Надмір слів у цьому, трагічному, випадку не доречний. Хвилини мовчання скажуть більше... Адже відомо про нього все. Майже все. Понад півроку кровопивці ЗМІ цинічно й погодинно відслідковували цю «хроніку оголошеної смерті», спричиненої невиліковними метастазами. І відхід в інший світ нашого улюбленого актора Олега Івановича Янковського, мабуть, не «грім серед ясного неба», а інше — «затемнення сонця», яке знову темнить небовид.
У прощальних словах про Янковського хочеться говорити не коротко, а смиренно. Несміливо, з тремтінням. Оскільки знову вселенська Несправедливість забрала в мільйонів «свого» — героя. Героя непарадного. Без німба над головою і без зайвих брязкалець партії-уряду. Таким і залишився він у своїх найкращих екранних і театральних роботах. Хоч би кого грав — у кіно, у Ленкомі. Пропащих п’яниць у «Польотах...» і «Закоханому за власним бажанням». Рефлексивних чоловіків-фантомів у філософських притчах Тарковського («Дзеркало», «Ностальгія»). Арійського красеня-сибарита Генріха Шварцкопфа — цей його геніальний мікрообраз у фільмі «Щит і меч», який і дав йому згодом путівку в кіножиття. Або ж цілком казкових «непринців» у фільмах Марка Захарова («Убити Дракона», «Звичайне диво», «Той самий Мюнхгаузен», «Будинок, який побудував Свіфт»).
Більше скажу: навіть його невеличкий образ кримінального «Князя» у популярному телефільмі середини 1970-х
«Сержант міліції» — теж про нього, про «непарадного»...
Він справді так їх усіх і грав: героя — без героїзму, чоловіка — без декларованого пафосу мужності, лицаря — «без страху», але з прихованим докором, який читався у примружених очах.
Іронічний погляд-докір немовби звернено до світу, де розучилися цінувати героїв земних (з малої букви). Нехай навіть таких, котрі на якийсь час збилися в житті на манівці… Але котрі все одно не втратили бажання виплутатися з темного-темного лісу, вийти на світлу галявину… І розкласти там вогнище, покликати друзів, улаштувати пікнік, погомоніти по-своєму, по-чоловічому. І ще — ніколи не ховати «камінь за пазухою».
Можливо, саме зараз, із його відходом, хтось усвідомить… Адже цей популярний медійний «Мюнхгаузен» став незамінною «непарадністю» для головних кінорежисерів свого часу. Так сталося. Його знімав Тарковський. Це — вже «путівка у вічність». Його запрошували у свої часоформувальні картини Швейцер, Басов, Панфілов, Авербах, Лотяну, Прошкін, Тодоровський, Шахназаров, Балаян, Соловйов, Масленніков. Захаров, звісно. Він, як нитка, прошив своїм непарадним образом кінематограф зламу століть. Без цього лику — ну нікуди! І були всі підстави говорити про нього — «видатний артист». Бо він міг переграти всіх і все хоча б у «Докторі Живаго» (Комаровський) або в інших творах, перепрошую... Але все ж таки частіше говорили про нього — «популярний», «улюблений». Це не знижувало значущості, статусу. Бо так кажуть тільки про «непарадних». Про друзів. Про хлопців, які «свої в дошку», а не блукають на небі туманними зірками. Жінки-глядачки нюхом відчували його чоловічу привабливість. А чоловіки-глядачі обов’язково вибрали б такого у вірні друзі, оскільки з таким і поговориш, і вип’єш, і душу розрадиш. У будь-якому «цивільному» образі він бачив «свого хлопця». У кожній зломленій людині — опір обставинам. У чеховському герої (пригадайте бодай «Мій ласкавий і ніжний звір») — не уникав сучасних ритмів.
У Янковському, в його лицедійській природі, була особлива «речовина» індивідуальної чарівності. Такий собі різнополюсний «магнітик», який ніколи не відштовхував, а лише притягував.
Ті з українських театральних глядачів, котрі бачили його хоча б раз на сцені (Ленком), також підтвердять мої давні переконання про незаперечні художні можливості цього істинно видатного майстра. Петра I в останній п’єсі Григорія Горіна «Блазень Балакірев» грав приголомшливо органічно, без жодних спроб «трафаретити» портретну подібність, але з іронічним зануренням у внутрішню суть. А його Тригорін у чеховській «Чайці» знову ж таки здавався непарадним героєм, проте сильною людиною, хоча й з прихованими слабинками.
…Його особисті фізичні слабинки в останній час, на жаль, стали для мільйонів людей не прихованими, а відкритими. Навстіж. Не з його вини. Задайте в пошуковику словосполучення «хвороба Янковського» — і відразу сипоне триста «жовтих» вантажівок сумного вантажу — підглянутого, підслуханого, випитаного. «Хроніка оголошеної смерті» — так у Маркеса. Щось подібне коїлося і навколо хвороби Янковського в останні місяці. Так і хотілося, щоб владною рукою хтось зупинив цей потік підглядання за чужим горем... Невигойним горем. Навіть коли він вийшов востаннє на сцену — як тінь, як тростинка — у виставі Ленкому «Одруження», перші шпальти відразу зарясніли репортерськими фотографіями «танучої» людини, схожої... на того самого... На Мюнхгаузена. На непарадного героя. На передОстаннього...
Короткі титри
Олег Янковський народився 1944 року в Казахстані. Останній народний артист Радянського Союзу (1991 рік). Після смерті Сталіна сім’я актора опинилася в Саратові. Багато родичів Янковського обрали театральний шлях. У 1965-му Олег Іванович став актором Саратовського драмтеатру. Під час гастролей у Львові його побачив режисер Володимир Басов і запросив у фільм «Щит і меч». Далі були відомі картини з участю Янковського — «Служили два товариші», «Дзеркало», «Премія», «Зоря принадливого щастя», багато інших. Янковський став обличчям театру Ленком. Остання робота Олега Івановича в кіно — фільм «Цар» режисера Павла Лунгіна, який з великим успіхом демонструвався на нинішньому Каннському кінофестивалі.