Я засуджую не слова - ці добірні й дорогоцінні посудини, а те вино омани, яке наливають нам у них п'яні вчителі.
Блаж. Августин
Вперше почула словосполучення "маленький українець" із вуст пріснопам'ятного Ющенка. Незважаючи на мої тодішні на нього надії, мимохіть подумала: "Що за чортівня?" Я, редактор, звикла уважно дослухатися до слів, адже, хай яким дивним це може видатися, - слова ніколи не обманюють. Просто їх, як і музику, треба вміти слухати. Втім, якщо для засвоєння азів сольфеджіо треба докласти певних зусиль лише на початку навчання, то вміння чути й розуміти істинну суть слів, цього дивовижного інструменту пізнання й спілкування, треба вчитися впродовж усього життя.
Що таке "маленький українець", - запитала я себе, - і як загалом позиціонує себе людина, що вживає це словосполучення? Якщо поглянути на цю композицію очима художника, то на цьому полотні ми побачимо великого і дуже гордого цією своєю величчю батька (совість) нації, тобто фігуру надзвичайно мудру, напрочуд моральну і зростом десь із Кінґ-Конґа. Біля його ніг товпляться симпатичні (хоча й не завжди), метушливі, низькорослі й трохи недорікуваті маленькі істоти, які дуже потребують, щоб їх наставляли на шлях істинний і, звичайно ж, усіляко опікували, - тобто маленькі українці.
Цей образ дуже подобається й представникам інших партій, які охоче демонструють таке саме турботливе ставлення до "простого" електорату. "Почую кожного!", "Покращення життя вже сьогодні!", "Країною керуєш ти, а не ті, кого ти обираєш!" Людина з чутливим слухом та образним мисленням знову бачить перед собою кінґ-конґів, які нав'язливо пропонують себе на роль месій і годувальників сімома хлібинами та - лишенько! - власну скромну персону в ролі непутящої дитини.
А нещодавно з'явилося інтерв'ю І. Кириченко з доктором філософських наук, професором, провідним працівником Інституту філософії С. Пролєєвим (DT.UA, 2.02.2013) .
Філософ дає зрозуміти, що нічого не має проти вживання поняття "малий українець", хоча воно й "неорганічне для української мови" і в активному словообігу не прижилося. "Проблема не в самому понятті, - стверджує С.Пролєєв, а в тому, що реалії, які за ним стоять - проста людина, звичайний громадянин у своїй повсякденності, - не перебувають у фокусі уваги ні політичної, ні публіцистичної. Тому, на відміну від європейської традиції, в якій цей образ символізує увагу до звичайної людини в її потребах і турботах, у нашому суспільстві такої уваги немає".
Йдеться про ту європейську традицію, яка, на думку філософа, ще з ХІХ ст. поставила в центр уваги такі поняття, як "маленький британець", "маленький француз", "маленький німець" і навіть "маленький американець".
Тема людини як такої та її громадянських свобод отримала колосальне поширення в ХІХ ст. і зазнала багатьох трансформацій у ХХ. Художня література, живопис, філософія, ЗМІ помістили у фокус своєї уваги і так звану "маленьку людину". Це була вимога часу, що переходив від станово-монархічної організації суспільного життя до ліберально-демократичного порядку. Жорстко закріплена у своїй становій комірці людина поступалася місцем новому персонажу історії - мобільному, енергійному і сміливому. І саме в цьому контексті постає "маленька людина", що опинилася на узбіччі життя, заледве виживає і давно змирилася зі своїм становищем. Що намагається сказати нам самим фактом свого існування ця "маленька людина"? Як нам ставитися до неї? Здебільшого це персонаж неоднозначний. Це істота соціально знедолена, слабка й безвільна, вона здебільшого зазнає насильства і гине, як Башмачкін у гоголівській "Шинелі" або персонажі Діккенса, Золя, Достоєвського. Така людина - об'єкт співчуття і щирого бажання допомогти, втім, іноді неприємна у своїй жалюгідності. Саме вона невдовзі, маючи ідеологічну підтримку марксизму, обернеться на монстра - тирана, фарисея й убивцю.
Людина та її іпостасі - людина велика і людина маленька - займає собою весь простір літератури і мистецтва, і це важко заперечити (хоча розмитість і плинність цих двох понять часто-густо ускладнюють спроби чітко їх розрізнити). Проте мені ніде не довелося побачити вжитого С.Пролєєвим словосполучення "маленький британець" (англієць, француз, німець тощо) - хіба що в радянських і пострадянських текстах. Ніде ви не натрапите й на вираз "маленький росіянин (русский)", за всієї захопленості російських інтелектуалів темою "маленької людини".
