UA / RU
Підтримати ZN.ua

ПАМ’ЯТЬ НЕПЕРЕБУТНА

Безперечно, добра слава про націю складається з талантів і доблестей окремих її представників. Я...

Автор: Леонід Горлач

Безперечно, добра слава про націю складається з талантів і доблестей окремих її представників. Якщо говорити про українців, то в історії багатобарвного людства вони залишили не один золотий слід: адже від часів могутньої Київської Русі (не будемо тут ворушити пластів трипільської чи інших доісторичних культур) і до наших днів українці стояли при витоках багатьох неперевершених досягнень в усіх галузях людської діяльності. Ось тільки чомусь усі наші генії були або вигнанцями, або вписаними в реєстри інших народів та країв. І причин цьому явищу більш ніж досить, і традиція поки що залишається незмінною, навіть після здобуття Україною омріяної державності, що стало однією з найпомітніших віх в історії ХХ століття.

Так сталося і з родом Ратників-Кучуків. Хто з сучасників пам’ятає про нього? З чиєї злої волі було накладене табу на тих, чиї творчі звершення мали б скласти славу цілого народу? Нинішнє покоління теж почало шукати відповідь, як робило це й попереднє, демократичні переміни дозволили переоцінити «досягнення» недавніх десятиліть, які склали неодновимірне ХХ століття. Так, довго ще доведеться дослідникам сушити голову над темними чи кривавими процесами, що переполовинили людство шляхом воєн, голодоморів та революцій, і не один найфлегматичніший дослідник ухопиться за серце від жаху: на одній шостій земної кулі майже безперервно тривала дика вальпургієва ніч, гасячи проблиски інтелекту.

Про Олексія Івановича Кучука ще десяток літ тому добре знали не лише в його рідному творчому колективі, — адже київський інженер-винахідник плідно працював у конструкторському бюро «Ленінська кузня», розробляючи проекти суперсучасних малих риболовецьких траулерів. По закінченні уславленого Річкового технікуму він навчався в Горьковському інституті кораблебудування. Далі була робота в Регістрі судноплавства, аж доки талановитого інженера не помітив тодішній керівник знаменитого Центрального конструкторського бюро Олександр Борисович Байбаков. Саме під його рукою Кучук пройшов усі щаблі службового зростання — від провідного конструктора до головного конструктора проектів.

У шістдесяті роки в ЦКБ трудилося понад тисячу спеціалістів високої кваліфікації. У багатьох районах Світового океану плавали чудові сейнери-траулери, народжені в Києві і збудовані на різних заводах тодішнього Союзу. Конструктори мусили не лише підготувати всю технічну документацію свого винаходу, а й провести швартові та ходові випробування головного судна. Саме тому головний конструктор не засиджувався в рідному домі, на певний час ставав і моряком, і прискіпливим приймачем. Його бачили і на Тихому океані, і в Середземному та Чорному морях, і на Балтиці, його непоказна з вигляду постать і тихий роздумливий голос запам’яталися не одній сотні кораблів, але найбільше запав у душі колег його ненаситний потяг до роботи, оригінальних рішень інженерії, які випереджали багато світових показників. Саме тому київські корабели були законодавцями моди у всьому світі. Сам же Олексій Кучук став автором семи оригінальних проектів риболовецьких сейнерів та суден спеціального призначення. Для непосвячених, скажімо, нічого не означатимуть такі ось номери проектів: 13502, 1338, 1322, 1321 чи 1336. Але за цим стоять десятки блискуче виконаних суден для вилову риби в прибережній морській та океанічній зонах, за цим бовваніє витончений силует науково- дослідного судна «Гідробіолог», розробленого спе-ціально для Московського університету ім. М.Ломоносова, або ж іншого — для збирання шкідливих викидів з акваторії Світового океану. Загалом же, за цими та іншими проектами О.Кучука та його колег було спущено на воду понад двісті п’ятдесят кораблів. Де вони тепер, під чиїми прапорами борознять морські води, і де слава українських конструкторів, з волі й таланту яких колись тільки на київському заводі «Ленкузня» щомісяця під оркестровий грім спускалися та йшли по Славутичу в безмежні води по одному-два сейнери? Нема нічого, окрім оголених цехів, у яких гуляють вогкі протяги. Та й саме ЦКБ «Шхуна» ледве животіє, вряди-годи виконуючи замовлення Росії і ще рідше — України.

