Кажуть, регіонали байдужі до національної історії. Це неправда. Принаймні двоє з них — Володимир Зубанов і Анатолій Толстоухов — ініціювали загальноукраїнський патріотичний проект «Україна: історія великого народу» і тепер власним коштом друкують книжки з «об’єктивним висвітленням історії України» (а на підході ще й історико-патріотичні балети та мюзикли?). Щоправда, далеко не кожному українцеві до снаги оцінити ступінь об’єктивності їхнього інтелектуального продукту — скажімо, вартість окремих томів серії «Україна: Хронологія розвитку» (далі: «УХР») сягає в книгарнях 500—600 гривень (годі й казати про «VIP-версію» у шкіряних палітурках собівартістю кілька тисяч за том!). Якщо вірити анотаціям, у цьому «унікальному виданні» читачам пропонують «багато фактів, чудові ілюстрації». Перевіримо це твердження на прикладі т. 4, що охоплює буремні часи «від Люблінської унії до кінця XVIII ст.» (К., Кріон, 2009. — 608 с.).
Чи не головною родзинкою «УХР» є поданий тут «календар» — докладні хронологічні таблиці, які, за задумом авторів проекту, фіксують «найважливіші історичні події» в різних «етнічних регіонах України». Виглядають вони доволі солідно — одначе той, хто поставиться до них із цілковитою довірою, ризикує заблукати в історичних нетрях. Складається враження, що упорядникам «календаря» йшлося не так про реальні події «на місцях», як про необхідність у будь-який спосіб заповнити сконструйовану наперед хронологічну сітку.
При цьому при відтворенні регіональної історії кінця XVI—XVIII ст. авторам «УХР» неабияк прислужився путівник Андрія Івченка «Вся Украина» (К., 2005), який, зауважимо, може бути дороговказом хіба для туристів. Нескладно помітити, що, ледь не дослівно його переписуючи, упорядники «УХР» безжурно зраджують це джерело в тих випадках, коли йдеться про принципове — хронологію. Легкість, з якою під їхнім пером народжуються нові історичні дати, викликає, щонайменше, подив — особливо коли об’єктом фантазування стають «дні народження» вітчизняних міст і сіл, що до них так трепетно ставляться краєзнавці.
Якщо, наприклад, у книзі Івченка зазначається, що в прикарпатському Болехові у XVI ст. місцевий орендар відновив солеварню, збудував замок і два костели, а в наступному столітті в результаті розвитку торгівлі та ремесел Болехів дістав міські права, то в «УХР» усі ці події чомусь віднесено до 1646 р. (а саме місто, з невідомих причин, «приписано» до Буковини).
Або, скажімо, за Івченком, поява м. Тростянець (Сумщина) сягає середини XVIІ ст., а перша писемна згадка про нього — 1660 р.; упорядники ж «УХР» упевнено (й абсолютно безпідставно) відносять заснування міста до 1639 р. Так само довільно передача теренів сучасної Умані Калиновському переноситься з 1609 р. на 1616-й, перехід Збаража до Вишневецьких — з 1631-го на 1626-й, закладення Потоцьким Червонограда (давнього Христинополя) — з 1692-го на 1592-й (!).
Механізм перетворення фактів історії на факти-фантоми демонструє приклад волинського Колодяжного. За Івченком, це відоме з 1583 р. село завдячує своєю назвою двом колодязям, біля яких зупинялися подорожани. В «УХР» цей зразок народної етимології трансформується у взяту нізвідки «небуденну» подію: «1595 р. Село Колодяжне …>, зобов’язане назвою двом великим колодязям із прекрасною водою, стає центром відпочинку для мандрівників»; прикро, що авторам забракло фантазії хоч на якісь деталі з життя цієї прадавньої «турбази».
