А затем, чтоб никто из туземцев тайком
Не прельстился еще не готовым куском -
Этих мамонтов прямо в котел целиком
Опускают. И варят в мундире.
Гілер Беллок, «Заморожений мамонт»
Расслабьтесь. Реагируйте. Как все люди.
Том Стоппард, «Розенкранц і Гільдерстерн мертві»
Дві події минулого тижня підвели ще одну рису в розвитку політичної ситуації в Україні, наочно продемонструвавши її (ситуації) якісно новий рівень. Перша з цих подій - заява Євросоюзу, який фактично підтримав негативну оцінку ПАРЄ нашого стану справ зі свободою слова і проведення розслідування «справи Гонгадзе». За повідомленням інформагентства «Інтерфакс-Україна», у заяві ЄС підтримує, зокрема, рекомендацію ПАРЄ Раді Європи сприяти проведенню незалежної експертизи так званих плівок Мороза. Крім того, підкреслюється непорушність курсу ЄС на зміцнення в Україні свобод, зокрема свободи маніфестацій і масових виступів, що, відзначено в заяві, є основним положенням угоди про партнерство та співробітництво Євросоюзу з Україною. Заява дуже жорстка, особливо враховуючи поправку на традиційно толерантний стиль дипломатичних документів. Британський політик Гарольд Нікольсон у своїй «Дипломатії» з цього приводу роз’яснював: «Якщо він (дипломат) говорить: «Уряд його величності вважає необхідним зберегти за собою право...», насправді він заявляє, що «уряд його величності не потерпить...»
А можливості в ЄС - справді серйозні. Євросоюз загалом дуже практична організація. Якщо грізний вердикт ПАРЄ, принаймні на першому етапі, загрожує переважно моральними витратами (поразка в правах делегації Верховної Ради тощо), то роздратування Євросоюзу може запросто втілитися в економічні санкції, надзвичайно болючі як для української економіки загалом, так і для конкретних представників вітчизняного бізнесу. На наступному і, здається, дуже близькому етапі міжнародне співтовариство, скоріш за все, прислухається до балачок майора Мельниченка про протизаконні фінансові операції та про нібито наявні багатомільйонні закордонні рахунки найнаближеніших «до трону» лідерів політичної та бізнес-еліти. Суворо кажучи, деталі принципового значення не мають. Важливо те, що вже зараз, не чекаючи офіційного оголошення результатів усіх експертиз, європейці зайняли цілком визначену і, м’яко кажучи, не вельми дружню позицію щодо сьогоднішнього керівництва України. З усіма відповідними оперативними оргвисновками.
Друга «знакова» подія - це заява Сергія Головатого про те, що в особистій розмові з ним Президент Леонід Кучма визнав правдивість записів Мельниченка. Сенсаційне повідомлення екс-міністра юстиції і в суспільстві, і в політикумі сприйняли цілком спокійно, майже як належне. Його навіть не намагалися категорично спростовувати. І зрозуміло чому - слово стало б проти слова, а після всіх незліченних суперечностей у «показаннях» адміністрації, МВС і прокуратури (які виглядають як метушлива брехня) Сергію Петровичу віриться все-таки більше.
Саме тепер стало очевидно, наскільки далеко зайшло протистояння між владою та консолідованою опозицією. Досвід більшості європейських революцій свідчить, що після того, як взаємна озлобленість переходить певний рубіж, умиротворення, компроміси стають практично неможливими. І найчастіше до останньої межі (й далі за неї) ситуацію доводить неадекватність, непохитна впертість влади, її неспроможність вчасно «поступитися принципами», зрештою елементарна неготовність чесно вести переговори й чесно виконувати укладені угоди. Французький історик Гізо так описав механізм падіння Карла I: «Монархічна партія хотіла було організуватися навколо короля й керувати від його імені. Ці перші досліди руйнувалися, ледь розпочавшись; причиною того були помилки короля, непослідовно, непродумано впертого й однаково нещирого зі своїми радниками, як і з ворогами...» Про англійську революцію 1640-1649 рр. мова зайшла й тому, що там мав місце свій «касетний», точніше - «епістолярний скандал». Одним із переломних моментів стала публікація королівської кореспонденції, захопленої після битви під Несбі. За рішенням парламенту «листи були прочитані (3 липня 1645 р.) при величезному скупченні народу і справили на всіх жахливе враження. Очевидно було, що король розраховував тільки на силу й ніколи не відмовлявся від зазіхань на необмежену владу... Обурення всюди було однакове... Дарма дехто намагався повстати проти оприлюднення листів, яке вони називали порушенням сімейних таємниць. Вони запитували: чи можна ще вірити в сумлінність цього видання? Хіба не можна припустити, що багато листів перекручено, інші виключено зовсім?.. Навіть якби все це і було справедливо, однаково віроломство короля було очевидним».
