Паспортна система в Російській імперії почала формуватися у 1765 — 1795 роках, коли осіб, які виїжджали на заробітки або переселялися в інші місця, зобов’язали одержувати у повітових управах так звані «пропускні листи» та «відпускні білети», що згодом стали називатися паспортами (passeport з французької буквально — дозвіл на проїзд через порт). Паспорти видавалися виключно при переїздах, наприклад — за кордон.
На початку ХІХ століття паспортну систему запровадили на всій території імперії Романових. Встановленого зразка паспортів не було. Цар дозволив губернським властям самим визначати зміст і форму паспортів. На аркуші паперу записували основні особисті дані і прикмети (зріст, колір волосся та очей, овал обличчя тощо), термін дії документа (від півроку до трьох) та мету подорожі. 1840 року Київський військовий, Подільський та Волинський генерал-губернатор Д. Г. Бібіков видав циркуляр «Про означення в паспортах прикмет», що діяв на українських землях у складі Російської імперії. Паспорт видавали громадянам всіх станів та обох статей по досягненні 25 років.
1881 року, в зв’язку із загостренням робітничого революційного руху, цар Олександр III підписав указ про визначення окремих міст «посиленої охорони», доросле населення яких повинно мати паспорти. У радянські часи такі території, до яких входили понад 350 міст та місцевостей, називали режимними. Особливо пильнувала за дотриманням паспортного режиму радянська влада в областях Західної України.
Із введенням в дію 1894 року «Положення про види на проживання» було остаточно сформовано паспортну систему імперії. Тепер паспорти мусили мати всі фабричні робітники та особи, які від’їжджали з місця помешкання на відстань понад 50 верст і терміном понад 6 місяців. Царат прагнув будь-що встановити контроль над міграцією підданих та якось регулювати ці процеси.
1903 року революційна напруга трохи спала, і царський уряд вирішив побавитися в демократію, скасувавши обов’язкову паспортизацію. В новому статуті про паспортну систему зазначалося: «Ніхто не зобов’язаний мати документи на право жити в місці свого постійного проживання». Виняток становили фабричні робітники, на яких поширювалися правила про нагляд; тобто ті, котрі працювали на стратегічних підприємствах. Також видавалися безтермінові паспортні книжки «прихищеним у богодільнях, вдовам нижчих чинів, відставним чинам і вдовам цих чинів, гірничозаводським робітникам із правом нижчих чинів».
1904 року розпочалася Російсько-японська війна. Було оголошено загальну мобілізацію, і несподівано з’ясувалося, що багато підданих взагалі не мають прізвищ. Довелося їх терміново вигадувати рекрутам. Саме тоді виникли такі мілітаристичні прізвища, як Смирнов, Майоров, Матросов, Похльобкін, Пушкарьов і т.п. Іновірцям давали прізвища із закінченнями -ич та -ський.
Після жовтневого більшовицького перевороту протягом 15 років паспортів не було. За посвідчення особи слугували будь-які документи: метрики, довідки з роботи, профспілкові та партійні квитки тощо. Міграційні процеси нічим не обмежувалися і не контролювалися. Звісно, тоталітарний режим з таким станом речей миритися не міг.
27 грудня 1932 року радянська влада запровадила нову паспортну систему, що була значно суворішою, ніж за царату. Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 1932 року №84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів», усі громадяни віком від 16 років повинні були мати паспорти з обов’язковою пропискою.
В Україні ж паспорти запровадили тільки 1933 року, під час Голодомору, як зазначено в постанові ВУЦК та РНК УРСР від 4 липня 1933 року, з метою: «врегулювання притоку населення до міста», «очищення міст» від голодуючих колгоспників, розкуркулених, кримінальних та політичних злочинців, «шпигунів і диверсантів».
У паспорті зразка 1932 року, окрім імені, дати та місця народження, зазначалися національність, місце проживання, соціальний стан, склад родини й відношення до військової служби. Пізніше, в 1953 році (постанова Ради Міністрів СРСР від 21 жовтня 1953р.), додатково ввели записи про прийняття та звільнення з роботи, а також про одруження чи розлучення.
