Скандал у макіївському пологовому будинку через факт торгівлі дітьми став для деяких вигідним приводом попрацювати на власний імідж. Так, преса, що каменя на камені не залишила від порушників закону в білих халатах, спочиває на лаврах збуруненої громадської думки. Слідство теж попрацювало — винні лікарі вже сидять у СІЗО. Що ж до маля, яке вижило після аборту, то його ледь не продали бездітній парі, тут лише скупі фрази, суть яких зводиться до того, що «...врятована дитина перебуває в тому самому пологовому відділенні».
А що буде з дівчинкою далі?! Від чого і навіщо її врятували?!... І що в цьому випадку є істинним порятунком?.. Схоже, кожний із поборників справедливості за цієї ситуації переслідує дещо іншу мету. Газети погналися за сенсацією — рідкісна як на нинішній час можливість показати зуби. Прокуратура, через ті самі мотиви, зацікавлена в гучному показовому процесі, і, з погляду закону, до категоричності слідчих не причепишся. Держава ж отримала чергову нагоду виявити принциповість, заявивши, що все має бути законно, адже йдеться про маленьких громадян великої країни!
Хто з нас хоча б на мить уявив собі ситуацію, коли одна з легковажних матерів, тільки народивши і навіть не подивившись на маленький клубочок своєї плоті, відмовляється від нього? Хто побував на місці лікаря, який, загортаючи немовля, відносить його до маленького ліжка на другому поверсі, знаючи, що ніхто, крім нього та втомленої нянечки, до нього не підійде? Ні сьогодні, ні завтра... Не візьме на руки і не погойдає, люблячи, ніжно, по-материнському... Зазвичай таких «нещасливих ліжок» кілька — на різних поверхах сотень українських пологових будинків, де через чиєсь тверде переконання «залізний» лікар має спокійно спостерігати за тим, як здоровеньке трикілограмове маля за кілька тижнів перетворюється на рахіта, тому що воно не п’є материнського молока, не п’є соків, не черпає таку необхідну йому... недержавну любов. Хто подумав про те, які думки можуть виникнути в голові у людини в білому халаті, яка щодня фізично відчуває нестерпний біль?! Який закон, у такому випадку, може заборонити народження в душі цього постійного свідка трагедій найнеймовірніших планів спасіння маленької покинутої душі?! Спасіння не на словах, а на ділі.
А поруч десятки бездітних сімей, що мріють про появу немовляти і готові до всиновлення. Швидко й таємно, коли названа мати може не лише допомогти дитині впоратися з вітамінним і психічним виснаженням, а й, зімітувавши вагітність, захистити сім’ю від небажаних розмов. Однак держава не має у своєму розпорядженні такого механізму. Процедура всиновлення займає місяці. За цей час про можливість зберегти таємницю ніхто вже і не згадує. Нагадати ж про неї сім’ї можуть через певний час кревні батьки всиновленого, які раптом прозріли, тому, як завжди, знайдуться «добрі» люди, котрі підкажуть адресу чи потрібне прізвище. Психологічні травми та сімейні трагедії тут звична справа.
Не секрет, що багатьом малюкам із «нещасливих ліжок» узагалі ніколи не доведеться зустрітися навіть із названими батьками, оскільки ті самі легковажні матері дуже часто залишають пологовий будинок через відкрите вікно в туалеті, забувши написати відмову. І тут знову на сторожі закон! Він-то й охороняє маленьких хлопчиків і дівчаток від можливої батьківської турботи й любові аж до повноліття — спочатку за стінами будинків малятка, потім інтернатів, далі спецустанов...
Безумовно, розмірковуючи таким чином, маю на увазі людей у білих халатах, які переступили закон не задля власної наживи, а в ім’я спасіння життя. Нестерпно важка тема. Невдячна. Тема людської порядності. І тут з однаковим успіхом можна розмірковувати як про поважного чиновника, так і про простого лікаря. Як тут можна розібратись. Але ж потрібно розбиратися! Чи з законами країни, у якій сотні тисяч залишених дітей, чи з долею кожної конкретної людини, яка взяла на себе всю відповідальність. Та кожний небайдужий бореться, як може... Правильно це чи злочинно? Як розсудити? Як довести, якщо знаєш, що в цьому випадку не злочинно, хочеш кричати про це, проте мовчиш, оскільки не маєш морального права розкрити чужу таємницю, видати той самий адресок і підказати прізвище.
Один мій знайомий віддячив лікарю за подароване його дружині щастя материнства порцеляновим сервізом, інша — жителька невеличкого села, «розплатилася» за покинуте маля трилітровим бутлем меду. Сьогодні ці малята — улюблені діти в сім’ях. Подружня пара з Дніпропетровська, вочевидь, більш забезпечена, оцінила сміливість лікаря в 500 доларів. Багато це чи мало? Можна чи не можна? Чому лікар узяв гроші? Та це питання швидше до держави, ніж до лікаря. Плата за працю якого — насмішка! Глузування над роками навчання, над постійним станом стресу, над багатогодинними операціями, коли у твоїх руках людські життя... Яка ж стаття якогось закону дасть відповіді на ці непрості запитання? Хто візьме на себе відповідальність за правду чи неправду, за щастя чи нещастя іншого? Адже в ситуації з дніпропетровською парою — «...врятована дитина перебуває в тому самому пологовому відділенні». Торжество закону за фактом і жорстокість по суті...
Навряд чи ратую за те, щоб після мого сумбурного монологу всі пустили сльозу, а два заарештованих лікарі без проблем зачинили за собою двері камер. У країні, справді, є закон, якого треба дотримуватися. Та слід сказати про те, що держава, звинувачуючи своїх громадян, зобов’язана пам’ятати про яскраво виражені риси власної недосконалості. Для того щоб дбайливо ставитися до людської долі. Адже життя дається лише один раз. І маленькому, і дорослому... Кожному.