніхто не міг повелівати, і всяке послухання зникло». Чотири велетенських гренадери Полтавського полку несли Суворова у закритому портшезі і на спробу підвестися й вийти казали: «Сиди вже!» Пройшовши перевал, війська спустилися в долину цілковито змученими; навіть у генералів відпали підошви ботфортів, солдатам же, взутим у незручні шкіряні туфлі на низьких підборах, які швидко стали непридатними (тільки єгері та козаки були взуті в чоботи), довелося відступати босоніж.
Привівши добряче пошарпану армію на батьківщину (Суворов був смертельно хворий), Розенберг узяв на себе весь гнів імператора і в столиці не затримався.
Невдовзі його призначили Подільським військовим губернатором. Розенберг поїхав у Кам’янець-Подільський. Спогадів він не залишив, сім’ї у старого солдата не було.
Помер генерал 23 вересня 1814 року у подарованому государем маєтку, у селі Чорна неподалік Кам’янця-Подільського.
Місце поховання героя не збереглося — на відміну від поховань тих, проти кого Розенберг воював і переміг. Наполеонівські генерали Массена, Серюр’є, Лекурб, Жубер увійшли в енциклопедії світу, їхні могили розміщені в пантеонах і потопають у живих квітах. Як повідомив краєзнавець із Кам’янця-Подільського Ігор Данилов, на місці поховання кавалера вищої нагороди Російської імперії — ордена Андрія Первозванного — була колгоспна їдальня, а тепер — створена для задоволення простих і зрозумілих потреб селян «розливайка». Я не здивуюся, якщо після появи публікації над барною стійкою з’явиться портрет генерала А.Розенберга — із просвітницькою метою, звісно, аби знали, на чиїх кістках танцюють.
Дивуватися забуттю імен у нас якось і не заведено, — це явище з розряду «часто-густо». До речі, після жовтня 1917 року був майже забутий і Суворов. Музей, побудований до 175-річчя від дня народження полководця, у 1918 році закрили, експонати роздали, Суворовський проспект у Ленінграді перейменували на Радянський. Але стосовно Розенберга все було інакше…
Фільм, який вийшов у прокат у січні 1941 року, мав оглушливий успіх. Простий і доступний, він втілив у собі не лише відзначені складові образу полководця, а й агресивні сталінські задуми напередодні війни — потрібно бити ворога на його території. Через місяць після початку війни у «Правді» виходить стаття кінорежисера Г.Александрова, головним персонажем якої є «шахрай, котрий став фашистським «теоретиком», людина «зі зламаною знеособленою душею, котра має намір повчати світ»: ці та інші ярлики стосуються ідеолога Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії Альфреда Розенберга — рейхсміністра східних окупованих територій. «Геббельси й Розенберги, — пише Г.Александров, — протягом багатьох років ведуть отруєну проповідь канібальської ідейки, буцімто тільки німці є представниками «вищої раси панів».
На запитання «з ким ви, майстри культури?» дано докладну відповідь.
Уроджений курляндський німець і майбутній нацистський злочинець Альфред Розенберг, як і його доблесний пращур, був нащадком старовинного баронського роду, російським підданим і навіть закінчив Московську вищу технічну школу. 1918 року емігрував до Німеччини і невдовзі зблизився з Гітлером. Ось це й пояснює викреслення імені справжнього героя італійського і швейцарського походів не лише з фільму бідолашного Всеволода Пудовкіна, а й зі спектаклів, книжок, експозицій музеїв. Взагалі з історії СРСР.
До речі, Альфред Розенберг, використовуючи службове становище рейхсміністра, цікавився наявністю архівних відомостей про російського генерала. Керівники підпорядкованої йому так званої Головної робочої групи України, зокрема архівіст Мартін Гранцин, який працював у Києві, отримували завдання щодо пошуку. Однак революційні чистки, руйнації не зберегли відомостей про предка одного з вождів рейху.
Виступаючи 7 листопада 1941 року з трибуни Мавзолею перед військами Червоної армії, що йшли захищати Москву, Сталін уперше після 1917 року публічно звертається до імені Суворова: «Нехай надихає вас у цій війні мужній образ наших великих предків — Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна, Дмитра Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова! Наше діло справедливе. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами!» Через рік вийде плакат із зображенням героїв.
Зрозуміло, що ім’я генерала Розенберга в цьому контексті не могло прозвучати за визначенням. Так два Розенберги через півтора століття виявилися скуті одним ланцюгом, ставши ворогами нації, попри те, що один із них присвятив усе життя служінню цій самій нації, а другого було засуджено Міжнародним трибуналом за злочини проти людства, повішено, а його прах розвіяно.
Цього разу яблуко відкотилося занадто далеко...