Особливо пишається Олексій Іванович проектом 1335 — це незвичайний за параметрами малий сейнер-катамаран, який має особливу остійливість завдяки здвоєному корпусу та пристосуванням для підняття тралів з корми. Граничне насичення відповідними механізмами й агрегатами забезпечувало весь техноло-гічний процес вилову та обробки риби.

Запам’яталася відомому конструкторові й натхненна праця над проектом 1324. То було судно для вилову креветок, досить нехарактерне для всього вітчизняного флоту, який звик виконувати продовольчу програму за рахунок традиційної морської риби. Траулер мав будуватися на замовлення кувейтського мільйонера Бібіхані, який замахнувся на цілу серію. Того разу і головному творцеві довелося вперше побувати, як кажуть нині, в далекому зарубіжжі. Та головне судно так і залишилося єдиним у своєму роді — капіталіст чи то збанкрутував, чи поміняв економічні орієнтири і відмовився від шести вже готових корпусів. Тож довелося Олексію Івановичу рятувати становище. Так і народилася ще одна серія проекту 1336, призначена для рідних ловців креветок…

Чи можна вважати щасливим Олексія Кучука? І так, і ні. Він зумів розпорядитися своєю долею і втілити в красенях суднах мрію життя. Він і з глибин старості може спокійно озиратися у минулі літа: там було багато радісних хвилин, творчих злетів, щастя родинного і сус-пільного. Та водночас і зараз стоїть над його посивілою головою чорна хмара історичної несправедливості, яка вже ніколи на впаде на стражденну землю благодатними теплими дощами і не озветься з неї веселими врожаями. Бо скільки себе пам’ятає, в якій славі не ходив би, а все одно мусив потай озиратися довкола, мусив ховати свою болючу таємницю, — такі часи були, така кривда панувала на тій-таки одній шостій земної кулі.

А розгадка його славного роду настала аж у 1953 році. Відійшов у небуття злий геній у грубих армійських чоботях, що з Кремля узурпував півсвіту, залив кров’ю людською простори «від Москви до найдальших околиць». Минав шок, відходило у небуття упосліджування всього чесного й світлого, поволі відкривалися тайники згорьованих душ.

Одного разу, коли батько, Іван Йосипович, вибрався до своєї школи-інтернату, де успішно директорував, Віра Ксаверівна, завжди спокійна і внутрішньо одухотворена, таємничим голосом попросила сина зайти в її кімнатку. Присівши до старого класичного столика, легким рухом відчинила шухляду й обережно поклала на вичовгану поверхню грубезну пожовклу від часу теку. Поглянула на сина сумними очима і тихо мовила:

— Тут, дорогий мій, весь наш славний родовід. Вибач, але раніше ми з батьком не могли тобі всього розповісти, сам знаєш, який час був…

Той вечір, те неспішне перебирання старих добротних фотознімків, над якими все нижче схилялася сива благородна голова матері, ті прикрі сльози на сповитих тонкими зморшками очах приголомшили Олексія. Уже досить поінформований у флотському житті, його історії, він зрозумів, яку святу пам’ять було в нього відібрано, як скалічено дитинство та юність, — і це ж не тільки в нього, а й у мільйонів інших співвітчизників.

Ось стоїть біля старовинного салонного столика молода жінка в чіткому строї, тугий комірець підкреслює лебединий вигин шиї, в очах спокійна задума і впевненість у завтрашньому щасті. Та невже це його прибита тривогами мати, і як могло життя її, вихованку інституту благородних дівиць у Смольному, заховати від усього вимріяного світу, позбавивши права виконати клятву на вірність служінню народу? Родова дворянка, біла кістка, як прозвали всіх інтелігентних людей зі столітніми родоводами одчайдухи-руйнівники з кривавими руками, вона мусила зачаїтися на довгі десятиліття, навіть од рідних дітей заховати душу. Якою ж мірою можна зміряти трагізм нашої колишньої еліти, яким прокляттям пом’янути тих, хто посіяв на землі смерть фізичну й духовну, що з вельзевулівською затятістю нищив усе, що піднімалося над ним?!