Однак паспорти видавалися не всім. Деякі верстви населення, як-от засуджені, позбавлені права голосування на виборах (не зайняті суспільно корисною працею, священики, розкуркулені, утікачі з села і т. ін.), військовослужбовці та селяни «молоткастого, серпастого» не отримали. Селянство фактично знову було загнане у кріпацтво, яке скасували в імперії ще 1861 року. Мешканці села не мали права залишати місце свого постійного проживання, були позбавлені землі, коней, великої рогатої худоби, засобів виробництва. Навіть якби безпаспортний селянин і знайшов роботу в місті, роботодавець, котрий йому її надав, підлягав би адміністративній відповідальності або ж позбавленню волі до двох років.
19 вересня 1934 року приймається закрита постанова Раднаркому «Про прописку паспортів колгоспників-відхідників, які поступають на роботу на підприємства без договорів госпорганів». Розпочалася індустріалізація. Країні Рад конче потрібна була робоча сила, яку вирішили черпати, окрім ГУЛАГу, і з села. Це явище не набуло масового характеру, паспорти видавалися за місцем проживання у виключних випадках або під час агітаційних робітничих наборів, і лише на один рік (згодом тимчасовий паспорт міг бути замінений на постійний), адже Союз потребував і хліба.
Коли колгоспник виїжджав надовго, але тимчасово (сезонні роботи, лісо- чи торфозаготівлю, навчання тощо), він мусив звернутися до сільради по довідку, що замінювала паспорт. Такий «документ» виписували від руки, вклеювали фотокартку і засвідчували печаткою місцевого органу влади. Процедура, як бачимо, не складна й мала б забирати небагато часу. Однак, як розповідають учасники тих подій, видача довідки затягувалася на тижні, а то й місяці очікування, а коли її все-таки видавали, сіромасі доводилося вислухати нотацію від місцевого начальства на тему: «як зле покидати село у таку скрутну годину», перш ніж отримати довгоочікуваний клаптик паперу, нерідко з «водяними знаками» — жирними плямами, вочевидь, від сала. Зі слів очевидців, такі випадки траплялися, і нерідко. Розуміючи неефективність радянської системи закріпачення, у 60-х роках ХХ ст., під час хрущовської відлиги, влада дозволила видавати паспорти і в селах.
Дискримінацією селянства радянські керівники не обмежилися. Запроваджений інститут прописки позбавив можливості вільно змінювати місце проживання і щасливих власників «краснокожої паспортини». Без прописки не брали на роботу, і навпаки — непрацевлаштованим годі було сподіватися на отримання житла, тобто прописки. Замкнуте коло. Непрописані також втрачали право на безплатне медичне обслуговування, отримання низки інших соціальних благ. У положенні Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 року №19 зазначалося: «Громадяни підлягають прописці за місцем постійного проживання. Без паспорта прописуються особи, які не досягли 16 років і проживають окремо від батьків чи опікунів... військовослужбовці... постійні мешканці сільських місцевостей, які не мають паспорта. Без прописки можуть проживати тільки військовослужбовці, розміщені в казармах, таборах і на суднах; військовослужбовці строкової служби, які прибули в короткотермінову відпустку... Контроль за виконанням Положення покладається на органи міліції. Порушники паспортної системи притягаються до адміністративної, а у деяких випадках... і до кримінальної відповідальності...» Коментарі, як мовиться, зайві.
1974 року в СРСР було проведено чергову паспортну реформу. Паспорт змінив колір обкладинки на червоний, набув сучасних ступенів захисту; було скасовано записи про зарахування — звільнення з роботи тощо. Цей паспорт проіснував (а подекуди — у невизнаних Придністров’ї, Південній Абхазії — діє й досі) аж до розвалу Радянського Союзу.
