Вдивляюся у зроблені батьком сорок вісім років тому фотографії, і ніби прокручується кольорова кінострічка того незабутнього будапештського серпня 1961 року — із запахом троянд, із повівом легкого вітерцю, з гуркотом літаків, які піднімалися в повітря, і відчуттям чогось неправдоподібного, фантастичного.
— Увечері батько сказав таке, що в мене перехопило подих: «Завтра у мене зйомка на аеродромі. Можу взяти тебе із собою. Якщо, звісно, хочеш побачити Юрія Гагаріна». Я ледь не задихнувся від щастя — хіба ж знайдеться в нашому класі, нашій школі, та що там у школі — на всій планеті, людина, котра відмовилася б від такої можливості!
Вночі, звісно ж, мені не спалося, а ранок ніяк не хотів наступати. Я старанно випрасував свою піонерську краватку, узяв батьківський бінокль, по дорозі купив розкішний букет квітів.
…На аеродромі вже зібралися зустрічальники. Ніколи я ще не бачив стільки квітів одразу, такої їхньої пишноти й розмаїття. Усі чекали, що от-от Ту-104 зайде на посадку, відчиняться дверцята-люк, і ми побачимо неповторну гагарінську усмішку. Але літака все не було. Батько метушився, вибираючи точку для зйомки, але все виходило зовсім не так, як підказував йому багатий журналістський досвід.
Юрій Олексійович прилетів на скромному гвинтовому Іл-14, організатори церемонії зустрічі гарячково забігали, до трапа кинувся і мій батько, поруч зі мною оглушливо вдарили литаври військового оркестру, хтось дуже боляче наступив мені на ногу. Я витягувався щосили, ставав навшпиньки, щоб нічого не пропустити. Першим на трап ступив Юрій Олексійович, потім показалася жінка, котра тримала за руку маленьку дівчинку. Гагарін привітно помахав правою рукою, озирнувся на дружину й доньку, допоміг їм спуститися і твердою військовою ходою попрямував до групи зустрічальників по килиму з трояндових пелюсток, якими дівчата в угорських національних костюмах засипали шлях від літака.
Усіх просто-таки заворожувала гагарінська усмішка. Сьогодні ніхто не може уявити, що першою людиною в космосі міг бути хтось інший.
Я зі своїм букетом дивом прослизнув крізь щільне кільце з військових і цивільних навколо космонавта і незграбно, якось збоку, став тицяти квіти Юрієві Олексійовичу, смикаючи його за лікоть. Він повернувся до мене, узяв букет, а батько все клацав і клацав затвором фотокамери.
— Ти чий? — запитав мене Гагарін.
— Татів, — буркнув я, а потім, опам’ятавшись, — тато вас зараз фотографує для своєї військової газети.
Усі навколо чомусь засміялися, а Гагарін мене не відпускав:
— У космонавти збираєшся?
Мені дуже хотілося сказати, що так, неодмінно, але ж усі в нашому класі знали, що я піду в прикордонники, і я раптом випалив: «У космічні прикордонники збираюся».
Незвичне поєднання слів іще більше всіх розвеселило, але Гагарін на хвилину замислився і серйозно зауважив: «А ти думаєш, що знадобиться така професія? Космос обов’язково буде мирним, люди об’єднаються у своєму прагненні туди». Гагарін виразно показав рукою вгору, і всі навколо одразу стали серйознішими, а батько винувато почав тягти мене з кола.
Того ж дня увечері ми розглядали зроблені батьком знімки. Їх було багато, цілий стос на столі. Уранці він одвіз їх у редакцію. Вже потім батько з досадою розповідав мені, що в газету поставили всього два, решту він роздарував.
А в нас удома залишилася серія пробних відбитків. Гадаю, сьогодні вони будуть так само цікаві читачам, як колись мені, п’ятикласникові.