Промовчала Віра Ксаверівна й про те, що в страшному тридцять сьомому чекісти нагло забрали її брата Никанора і згодом знищили в Магнітогорську тільки за те, що був дворянином. Промовчала, бо сама боялася, що й до її родини доберуться чорні щупальця спрута.

Затим одна по одній почали з’являтися світлини із образом ставного офіцера в доладно підігнаному мундирі, з виразом внутрішнього благородства на обличчі, і мати, тяжко зітхнувши, мовила:

— А це ось і твій дід Ксаверій. Він був знаменитим корабелом. Про творця бойових кораблів Ратника до революції знали всі, це факт. Ось тільки слава його виявилася нікому не потрібною. Але про це краще не говорити…

Олексій пильно подивився на матір, а вона тільки змахнула сльозу й важко притулилася до стінки.

Десь відтоді він почав усе частіше звертатися до архівних чи літературних джерел, прагнучи знайти найменший слід свого діда по матері. І поступово з давнини проявився образ небуденної людини, що могла б скласти гордість будь-якому іншому цивілізованому народу, котрий пишається своєю історією…

Ксаверій Ратник після грунтовного навчання почав будувати військові кораблі в Миколаєві. Очевидно, це йому вдавалося, бо згодом талановитого конструктора було переведено на Балтійський суднобудівний завод, щоб невдовзі він став його начальником. Не один бо-йовий корабель зійшов зі стапелів най-більшого у всій імперії заводу, в тому числі й ті, що відзначилися у великих морських битвах під час Російсько-японської та Першої світової воєн. Можна собі уявити, з якою повагою ставилися до корабелів найвищі сановники держави, якщо на спуск броненосців обов’язково прибувала царська родина. В одному із джерел Олексій Іванович вичитав, що якось мало не сталася трагедія: величезний бойовий корабель раптом перестав слухатися майстрів і ледве не розчавив своїм тисячотонним корпусом вінценосне сімейство. На щастя, все минулося, а імператор не лише не покарав керівника заводу, а й постійно заохочував його за відмінну роботу й винахідницький талант. У кожному разі звання генерал-лейтенанта і численні високі нагороди разом з досить пристойною пенсією багато про що свідчать.

Якось Олексій Іванович натрапив на книгу Льва Полєнова «Крейсер «Аврора». Відомо, що про той корабель недавно видавалося на-гора чимало різної «революційної» літератури. Але його цікавили суто історичні факти виробничого порядку. І який же був подив київського інженера-винахідника, коли на одній зі сторінок він раптом натрапив на такі рядки: «Черновые записи расчетов, хранящиеся в Ленинградском историческом архиве в фондах Балтийского завода, дают право считать инициатором этого варианта проекта самого К.Ратника, который возглавлял группу конструкторов, работавших над проектом, т. е., прибегая к современной терминологии, вероятно, сам К.Ратник и был главным конструктором крейсера».

Таке відкриття окрилило новітнього українського конструктора суто мирних кораблів на власні пошуки — дідів приклад завжди стояв перед очима. Якось киянин вирішив на власні очі побачити витвір свого пращура. Написав листа авторові згадуваної книги. Але той повідомив, що від крейсера залишився тільки зовнішній символ, час зробив своє, і внутрішня начинка давно оновлена. Так і не довелося Олексію Кучуку доторкнутися до справжнього витвору свого легендарного, але відкинутого куцопам’ятними нащадками діда із таким промовистим во-йовничим прізвищем.

Про його порядність і чесність розповів внукові ще один старий автор. Відомо, що морський поєдинок в Цусімі між російською та японською ескадрами в 1905 році завершився повною поразкою першої. Слід згадати, що майже всі кораблі Росії були споруджені за участю К.Ратника. Отже, була можливість під час царської нагінки звалити всю вину за трагедію на суднобудівників. І цим вирішили скористатися деякі царські адмірали, що почали стверджувати, ніби кораблі самі собою перевернулися в морі. Зокрема, на цьому наполягав адмірал Рожественський, флотоводець швидше придворних салонів, ніж далеких морів та океанів. Він у відповідному донесенні цареві звалив усю вину на корабелів, а це означає — на К.Ратника. І закрутилася бюрократична машина розбирання, пошуків винуватців ганебної поразки.