Казна-що пропонується і під 1638 р., коли, мовляв, «починає активно діяти колегіста [тобто колегіата. — О.Р.] Св. Трійці …> в Олиці — найбагатшому місті, де знаходився найбільший «взуттєвий базар» — вотчина магнатів Радзивіллів на 900 років». Тут, звісно, можна розмірковувати над тим, з якого дива Радзивілли обрали собі за вотчину «взуттєвий базар» і що робили на ньому аж 900 років, — адже лише фахівцеві під силу відшукати в цій ахінеї раціональне зерно: згаданий княжий рід упродовж 400 (!) років володів Оликою, де, зокрема, жваво торгували ликом.
Чи візьмімо для прикладу чернігівську Сосницю. Івченко мимохідь нотує, що у 1634 р. тут постала фортеця, завдяки чому поселення згодом дістало статус міста. На цій підставі творці «УХР» продукують власну дату: «1638 р. У Сосниці …> проходить процес отримання статусу міста». Так само проблематичний «історичний процес» фіксується під тим-таки 1638 р. у Бердичеві — тут «продовжує будуватися до 1642 р. так званий Нижній костел».
Як бачимо, упорядники пропонують принципово новий підхід до укладання хронологічних таблиць; можливо, їм навіть варто запатентувати як власне ноу-хау фіксацію колізій та подій, які «все ще тривають», «щойно розпочались» або «ніяк не закінчаться». До того ж вони демонструють доволі своєрідне розуміння вітчизняної історії. Наприклад, будівництво за наказом царя Бориса Годунова фортеці Царева-Борисова (яку автори «УХР» чомусь звуть іще й Цареборисовим та Цариборисовим) переростає у біографічний сюжет під заголовком «Слобожанщина, кінець XVI ст. Загадковий цар Борис» (81). Не дивно, що потрактовані в такий спосіб «регіональні» події подеколи набирають анекдотичного вигляду. Скажімо, народження у 1629 р. майбутнього царя Олексія Михайловича, що за його часів «козацька Україна визнала протекторат династії Романових», подається як подія з історії Київщини, Наддніпрянщини, Сіверщини та Запоріжжя, а культурне життя на Поліссі збагачується появою на французьких теренах творів «поліщуків» Юрія Немирича та Івана Ужевича. Тож, зрештою, уже не дивує той факт, що наприкінці XVI ст. «Остріг (тобто Острог. — О.Р.) стає центром міжкультурного обміну тогочасної Європи» (34).
Не зупинятимемося на численних орфографічних помилках, якими рясніє текст «УХР» (хоча те, що в ньому «древо Ієсеєве» перетворено на «древо івсеєве», «нотний ірмолой» на «нотний Єрмолай», а твір Захарії Копистенського «Омілія» — на «Емілію», саме по собі промовисто характеризує рівень видання). Слід зазначити інше: намагаючись збагатити національну історію, упорядники «УХР» плутаються не лише в датуванні і термінах, а й в ілюстративному матеріалі.
Скажімо, портрет короля Стефана Баторія, намальований його придворним майстром Мартіном Кобером, приписано пензлю Яна Матейка, котрий творив аж трьома століттями пізніше (45). Рубенс чомусь фігурує у книзі з іменем Пауль (207), хоча зустрічається й ближча до істини версія — «П.П. Рубенс» (48). Картина Іллі Рєпіна «Козак у степу» (яка, додамо від себе, зберігається у Харкові) подається як твір «невідомого художника» (347), й так само анонімним тут є живописний твір «Козак-бандурист», хоча в його правому куті з легкістю прочитується підпис «Юзеф Брандт» (187). Посмертний портрет Михайла Кричевського названо його посмертною маскою (263), а знамениту медаль із зображенням князя Василя-Костянтина Острозького — його печаткою (45). Портрет Роксоланиного чоловіка Сулеймана Пишного з незрозумілих причин став портретом їхнього сина Селіма (27), а Сигізмунд І раптом «трансформувався» у Сигізмунда ІІІ (143).