Перегорнувши певну кількість інтернет-сторінок, не знайшла жодного прикладу вживання словосполучення "маленький британець" у сенсі "звичайний громадянин у
своїй повсякденності". Воно вживається лише в значеннях: 1) дитина, 2) кошеня породи "британець" і 3) людина низького зросту. Проте є й четверте значення цього поняття. Little Englander, наприклад, - прихильник політики, що ставить інтереси Англії вище за інтереси Британської імперії. Так осудливо називали англійських патріотів - прибічників Малої Англії. Вживають і термін Little Britisher, але в радикально відмінному від пролєєвського значенні. Це не маленький (пересічний) британець, а фанатик, сліпо відданий ідеї світового імперського панування Великої Британії (див.: David Marquand. Britology Watch: Deconstructing ‘British Values'). Певна, що дослідження сфери вживаності аналогічних термінів в інших країнах західного світу було б не менш показовим. Цікаво, що саме національна складова європейської людини є предметом її особливих гордощів і домагань, і якщо й сусідить зі словом "маленький (малий)", то парадоксальним чином - у звеличувальному сенсі.
Доводиться визнати, що з термінами і поняттями в нашій країні не все гаразд - саме час відкривати всеукраїнські курси з ліквідації неписьменності. Як нам узагалі могло спасти на думку самозневажальне, я б сказала, навіть дике поняття "маленький українець"? Чи не тому, що ми досі вважаємо себе малоросами? Хто в нас узагалі маленький, а хто великий? До якої категорії віднести українських політиків? А ким був і залишається в нашій пам'яті філософ і світлий лицар України Василь Лісовий? Скільки їх, по-справжньому великих українців, навіть імен яких зі зрозумілих причин ми не знаємо? А чи може взагалі бути наперед відомо, кому на життєвому шляху судилося стати великим? І чи нема серед нас таких, хто, вже заслуживши цей епітет, раптом на очах зменшується до мікроскопічних розмірів? І що взагалі означає це слово - великий за розмірами (проте тупий, ниций і нахабний)? Великий за кількістю грошей у гаманці - байдуже що вкрадених? Великий за обсягом незаслуженої влади та безпардонності її застосування? Чи, може, все-таки великий за моральною і професійною ознаками? Кого будемо ставити на п'єдестал пошани? Від відповіді на це запитання залежить майбутнє країни.
Той-таки С.Пролєєв констатує, що "люди - це всього лише маніфестація слів". Афоризму надано ключового значення, позаяк він винесений у заголовок і задає тон усьому інтерв'ю.
І ось тут особливо уважно вслухаймося у музику слів.
Ключовим у цій фразі, як на мене, є словосполучення "всього лише". Люди - "це всього лише", до тієї ж категорії потрапляють і слова: вони теж - "усього лише". Адже маніфестацією (заявленням, проявленням, відкриванням, симптомом, ознакою) низького переважно буває теж низьке (наприклад, одна з очевидних маніфестацій бруду - сморід, комуністичної ідеології - зневага до людини). Для С.Пролєєва людина і слово - категорії низькі, хоча, можливо, така його заява спричинена емоційною реакцією на недосконалість людини.
Люди в нього не просто зведені до слів, а й принижені навіть не вказівно-обмежувальними, а вказуюче-обмежуючими частками "це всього лише", де явно зайве "це" надає фразі ще більш менторського відтінку. Підкріплює інтонацію й категоричний контекст: "людина… зашорена у владі слів" (неохайне редагування чи неточна мова автора?), "люди завжди бранці смислів, у яких живуть і якими керуються". Остаточним "завжди" С.Пролєєв не залишає нам жодних надій. І тут, як і у випадку з "маленькими українцями" Ющенка, виникає почуття протесту саме тієї іпостасі людини, яка споконвіку була бунтівною і вільною і, виламуючись за межі будь-яких "смислових порядків", народжувала таких особистостей, як В.Стус і Дж.Бруно, Сократ і Т.Шевченко.
Як ув'язати цю "всього лише" людину зі спробою поставити в центр уваги "маленького ("простого") українця"? Чи тут усе ж немає непослідовності, і "маленький українець" та "людина - це всього лише маніфестація слів" у С.Пролєєва - феномени одного порядку? За що ж тоді всім цим бранцям, себто "маленьким українцям", така шана й увага? Підозрюю: якщо для Ющенка українці - симпатичні ліліпути з дитячою свідомістю, то для професора - це "брати наші менші" у вигляді чи то піддослідних кроликів, чи то метеликів у колекції ентомолога. Підтверджує це ще одна цитата: "… адже говорить не простий громадянин, а наділений владою". Отже, простий - це той, хто перебуває поза межами владної драбини, відповідно його антиподом є "непростий" ("великий"), тобто той, хто перебуває при владі.