Сталося так, що на госпітальному судні «Орел» був приписаний у ролі корабельного інженера з нагляду за суднами під час переходу їх із Балтики в Тихий океан та самого бою ще один наш земляк, Володимир Поліектович Костенко. В результаті поразки під Цусімою він потрапив у полон до японців, довго блукав світами, але згодом повернувся додому через США, Англію. Та в Петербурзі його зустріли прохолодно, позбавивши права займатися улюбленою справою. І тоді інженер, прагнучи захистити свою честь, розпочав пошуки правди. В цій справі йому допоміг саме земляк Ксаверій Ратник, що на той час очолював Морський Технічний комітет. Ось як писав у своїй книзі спогадів «На «Орле» в Цусиме» сам В.Костенко: «Придя 9 апреля в Адмиралтейство, я встретил помощника главного инженера Петербургского порта Шлезингера, который при вооружении 2-й эскадры был в Кронштадте. Шлезингер сказал, что в Главном штабе имеется донесение адмирала Рожественского о моих сношениях в Японии с Русселем и что, по предварительным сведениям, я буду уволен с флота в отставку. Он советовал мне явиться к начальнику Морского Технического комитета генерал-лейтенанту Ратнику, бывшему начальнику Балтийского завода, от которого будет в большой степени зависеть вопрос о моей дальнейшей службе на флоте».

І К.Ратник, сам обпльований бездарним адміралом, рішуче втрутився в долю офіцера, що й так натерпівся на чужині: доручив зробити умотивовану записку на Комітет про стан кораблів, а після цього оборонив не лише ім’я В.Костенка, а й честь усієї ескадри.

Скільки же добрих справ залишила по собі ця незвичайна людина з україн-ського південного міста, в яких анналах історії відбилося його творче життя! Але про це вже ніхто не повідає, бо не вміємо ми творити свою національну духовну серцевину, яка б живила всі майбутні зрушення до величі нації. Навіть в останньому виданні УРЕ знайшлося місце вихідцям із далеких африканських країн, а ось про славетного українського конструктора нема ні слова.

Ксаверій Ратник вийшов у відставку в чині генерал-лейтенанта. Він міг, звісно, залишитися в столичному місті з його лоском, дворянським шиком та блискучим морським товариством. Але перед Першою світовою війною він раптом залишає все й повертається на милу Україну. Підшукує ділянку землі неподалік Києва в хуторі Борова біля Мотовилівки, будує гарну садибу, садить сад і селиться усією великою родиною. І десь у році 1925-му тихо й непомітно відходить із життя. Донині на хуторі зберігається особняк Ратника, хоча місцеві люди нічого не знають про уславленого творця кораблів. Уже й три дубових хрести, що довго стояли над могилами генерала-конструктора, його дружини та родички, канули в небуття, ніби підкреслюючи наше нехлюйство. Нема на стіні будинку ні меморіального знака, ні якоїсь іншої згадки про славного сина України. Що ж, якщо ми вчинили так зі славетними попередниками, не краще колись зроблять і з нами…

Так складалася доля роду Ратників-Кучуків. Вітер часу не пожалів високої крони, котра виростала з багатих на таланти українських грунтів. Змінюються суспільні формації, відходять і приходять нові покоління, а національна традиція забуття, самоліквідації пам’яті залишається незмінною.

Згадаймо, яку шану заслужив у царів Ксаверій Ратник, яка спокійна старість випадала йому на рідній землі біля славної козацької Мотовилівки. І якби не cмертоносні смерчі всіляких революцій та воєн, котрі не пощадили ні саду, ні садиби уславленого творця бойових кораблів, його ім’я світилося б золотим рядком у літописі наших діянь.

Але згадаймо й про те, в яких умовах, з якими невдячними пенсійними статками доживає віку такий самий уславлений творець мирних кораблів Олексій Кучук. Адже ще ходять морями судна, котрі народжувалися з таланту київського конструктора. А після них ходитиме в чужих краях слава про цю навдивовижу скромну людину, одного з кращих синів України. Ось тільки сама Україна про це не знатиме. Як і про сотні інших світочів людського духу, без яких не була б повною панорама духовності нашої планети.

То чи справді пам’ять неперебутна?..