Одначе це тільки частина проблеми. Не можна не помітити серйозніших недоліків: через «забудькуватість» укладачів «УХР» у книзі подвоюються близько чотирьох десятків ілюстрацій, а різної якості списками з портретів Василя-Костянтина Острозького або Івана Самойловича можна помилуватися аж тричі (не кажучи вже про те, що на с.365 за Самойловича видається король Ян ІІІ Собєський). Складається враження, що в упорядників «унікального видання» права рука не знає, що робить ліва, — й саме тому ледь не на сусідніх сторінках (429 і 433) маємо одну й ту саму «мапу України Менгдена і Брюса», а на с. 24 автори «не впізнають» фрагмента карти Вацлава Гродецького, поданої ними на с. 8.
Ще комічніше виглядають різні підписи під однаковими ілюстраціями. Так, уміщена на с. 107 безіменна «ікона зі Скиту Манявського» на с. 455 отримує назву й заразом автора — «Воздвиження Чесного Хреста. Художник Й.Кондзелевич». Картина «Переговори гетьмана Богдана Хмельницького з послом Яна-Казимира Яном Смяровським під Замостям 1648 р.» (254) вже за кілька сторінок стає «Переговорами гетьмана Богдана Хмельницького з польськими комісарами» (260). Подаючи на с. 342 зображення кримського хана, автори, звісно, не пам’ятають, що на с. 196 це був «Малюнок, виготовлений на замовлення шведського посла в Стамбулі», як і того, що краєвид невідомого автора «Полтава у XVIII ст.» (493) вже представляли на с. 414 як «Вид Полтави з боку Хрестовоздвиженського монастиря» роботи А.Ангельштета.
Аби без зайвих зусиль збільшити кількість ілюстрацій, автори «УХР» охоче «розчленовують» живописні та графічні твори. Плідність такого підходу засвідчує бодай те, що однією картиною Їжакевича упорядники примудрилися проілюструвати як погром Умані турками у 1674 р., так і її здобуття гайдамаками століттям пізніше (368, 444).
Така «креативність» вражає на тлі величезного масиву розмаїтих пам’яток, що залишилися від часів, яким присвячено видання. Втім, його автори, особливо цим не переймаючись, пішли второваним шляхом копіювання ілюстративного матеріалу з інших публікацій (загалом в «УХР» набереться хіба що півтора десятка оригінальних фотознімків). Масштаб «запозичень» неабиякий: скажімо, лише з видання «Україна — козацька держава» (К., 2001) до «УХР» перекочували не менше 250 знімків!
Таке зухвальство, звісно, виходить за межі правового поля — особливо коли всі права на ілюстрації застережені видавництвом. Таке застереження містить, наприклад, білоруська енциклопедія «Вялікае княства Літоўскае» (Мінск, 2007), якою охоче користувалися упорядники нашого «унікального видання». Тож у ньому не варто шукати посилань на це джерело — хоча Мідасові вуха стирчать уже на перших сторінках «УХР». Маємо на увазі розпливчастий (бо збільшений з білоруського оригіналу більш ніж удвічі) «Малюнок пацюка-потвори, народженого у Вільно в 1562 р., що сприймався як алегорія безжальної війни». Як цей підпис, так і зображена на малюнку істота, анітрохи не схожа за пацюка (хай навіть дуже потворного), спантеличують навіть більше, ніж «взуттєвий базар» Радзивіллів. За розгадкою слід звернутися до мінської енциклопедії. Виявляється, упорядники «УХР» переоцінили своє знання білоруської мови, і під їхнім пером «парсюк-пачвара» перетворився на пацюка — хоча йшлося, звісно, про незугарне порося, яке сприймалося не як «алегорія», а хіба що як природна аномалія, котра не віщує добра.
А що, запитаймо, віщує поява такого незугарного (і, вочевидь, «унікального») видання, як «УХР»? Без сумніву — які-небудь премії чи орденки для її авторів і видавців за «об’єктивне висвітлення історії України».
І на це немає ради. Бо настала доба для саме такої історії...