Розрив між декларованим і глибинним, підсвідомим - одна з головних прикмет нашого часу. Часто повторюваний у недавньому минулому вислів "проста радянська людина" - на щиті лицемірного славослів'я - в'ївся у підкірку наче іржа. Що з нами відбувається і чому ми загубилися у часі і словах?
Значущість теми заслуговує на серйозну розмову і, бажано, точні слова. Нам справді погано. Те, що зараз відбувається, цілком відповідає тому, що Е.Тоффлер назвав "шоком майбутнього", тобто феноменом часу, який полягає у реакції сучасного людства на зміни. Такий шок виникає в результаті "накладення нової культури на стару. Це шок культури у новому суспільстві". Є й інший виклик: "ми опинились у ситуації, яку можна назвати стрибком часу", або понаднормальною швидкістю змін, характерною для сучасної доби. Крім того, ця швидкість виявляється неоднаковою як для різних країн, так і для конкретних людей, породжуючи феномен відставання і силу-силенну інших чинників, які пригнічують психіку.
Автор терміна "суперіндустріальне суспільство" писав: "Вийміть індивіда з його власної культури і помістіть його зненацька в оточення, що різко відрізняється від його власного, з іншим набором підказок - іншими поняттями про час, простір, працю, кохання, релігію, секс й усе інше, відтак заберіть у нього будь-яку надію побачити більш знайомий соціальний ландшафт, і його страждання подвояться. Понад те, якщо ця культура сама перебуває у постійному хаосі і якщо - ще гірше - її цінності без упину змінюються, відчуття дезорієнтації ще більше посилиться. З огляду на малу кількість підказок щодо того, яка саме поведінка є раціональною в радикально нових обставинах, жертва може становити небезпеку для себе і для інших" (Е.Тоффлер. Шок майбутнього).
Українське суспільство, порівняно із західним, переживає шок багатошаровий. Ми виринули зі світу, який західна людина розуміє дуже приблизно, проте, хай як це парадоксально, - краще, ніж ми самі. Причина зрозуміла - діалогове й багатокультурне цивілізоване суспільство завжди мало більше можливостей для вільного обміну думок, ніж спочатку імперська царська, а потім така сама імперська, проте вже більшовицька (чи "радянська") Росія, до складу якої входила Україна. Наш шок не має аналогів у світі. Наше колишнє суспільство - законсервоване у бляшанці єдиної дозволеної ідеології-віри, позбавлене діалогу не лише зі світом, а й одне з одним, звикле до щоденного абсурду викривлених слів і невідповідності їх злиденним реаліям життя - перебувало в розумовому й часовому або, може, й позачасовому анабіозі. Так, там були іронія і зневіра, проте була й звичка і навіть певна залюбленість у саморефлексії та безнадію. Час плинув повільно і давав можливість думці так само повільно товктися навколо одного й того самого. Це відбувалося точнісінько тоді, коли на тій самій планеті, поруч із нами, Тоффлерове суспільство щодуху мчало у вирі подій, думок і намагань якнайшвидше адаптуватися до нових ідей, технологій і викликів.
І - раптовий тектонічний зсув, крижане цунамі, зруйнована сталість уявлень і невмолима залізна необхідність рятуватися самотужки і за будь-яку ціну. Зникло те, що можна звинувачувати і чим виправдовуватися. Постав сонм проблем внутрішніх і зовнішніх. Маємо шок політичний, культурний, соціальний, геополітичний і філософський.
Ці тектонічні явища ще чекають на своїх дослідників, проте в рамках цієї статті можна пунктирно їх окреслити. Перед тим зазначу, що кожна радикальна зовнішня зміна в рамках зазначених позицій не спричинила так само радикальної зміни свідомості. Таким чином, на сьогодні ми маємо:
1) Шок політичний, позначений остаточним крахом комуністичної ідеології і переходом на нові економічні рейки. Ідеологічно безпорадні рештки колись усесильної партії можуть лише декларувати старі ідеологеми, претендуючи на розвиток і вдосконалення того, що вдосконалити за визначенням неможливо, і водночас інтенсивно інтегруючись у "ненависне" їм "буржуазне" середовище. Політична підтримка КПУ базується виключно на ностальгійних почуттях частини населення до зниклого СРСР, політичної неосвіченості та протестних настроях. Комуністична ідеологія переважає і в начебто ринковій правлячій партії, яка щосили намагається впрягти в одного воза "коня и трепетную лань", тобто незграбне директивно-тоталітарне мислення і невблаганні закони ринкової економіки. Ідеології інших партій здебільшого не акцентуються й суть їх не розкривається. Виниклий широкий діапазон можливостей практично не використовується для системних змін - надто слабкі громадянські інстинкти і надто сильні постімперські рефлекси.
