З усіма нами трапляються ті або інші неприємності. Іноді здається, що земля втікає з-під ніг, а серце розривається на частини. Але саме в такі моменти відбувається якісний ривок у розвитку — за умови, що ми прийняли біль, знайшли в собі сили йти вперед, відкриваючи в собі і світі нову любов, нові можливості.
«И вот так целый день — динь-дилень, динь-дилень. То тюлень позвонит, то олень», — згадувала кумедні рядки з дитячого вірша, працюючи якось на телефоні довіри. Дзвонили справді цілий день. Від утоми в голові закрутилася пісня «Олені-олені, небриті і неголені». Нелегко було вислуховувати історії розбитого серця. Зради або те, що під це поняття підводилося, було головною темою звернень. Телефонували переважно дівчата й жінки. «До чого тут олені?» — запитувала я саму себе в паузах. А-а-а, звісно ж, — роги... Тільки от що цікаво. Чоловіків називають рогоносцями, а от у жіночому варіанті відповідника щось не згадаю. «Рогоносиця» — якось ріже вухо. Цьому явищу навіть слова в нашій мові не знайшлося. Виходить, нормально, якщо чоловік «працює» по різних «каналах зв’язку». Існує, щоправда, виправдання, нібито працюють на «паралельних лініях» тільки тілом, а душа, мовляв, належить одній-єдиній — тій, кого вони «по-справжньому» кохають.
Набридлий хіт про оленів продовжує мені допікати у перерві між дзвінками. Думаю, в чому був успіх пісні? Вона заворожувала своєю ностальгією за чимось простим, щирим, але водночас незвичним. Ліричний герой утомився від непристойності, від липкого павутиння щоденності. «У мене на канапі лежали дівчата — вони хотіли любов мою забрати», — звучить у другому куплеті. І як же так трапляється? Навіщо тоді він пустив їх до себе «на канапу»? А пустивши, чому тужить за своєю любов’ю? Ну розважався б із ними, як того вимагає його плоть. Весь прикол у тому, що чоловіки і справді не знають, навіщо ходять «наліво». Для них це як футбол подивитися — просто хочеться. Але життєво важливим це ніхто не вважає. Більше того, є навіть таке спостереження: коли стосунки складаються чудово, самооцінка і загальна сексапільність чоловіка зростає; у нього з’являється відразу кілька пасій, нічим для нього не цінних, але сам факт приємний. У стані розділеного щасливого кохання чоловік випромінює чарівність, і його бажання отримати підтвердження своїй привабливості є природним. Жодної загрози це не становить для пар, які резонують на душевному, інтелектуальному і фізичному рівнях. Вони зберігають своє духовне здоров’я, тобто здатність швидко відновлювати відкритість і продовжувати розвиток кожного з партнерів в умовах взаємного кохання. А от якщо кохана людина через такий «футбольний інтерес» іде геть, отоді це трагедія. І тут уже не до іронії. Це справді біда, причому для обох, адже свідчить про вичерпаний ресурс їхнього партнерства. Не обов’язково йти з-під спільного даху. Багато людей ідуть у себе, у власну в’язницю нескінченних страждань і безрадісного обивательського існування (який вже тут розвиток?). Навіть якщо люди не розстаються, недовіра отруйними намистинами ртуті застряє в душевній тріщині. Для багатьох це стає точкою неповернення до колишньої відкритості, ніжності та спонтанної творчості. Величезна частина населення забрідає у віртуальний простір Інтернету і там відривається по повній — хтось аби заглушити біль самоти, хтось просто від надлишку вільного часу і безцільної цікавості.
Та все ж факт залишається фактом — безліч чоловіків і жінок закривають свої серця для кохання через ревнощі. Чи знають люди, яку ціну заплатять за ні до чого не зобов’язуючий секс (зокрема й віртуальний) із «нелюбимими», за інерцію, на яку прирікають своє кохання? Іноді здогадуються. Але парадокс у тому, що, здогадуючись, не зупиняюся. Чому? По-перше, гординя — от, мовляв, скільки у мене свободи: що захочу — те й утну. По-друге, неробство, буттєва млявість, брак привабливих цілей. По-третє, переоцінка власної сили — мені до снаги контролювати стосунки і своє життя. Гадаю, чоловікам подобається власна влада — у цьому річ.