Ясна річ, говорячи мовою міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, тільки «експертиза покаже», наскільки схожі наші справи на історію більш як трьохсотрічної давнини, але, здається певна подібність є. До речі, фрагменти листування короля Карла Стюарта, як і аудіозаписи голосів, схожих на голоси українських політиків, також «викидалися» вроздріб.
Історичні аналогії, за всієї їхньої умовності, бувають дуже повчальні. Ясно, приміром, що дуже багато залежить від того, наскільки точно та ясно сторони оцінюють ситуацію. Останнім часом складається враження, що президентська сторона цілком втратила скількись адекватне бачення подій. Показовий сюжет зі знов-таки Сергієм Головатим. Залишається загадкою - для чого, власне, Президент Леонід Кучма провів цю зустріч? Судячи з натяків, обмовок і витіканням інформації в період між зустріччю (30 січня) і сенсаційною заявою Головатого (5 лютого), президентські штабісти серйозно збиралися скомпрометувати цього ультраопозиційного політика. Говорили навіть про можливість запропонувати йому яку-небудь державну посаду. Тут постає відразу два запитання. Перше - чи можна вважати Головатого таким ідіотом, який дозволив би зіграти з собою подібний жарт? Адже навіть якби йому справді дали міністерський портфель, то цілком очевидно, що зробили б це, наперед смакуючи задоволення, з яким цей портфель невдовзі відібрали б, «щойно все вляжеться». Сергій Петрович усе це вже проходив 1997 року, коли його звільнили з посади міністра юстиції, навіть попри виняткову лояльність. І друге запитання: невже президентські радники досі не збагнули, що підняти таку «всеєвропейську» бучу ніякому Головатому не під силу і що в перебігу «касетного скандалу» від особистої позиції Сергія Головатого вже давно майже нічого не залежить?
А тим часом адекватність оцінок стає найважливішим завданням. Проблема, звісно, не в тому, чи збереже свою посаду Леонід Данилович Кучма. Справа зайшла вже занадто далеко. Від точності та ясності в розумінні ситуації залежить дедалі вужчий простір для маневру. Цілком може скластися так, що незабаром Леонід Данилович опиниться в украй болісному для нього становищі, коли європейські лідери просто не посміють підходити до телефона, щоб поговорити з Президентом України. І тоді перед Леонідом Кучмою постане безрадісна альтернатива - або піти без будь-яких умов, без будь-яких гарантій, або спробувати «лукашенкізувати» країну. Признаюся щиро, я не вельми вірю ні в успіх «білорусизації» України, ні в те, що період таких спроб затягнеться надовго. Проте це буде дуже болючий процес, настільки болючий, що і для країни, і для народу, і для самого Леоніда Кучми краще було б його уникнути.
Торік у політичному лексиконі міцно ввійшла в моду метафора про дамоклів меч. Саме так найчастіше описували референдум «за народною ініціативою», результати якого, як вважалося, мали утримувати парламент у жорстко контрольованій позиції. Зізнаюся, уже тоді мене дивувало таке довільне маніпулювання образом. Як відомо, сіракузький тиран Діонісій Старший підвісив меч на тонкій волосинці над головою свого приятеля Дамокла, щоб наочно проілюструвати просту думку про хисткість і ненадійність самодержавної влади. З цього погляду за двадцять п’ять століть мало що змінилося.