Нині у більшості країн світу внутрішніх паспортів не існує, використовуються тільки паспорти для виїзду за кордон. Україна ж із набуттям незалежності пішла второваною стежкою й запровадила 2 вересня 1993 року новий внутрішній паспорт, який мало чим відрізняється від радянського, хіба що державною символікою, та відсутністю п’ятої графи — національність.
У листопаді 2001 року Верховна Рада України скасувала інститут прописки, замінивши її на так звану реєстрацію. У народі кажуть: «Що хрін, що гірчиця — не велика різниця». Адже й сьогодні місцеві органи МВС або представники Мін’юсту України у великих містах (зокрема в столиці) нерідко відмовляють у реєстрації за місцем проживання, чим позбавляють громадян не тільки законного права волевиявлення на виборах, а й права на безплатне медичне обслуговування, влаштування дітей у дитсадок та школу, отримання інших соціальних послуг.
Будь-який режим, а тим паче тоталітарний, завжди прагнув встановити контроль над усіма і всім. У середині ХХ ст. паспортизовані були навіть коні. І це не дивно, з огляду на ту роль, яку благородна тварина відігравала в житті homo sapiens протягом майже всієї історії людства. Коней використовували у сільському господарстві, виробництві, як пасажирський та гужовий транспорт, як сировину — м’ясо, шкуру та копита. Важко назвати галузь, у якій не був би задіяний кінь.
Жодна війна не обходилася без кінноти — згадаймо княжі дружини, кінні з’єднання Богдана Хмельницького, Січових стрільців, волелюбну армію Нестора Махна зі славетними тачанками, кінну армію Семена Будьонного, атаки польських уланів на німецькі танки... Звісно, в тих баталіях разом із людьми гинули й коні. Після Першої світової та громадянської воєн чисельність коней зменшилася на 70%. Лише 1929 року вдалося відновити поголів’я. Україна, що мала в колгоспних та радгоспних стайнях 6,8 млн. коней, за їх кількістю посідала четверте місце у світі після РРФСР (24 млн.), США (14 млн.) та Аргентини (9,4 млн.).
Зважаючи на стратегічне значення, коні потребували ретельного обліку — поголівної паспортизації з обов’язковою графою «придатність для військових цілей». Перед нами два таких документи, виявлені в Галичині.
«Паспорт кобили», виписаний головою Монастирокської сільради 21 червня 1941 р., — за кілька годин до нападу гітлерівців на СРСР. Тій конячці пощастило, картка «військово-перевірочного огляду про придатність до робітничо-селянської ЧА» залишилася незаповненою.
«Пашпорт коня» — витвір нацистської окупаційної влади, виданий general-geuvernement Конюшківської волості, засвідчений Золочівським повітовим ветеринарним лікарем О. Петрикевичем. З німецькою педантичністю в паспорті трьома мовами — німецькою, українською та польською — виписано «важніші обов’язки власника (посідника) пашпорту коня», де, крім інших застережень, є пункти: «виконувати яких-небудь змін і поправок в пашпорті коня власником коня є категорично заборонено і буде карано» (не важко здогадатися, як саме); «опис коня»; дані про власника та «новонабувшого» — нового власника; «вислід санітарного органу»; картка кваліфікаційної комісії «Уряду шефа дістрікту. Відділ Виживання і Хліборобства» (був і такий); посвідчення «Союзу годівлі коней при Хліборобській Палаті»; дані про репродукцію (спарювання) коня та народження лошат; «відмітка про загибель, забиття, крадіж коня або відмітка митного уряду про вивіз коня за границю». І головне — нашого гнідого героя, 1928 року народження, без клички, висотою 130 см, зараховано до «категорії 20» Тернопільської військової частини вермахту. Проте коню повоювати не довелося — графа «перебіг військової служби коня» залишилася без позначок.
Володимир Маяковський писав:
Лошадь, не надо.
Лошадь, слушайте —
чего вы думаете,
что вы их плоше?
Деточка,
все мы немножко лошади,
каждый из нас
по-своему лошадь.