Урізноманітнити сфери і форми влади — ось завдання індустрії відчуттів, яка прийшла на зміну індустрії послуг. Інтернет надає величезне поле віртуального партнерства. Воно має тим більший попит, чим менше у людини впевненості в собі. Тому там, на сайтах знайомств, самі лиш «знедолені». Це люди, які не вміють любити себе. Хто не любить себе, не може викликати ані стійкого інтересу, ані поваги, ані визнання з боку інших. От і нишпорять по сайтах одні й ті ж під різними іменами. Такі ж споживають віртуальне порно як спосіб зняти хронічне напруження нехай навіть ненадовго. І байдуже, що розрядка неповноцінна, що енергія викидається в нікуди, що відчуття власної непотрібності зростає, — це не зупиняє залежного. На жаль, серед невротиків не тільки самітники — чимало з них перебувають у партнерстві. Але душевна невпорядкованість, травми давнього походження і брак досвіду самостійності позбавляють людину творчої сили і відчуття власної значимості. Тиск зсередини викликає ще більший тиск ззовні (домінуюча, усе контролююча мати, а потім така ж дружина). У результаті — хто п’є, хто згоряє на роботі, а хто пускається у віртуальний секс-промисел.
У мене є дуже близька подруга — чудова дівчинка. Останні три роки вона була закохана в дивного хлопця, із яким раніше навчалася. Вони багато часу проводили разом, тижнями жили одне у одного, їздили на відпочинок. Але поступово вона дізнається, що хлопець цей промишляє на порносайтах, із яких закачує фотографії та відео; дізнається, що цікавиться він здебільшого нетрадиційним сексом. Їй стає також відомо, що її обранець регулярно зустрічається з дівчатами із сайтів знайомств. Втім, нічого цього молодий чоловік і не заперечує, коли доводиться відповідати на запитання. Він же не вельми й приховував. Просто звик, що дівчина любить його безтямно, і розслаблявся дедалі більше. А що? Він їй нічого не обіцяв...
Від доброго ставлення деякі люди свинячіють. Не важливо, якої статі «освинячені» особи. Шкода і плачучих у трубку дівчаток, і ковтаючих повітря жінок, котрим «змінювати коней на переправі» вже запізно, бо від цих самих «коней» у них діти. Боляче спостерігати за жорстокими, недоголубленими чоловіками, які не знайшли тепла і тилу у власній сім’ї. «О, кто-нибудь, приди, нарушь чужих людей соединенность и разобщенность близких душ…» — згадався рядок з Євтушенка. Та ні ж бо! Ніхто, окрім нас, за нас нічого не зробить.
І от моя дорога розумниця зібрала в жменю всю свою волю і покинула коханого. Написала йому листа: «Любий, у мене нема претензій — у мене сум’яття, шок. Мораль тут ні до чого. Це інше. Душа прагне?кохання не за законом, не за планом. І жодними правилами не запобігти болю, коли тебе збиває снаряд, заради забави випущений, і випущений не раз — від пустопорожнього дозвілля, від лінощів, від душевного накипу. І падаєш, втрачаючи пера, безпорадно все ще змахуючи крилами якусь мить, але однаково униз... на самісіньке дно твого вивороту. («Если ты не познаешь моей преисподней — тебе никогда не понять моего стремления вверх» ) У тебе ще буде багато всього. Бережи свої цінності заради себе самого — адже нікому ти нічого не винен. Тільки собі. І нікому не потрібен, окрім себе і хіба що тих нечисленних (число в математиці — вже множина), хто тебе кохає. От, наприклад, я тебе кохаю. І от ділюся з тобою своїм болем. А ти кажеш: «Це не має до тебе жодного стосунку». До ТЕБЕ має. Із собою розберися, а я впораюся. Може, потім якось («кохайте так, ніби ніхто ніколи не завдавав вам болю») і я кохатиму. Але спочатку я навчуся кохати себе. Дякую тобі за підказку».
