Я сам поїду в Фонтенбло до короля.
Генріх Манн.
«Зрілі роки короля
Генріха IV»
Ні, навіть атеїстам не варто бавитися із чортами! Ось вирішив автор у минулому числі «ДТ» проілюструвати свої німецькі враження карикатурою на нечистого під склепіннями мюнхенського собору. А бісова личина взяла та й відімкнула якийсь тумблер у голові. І замість назви культової споруди Frauenkirche зявилася Mutterkirche. Добре хоч не Vater! Вибачте, Entschuldigung!
Втім, люди завжди схильні свої власні помилки перекладати на невтомні плечі потойбічної сили. Як свідчать історичні джерела, навіть славетному богослову Фомі Аквінському cатана ставив палиці в тексти. «Сума теології», видана в 1578 році, містила додаток виправлень помилок на 108 сторінках. Ото схопився в могилі за свій розумний череп цей начитаний монах…
Та досить про сумне. Час і в дорогу. Франція чекає. Париж без нас такий самотній. Але сьогодні наш шлях на південь від столиці — у Фонтенбло. Фонтенбло — це невелике місто за шість десятків кілометрів від Парижа, Фонтенбло — це резиденція королів та імператорів, від Франциска І до Наполеона ІІІ, Фонтенбло — це дивний ліс площею близько 25 тис. гектарів, заповнений тисячами великих і малих валунів, принесених колись льодовиком (словник Брокгауза і Єфрона називає цифру 16888 гектарів — якщо цифри точні, то приріст земельних масивів за століття значний).
Якщо відвернути погляд від заповненої прудкими авто дороги, то уява може занести в глибини віків — і з’явиться картинка з кавалькадою карет, прикрашених королівськими вензелями, що прямують подалі від проблем великого міста до збагаченої фітонцидами та насиченої дичиною райської місцини. Справді, Париж, за три століття, з 1379 по 1638 рік, пережив 28 епідемій, і це лише чорної віспи. Хай живе каналізація та гігієна! Цікаво, як би якийсь Людовік чи маркіза Помпадур відреагували на те, що їхньому спогляданню пасторальної ідилії, як і мені, завадив «Аеробус», що майже над головою промайнув на злітно-посадкову смугу аеропорту «Орлі».
Хоча Фонтенбло почали обживати вже з початку ХІІ століття, найсерйозніше до справи взявся король Франциск І, людина енергійна й освічена, котру можна вважати творцем такої форми правління, як абсолютизм. І страшні і щасливі то були часи. Вони позначені і жорстокою боротьбою з єретиками, і залізною рукою інквізиції, і гуманістичними ідеями Еразма Роттердамського, і процвітанням мистецтв. Якби не Франциск, меценат Леонардо да Вінчі, може й не знали б ми сьогодні про Джоконду. Із вдячністю згадує про короля у своєму «Життєписі» і славетний Бенвенуто Челліні. Франциск звернувся до скульптора, прийнявши його у Фонтенбло (Фонтана Бєліо, як називає його італієць): «Бенвенуто, повеселіться кілька днів і розважте свою душу, і намагайтеся гарненько їсти, а ми тим часом подумаємо про те, щоб створити вам умови, аби ви могли витворити щось прегарне». «Дама з Фонтенбло» Челліні нині прикрашає Лувр. Та й узагалі, на століття стала еталоном принадних жіночих форм. Можете повірити, в Україні є чимало видатних митців, але не знайшлося ще гетьмана чи підгетьманка, котрий сказав би художникові такі бажані слова.
У Фонтенбло вражає практично все — архітектурне вирішення (хоча в комплексі будівель поєднані роботи різних зодчих різних часів), доцільне і гармонійне використання ландшафту, інтер’єри, де шедеврами є не тільки фрески, скульптура, меблі, а навіть найдрібніші деталі оздоблення чи візерунки шовкових шпалер, створених ліонськими ткачами (у пам’яті з радянських підручників історії залишилися спогади лише про революційні виступи та страйки ліонських трударів, а виявляється, вони ще й час од часу займалися і сьогодні продовжують займатися реальним виробництвом).
Я розумію, абсолютизм і тиранія — майже синоніми. Тому все, що створено з безрозсудним розмахом та неймовірними затратами праці багатьох задля задоволення небагатьох, обов’язково мусить вибухнути. Саме це й трапилося у Франції, і аж ніяк не тому, що прості люди начиталися Вольтера з енциклопедистами. Великий філософ, відкидаючи обвинувачення у підбурюванні до непокори, сказав: «Народ у нас не читає. Шість днів він працює, на сьомий іде до шинку». Абсолютистська Франція перед Великою революцією витрачала чверть бюджету на утримання двору. Між Парижем та Версалем, Фонтенбло та іншими «Конча-Заспами» курсувало дедалі більше «нічних горщиків» — екіпажів, напханих обслугою. Маркіза Дюшатле під час перебування у Фонтенбло програла в карти 80 тис. франків — скажені на той час гроші (до речі, її «світлий образ» надихнув Пушкіна на створення «Пікової дами»). Тож, видно, недарма в оточенні Марії Антуанетти з’явився «чудовий» афоризм «У народу немає хліба? Хай їсть тістечка!».
Фонтенбло в часи Робесп’єра і Марата пощастило більше, ніж Версалю. Звісно, і його не оминули грабунки, але, на щастя, катастрофічних руйнацій там не було. Це місце стало улюбленою резиденцією Наполеона Бонапарта, котрий доклав значних зусиль, щоб палаци засяяли відповідно до амбіцій імператора. Там же 6 квітня 1814 року він підписав документ, який обмежував його імперію островом Ельба. А 20 квітня Наполеон зі сльозами на очах попрощався зі своїми гвардійцями і залишив Фонтенбло. Втім, багато його речей (включно із зубною щіткою та капцями) зберігаються в музейній експозиції і сьогодні.
Франція давно республіка. І, як справжня демократія, вона не могла вгатити одразу весь бюджет у відновлення пам’ятників. Історичний комплекс Фонтенбло реставрувався довго, старанно і ретельно, завдяки чому 1981 року ввійшов до списку всесвітнього надбання ЮНЕСКО.
P.S. Біля воріт палацу Фонтенбло дефілювала пара пташиних аристократів — павич і пава. Вони повноправні господарі всієї території — туристи їм малоцікаві. Мені так і не вдалося вмовити на фотосесію яскравого самця. Його непримітна фаворитка виявилася більш комунікабельною. Мабуть, такою ж колись з’явилася при дворі сіренька Діана з Пуатьє, а згодом усе аристократичне пір’я перекочувало на її капелюшки…