2) Шок культурний - пов'язаний з посталою необхідністю зважати на міжетнічні проблеми і на потужний наступ нещодавно паплюжених і переслідуваних національно-патріотичних смислів, нової мови свободи й державності. Загроженими почуваються носії як колоніальної, так і антиколоніальної ідеологій. Свідоме захоплення еклектичною постмодерністською невизначеністю або ж мимовільне занурення в "зухвалу плюралістичність" (С.Зонтаг) сучасного світу призводить до втрати орієнтирів там, де вони вкрай необхідні. Жорстко налаштована на чорно-біле ставлення до світу пострадянська людина чи то розгублено захищаючись, чи то агресивно наступаючи, реагує на нові символи, мистецтво, час, простір, політику, трактування історії, систему стосунків тощо.
3) Шок соціальний полягає у відчутті покинутості, ображеності, фрустрованості. Вчора я був значущою фігурою, а сьогодні виявився непотрібним. Вчора світ був сталим і зрозумілим, а сьогодні земля вилетіла з-під ніг. Раптом я став маленьким і беззахисним і розумію лише одне - світ перетворився на божевільню, і я стою в ньому, самотній і знічений, втративши віру, безсилий перед цим шаленим летом часу, думок, поглядів, облич. Я - доросла людина і прагну зберегти свою гідність, не показати свого страху, проте в глибині своєї закляклої від жаху душі я почуваюся таким слабким і тимчасовим на цих пронизливих вітрах історії. Світ збайдужів до мене настільки, що навіть не робить вигляду, що йому до мене є хоч якесь діло. Деколи буває нестерпно боляче.
4) Шок геополітичний - спричинений різкою зміною статусу країни, переходом від жорстко керованої ззовні замкненої системи до вільного плавання у бурхливих водах незалежності і водночас - порівнянням себе із розвинутими країнами світу. Ми, українці, громадяни України, - люди надзвичайно талановиті, з величезним розумовим потенціалом, але катастрофічно незреалізовані, вийшли з підвалу на світ Божий - і сонце засліпило очі. Куди пішов світ? - ген-ген, не наздогнати! Та що там наздогнати - ми навіть мови цього світу не розуміємо…
5) Шок філософський (чи не найболючіший) - суспільство втратило світоглядні орієнтири. Намагаючись віднайти впевненість і зіпертися хоч на якісь цінності, українці масово звертаються до різного роду провісників, цілителів, сектантів. Дедалі більшої сили набирає церква, яка в наших реаліях є лише засобом самозбагачення й відверто цинічно обслуговує різні політичні інтереси. Слова втратили колишнє значення, і треба знову вчити абетку.
І ось перед нами варіанти. Про один з них дуже точно пише Тоффлер: "Мільйони людей, мов сновиди, блукають життям - так, наче нічого не змінилося… і нічого ніколи не зміниться. Живучи, без сумніву, в один з найбільш хвилюючих періодів в історії людства, вони намагаються відсторонитися від нього, відгородитися, буцім, проігнорувавши, його можна змусити піти. Вони прагнуть "сепаратного миру", дипломатичної недоторканності для себе від перетворень".
Є й інший варіант: сказати собі - зміни незворотні, історія ніколи не повертається на старі рейки. Я сідаю за парту і починаю інтенсивно надолужувати згаяне, хай скільки мені років - тридцять чи вісімдесят. Я починаю пізнавати життя таким, яким воно є насправді, а не таким, яким хтось його для мене намагається вигадати. Я - людина гідна і доведу, що я не "маленький українець", а унікальний українець. Я можу бути мобільним, бо рух - це життя, а нерухомість - смерть. Я можу бути розумним, бо з'явилося море можливостей пізнавати і думати (Інтернет, книжки, подорожі). Я можу бути сильним, бо я цього хочу. Я ніколи нікому не дам себе принизити. І я не бранець смислів, а їх творець.
"Людина не для того створена, щоб зазнавати поразки. Людину можна знищити, але її не можна перемогти", - так сказав колись Е.Гемінґвей, і нам, українцям, така позиція цілком до снаги.
І ще кілька зауваг. Зневіра й розгубленість охопили країну, заражену песимізмом, і, як ми побачили, навіть найосвіченіші особистості нарікають на "неправильних" людей, тим самим заявляючи і про свою власну розгубленість і потребу в підтримці. Я би сказала, що осмислення триває, і для цього потрібні серйозні зусилля. Суспільству конче необхідні згадані Тоффлером підказки, безперервний діалог на всіх рівнях, аби віднайти точку опори, твердий ґрунт, або, точніше, міцний стартовий майданчик, з якого можна енергійним поштовхом полишити позаду морок безчасся і вирушити у височінь нового яскравого й потужного світу. І тоді ми перестанемо "переставляти стільці на палубі Титаніка".