Після цього вона пішла в церкву, поставила за себе, потім за коханого свічку, побажала спочатку собі, а далі йому кохання, мудрості та розвитку. Колись я їй розповіла, як у метро за спиною почула розмову двох хлопців. Один розповідав, як сильно страждав через те, що його дівчина покинула і стала зустрічатися з іншим. «Дах зривало, — казав хлопець, — а потім мені бабуся порадила ходити до церкви і молитися, ставити свічку доти, доки не пройде. Я так і робив. Після п’яти разів усе мов рукою зняло. Як відрізало».
Моїй подрузі вистачило трьох разів (ну, може психіка інша), аби зрозуміти, що до старого вороття нема. Однак треба було зрозуміти, чим він її так приваблював, і зробити заміну об’єкта, зберігши власні уподобання. По-перше, їй подобалося з ним спілкуватися — подобалися думки, гра інтелекту під його впливом. Авжеж, ми ж шукаємо собі дзеркало, в якому власне відображення або є приємним, або вигідним, або цікавим. Їй було цікаво. Далі вона мала знайти подібні способи самовираження, але без свого колишнього коханого. І знайшла! Стала на роботі по-новому спілкуватися з клієнтами та колегами — із щирою увагою, а головне — дотепно й образно. Результат не забарився — з’явилися нові симпатії.
По-друге, вона любила його пестити. Він був таким вдячним «телятком», що готовий був знову і знову відчувати її погладжування, почухування, найлегші дотики кінчиків пальців. Вона, щедра душа, дарувала йому себе всю, і він брав жадібно, самовпевнено, без тіні сумнівів у нескінченності цього блага. З цього пункту з’явилися відразу три ідеї: завести ласкаву тварину; їздити в притулок для безпритульних тварин; ходити на іподром займатися верховою їздою з можливістю гладити коней. Зупинилася на третьому. Ефект перевершив усі сподівання. «Знаєш, — каже дівчина захоплено, — я стала організованішою, сильнішою і спокійнішою. Раніш робила багато зайвих рухів — метушилася, екзальтувала, сама собі щось надумувала. А коні все в мені розставили на свої місця».
По-третє, її захоплювала роль «гарної дівчинки» — він був чудовим партнером для цього. Поєднання добродушності, дитячої грайливості із захопленням мистецтвом і спортивно-оздоровчими видами активності — увесь цей їхній колишній спільний простір визначав вектор розвитку. Театри, виставки, спортивний клуб виявилися цікавими і для її нових симпатій. Життя цілком змінилося. Але головне — змінилася її власна уява.
«Я почуваюся то маленькою дівчинкою, для котрої сама собі Мері Поппінс, то дорослою красунею — царицею, коханою всіх царів світу. Так чудово! Боже, скільки ж я ухоркала часу намарно!» — каже мені дівчина. А я її заспокоюю — вистачить на твій вік щастя. Всякому овочеві — свій строк. Сад плекати добре, коли і насіння є, і грунт підготовлений, і вологи досить.
Біль у стосунках — безвихідь чи точка повороту до кращого? Вирішувати тим, хто цей біль відчуває. Я не солідарна ні з тими, хто звинувачує чоловіків, ні з тими, хто бачить корінь зла в жінках. Нічиєї провини тут нема. Є проблема, конфлікт, з якого треба вибиратися, переводити його в розвиток. Питання тільки в тім, чи можемо ми розвиватися далі, залишаючись разом? Коли так — чудово: продовжуємо непростий, але цікавий шлях рука в руку. Коли ніяк — тоді варто розлучитися, але планувати свою власну новизну, свої не одноразові, а постійні зміни. Інакше доведеться в наступному партнерстві потрапити в стару роль і знову наступати на ті ж граблі. А таких людей — безліч: із порожніми очима, вигорілими душами і величезними гулями на лобі. У них один інструмент взаємодії зі світом — граблі. Світ їм увесь час щось винен; його недосконалість — волаюча несправедливість, на яку спрямовуються граблі, але удар знову і знову отримує власна голова. Тут або граблі викинути, або голову змінити. А світ, як і тисячу років тому, сповнений можливостей, але для тих, хто готовий щодня його створювати, змінюючи себе.