Театральна педагогіка — тіньовий бік театрального процесу. Писати про її представників у нас якось не заведено, але навряд чи це можна вважати справедливим. Судіть самі. Людина, про яку піде мова, свого часу навчила акторської та режисерської професії близько 240 чоловік. Серед них тільки заслужених артистів — понад сорок. Одинадцять його учнів стали народними артистами. Серед них троє визнані гідними вищого творчого звання — народний артист СРСР. Та якщо імена Еліни Бистрицької — провідної акторки московського Малого театру, Сергія Данченка — найпомітнішої постаті в театральній режисурі українського театру після Леся Курбаса й Степана Олексенка — провідного актора Національного академічного драматичного театру імені І.Франка відомі кожній культурній людині, то ім’я того, хто дав їм професію, знає дуже обмежене коло людей. Це Леонід Артемович Олійник.
Він віддав українській театральній педагогіці рівно п’ятдесят років життя. Напевно, віддав би й більше. Та перешкодила війна, яку пройшов від початку і до кінця, демобілізувавшись у званні капітана. З 1946 року став звичайнісіньким собі рядовим. Рядовим театральної педагогіки. Працював асистентом у свого вчителя І.Чабаненка, палкого прихильника традицій акторської школи корифеїв українського театру. Потім допомагав у роботі на курсі чудовому театральному режисеру та педагогу К.Хохлову. Через деякий час із «рядових» Л.Олійник переходить до складу «командирського», отримує можливість самостійно керувати курсом. Таких курсів у нього буде десять акторських і один режисерський. Мені довелося спостерігати роботу восьми з них.
Леонід Артемович як справжній майстер педагогіки вмів виявити творчий потенціал студентів, при цьому не вимагав стати тим, ким вони стати не могли, зате допомагав проявити їхні кращі риси.
У театральній педагогіці одним із визначальних чинників успішності роботи є особистість викладача. У цьому сенсі Леонід Артемович був практично бездоганний. Його вирізняла надзвичайна природність — у мисленні, у спілкуванні, у роботі. Не мав нічого штучно щепленого. Щасливо уникнув душевних деформацій як результату впливу різних історичних епох, у які йому довелося жити.
Леонідові Артемовичу було властиве оптимістичне ставлення до навколишнього. Життя він сприймав як подаровану радість і сам випромінював позитивну енергію. Хоч би що сталося, його улюбленою приказкою завжди залишалося тичинівське «нам своє робить».
Методика роботи майстра зі студентами не припускала розчленовування персонажу на дрібні складові, ретельного відпрацьовування (з обов’язковою потім фіксацією) дрібниць сценічної дії. Він виходив із головного в поведінці сценічного героя і домагався зрощення характеру персонажа з душею актора. Дрібниці та подробиці мали виникати не як щось попередньо придумане та відшліфоване, а як результат точно схопленої мотивації поведінки. Тому в роботах його студентів завжди залишалася настільки широкою територія, відведена під імпровізацію. Це формувало простір для самостійної творчості, змушувало бути не слухняними натасканими виконавцями, а справжніми творцями сценічної реальності.
За розповідями студентів, Леонід Артемович був незвичайно обдарований як актор, але життя пов’язало виключно з театральною педагогікою. Те, що не мало до неї безпосереднього відношення, цікавило його мало. Чи й узагалі не цікавило. Лише у шістдесят років, коли серед його виучеників уже декілька десятків акторів мали почесні творчі звання, він був визнаний гідним звання «Заслужений діяч мистецтв України». А звання професора він, людина абсолютного творчого і наукового авторитету, чиї практичні роботи були наочною школою вищої педагогічної й акторської майстерності, отримав лише в 76 років. Тільки цілком віддана педагогіці людина, зовсім позбавлена суєтних устремлінь, могла не зважати на таку несправедливість, продовжуючи слідувати власному принциповому — «нам своє робить».
Педагогіка без гумору не зовсім повноцінна. Неприйняття його театральним педагогом — ознака професіональної непридатності. Леонід Артемович мав абсолютне почуття гумору. Може, саме тому вершиною його педагогічно-режисерської творчості стали спектаклі за п’єсами його улюбленого Мольєра, іскрометні, надзвичайно кумедні й завжди несподівані під час постановок на різних курсах водевілі А. Чехова. Справжньою досконалістю, не побоюся цього слова, було те, що вмів робити Леонід Артемович, працюючи з українським водевілем.
Взагалі, все, що належало до української культури, мало для нього особливе значення. Характерним є один епізод, що запам’ятався студентам його зоряного курсу, з якого третина студентів стали народними артистами, а третина заслуженими (це був випуск 1968 року). Учні Леоніда Артемовича практично не пам’ятають, щоб він колись підвищував голос, тож зовсім несподіваною для них була його реакція на роботу, у якій хлопці з усіма штампами махрової шароварщини, що називається, дражнили хохла. Ось тут вони й побачили улюбленого вчителя іншим. Він почувався відповідальним за ставлення своїх студентів до того, що можна назвати достоїнством української культури.
Л.Олійник, безсумнівно, міг би написати книжку. І не одну. Однак віддавав перевагу практичній роботі, справедливо вважаючи: те, чим володіє він, можна передати тільки з рук у руки, книга в цій справі помічник поганенький, і кілька десятків грамотно навчених акторів і режисерів для майбутнього театру важливіші за найзмістовнішу книжку про сутність режисерського й акторського мистецтва. Він виявився правим. Переконаний, що ще кілька десятиріч учні Л.Олійника будуть серед тих, хто визначає обличчя сучасного українського театру.
Наступного року Київський театральний відзначатиме століття від дня заснування. Природно, будуть публікації про історію інституту (нині це університет), будуть ювілейні промови й доповіді, неодмінний буклет тощо. На жаль, у переліку найзначиміших педагогічних імен вузу ім’я Леоніда Артемовича Олійника може виявитися десь далеко позаду славетних народних артистів. Так уже в нас заведено — розпочинати перелік зі звань. Стосовно особистості Леоніда Артемовича це буде жахливою несправедливістю. Переконаний — його ім’я має стояти одним із перших серед імен видатних педагогів інституту. Адже і за кількістю відданих театральній педагогіці років, і за кількістю підготовлених видатних діячів українського театру, за результативністю роботи він не має рівних в історії української театральної педагогіки. У ній за ним назавжди залишиться найвище, хоча воно й не присуджується офіційно, творче звання — патріарх української акторської школи.