Свій знаменитий вірш «Компас» Хорхе Луїс Борхес розпочинає словами: «Світ — лише мова, якою він, чи вона від часів Адама, веде свій довгий перелік, куди ми навіщось включені…» Якщо відкинути типово борхесівське «навіщось», нам відкриється екзистенціальне кредо Германа Гессе: світ повний див і загадок, найтаємничішою з яких є слово, мова, поезія. Шлях до мови сплітає перипетії не лише індивідуальної біографії, а й контури доль народів, культур, цивілізацій. Німецький філософ Ханс Георг Гадамер якось зауважив, що «буття, доступне розумінню, є мова». І справді, у мові та за допомогою мови ми приходимо до високих смислів, співпричетність до яких дозволяє чудесним чином подолати відвертий сумбур і явні недоладності нашої повсякденності. Зокрема і нерозв’язувані, здавалося б, протиріччя між Сходом і Заходом, яким, коли вірити Кіплінгові, «не зійтися ніколи» і конфліктом яких, за Гантінгтоном, визначається розклад сил на кровожерливій геополітичній арені сучасності.
Інше розуміння Сходу було призначене Германові Гессе, народженому 2 липня 1877 року у швабському містечку Кальве. Адже його дідусь по матері Герман Гундерт був одним із найвідоміших фахівців з індійської культури, автором перекладу Біблії мовою малаялам, а також упорядником граматики цієї мови і малаялам-англійського словника. В Індії, у протестантській місії в Малабарі, народилася мати Гессе, Марія Гундерт. Та й батько майбутнього письменника, уродженець Естонії і колишній підданий Російської імперії Іоганнес Гессе, тривалий час перебував там як місіонер. Волею доль рідна домівка маленького Германа виявилася перехрестям часів, культур і цивілізацій. «Не лише батьки разом із учителями виховували мене, у цьому брали участь також інші, більш високі, більш сокровенні, більш таємничі сили, серед яких був бог Пан, котрий стояв за склом у шафі мого дідуся, прибравши вигляду маленького індійського божка, який танцює. До цього божества приєдналися інші, і вони взяли на себе піклування про мої дитячі роки. Вони до такої міри переповнили моє єство первозданними образами і думками країни Сходу, що пізніше я переживав кожну зустріч з індійськими та китайськими мудрецями як побачення зі знайомцями, як повернення до рідного дому», — так Гессе згадує пережите в блискучому есе «Дитинство чарівника».
Пристрасть до письма і пристрасть до Сходу — на перетині цих векторів формується особистість Германа Гессе. Завдяки його талантам у мові європейської культури оживають буддійські притчі, індуїстські легенди, перекази даосів, а пахощі Сходу парадоксально вплітаються в готичну в’язь німецького тексту, надаючи неповторність його аурі. Схід явно чи незримо присутній в усіх відомих творах письменника. Це «Сіддхартха» (1922), «Степовий вовк» (1927), «Нарцис та Гольдмунд» (1930), «Паломництво до Країни Сходу» (1932), не кажучи вже про увінчаний Нобелівською премією з літератури роман «Гра в бісер» (1943), який став культовим.
Цей синтез різноманітних традицій, настільки органічно поданий у текстах зрілого періоду творчості Гессе, давався письменникові зовсім не просто, можна навіть сказати, трагічно. Ще у червні 1892 року п’ятнадцятирічний Герман здійснює спробу самогубства, після чого юнака на кілька місяців віправляють до лікувально-виправного закладу для епілептиків і хворих на слабоумство у Штеттіні. Показово, що під час цієї першої і серйозної психологічної кризи він приймає доленосне рішення «стати або поетом, або взагалі ніким». Оскільки спроба піти з життя, «ставши ніким», зазнала фіаско, Герману Гессе довелося стати одним із найвідоміших письменників і поетів XX століття.
Проте тінь безумності періодично нависала над його життям і надалі. Так, у 1916 році на серйозну форму шизофренії захворіла перша дружина письменника, Марія Бернуллі, яка, до речі, була старша за Гессе на дев’ять років. На тлі воєнного лихоліття, цькування за принциповий пацифізм і важкої хвороби молодшого сина це призводить до нервового зриву самого Гессе, котрий був змушений узяти понад сто сеансів психоаналізу в учня Юнга, психіатра Йозефа Бернхарда Ланга, а згодом і в самого засновника аналітичної психології Карла Густава Юнга. Відтоді Гессе уважно стежить за психоаналітичною літературою і часто її рецензує. Можливо, містичний і духовний ореол юнгіанства йому імпонував, але головний порятунок усе-таки приходив у творчості, у можливості, подібно Протею, вичерпувати різноманітні образи реальності й проживати інші людські життя, щоб втілити у текстах драму власної душі.
«Поетом можна тільки бути, а не стати», — пізніше проникливо зауважить Гессе в одному зі своїх оповідань. Справді, поетична натура, розуміння і віртуозне володіння чарами римованого слова — одна з характерних рис творчої манери майстра. Поет для Гессе — це не просто людина, яка вміє створювати римоване мереживо речень. Поет — це маг, який до самозабуття відкритий світові та своєю відкритістю створює безтурботні чари дива. Міра світобудови вимірюється ступенем такого поетичного одкровення, ступенем відкритості мови для вираження основних максим людського буття. Підбираючи єдино правильні слова, поет відкидає у своєму одкровенні практично все, створене раніше, наново створюючи словом універсум.
Тому він постійно балансує на межі життя і смерті, світла і темряви, радості та суму. «Смерть є життя, і життя є смерть, вони сплелися навіки в божевільній любовній сутичці, і лише в ній був останній результат, кінцевий сенс світу, і лише з неї йшло світло, яке опромінює сяйвом будь-яке нещастя, лише з неї народжувалася і тінь, що затьмарює будь-яке блаженство і красу. Та в темряві сильніше палає блаженство, й яскравіше світить любов у цій ночі», — так в оповіданні «Сон про флейту» Гессе передає світовідчування тих, хто пережив екстаз поетичного одкровення.
Проникати поглядом усередину слова, бути у слові й бути як слово, — у цьому трагічне та велике завдання поета. Йти за межі простору й часу, дослухатися до споконвічного мовчання і прорікати його одвічність — от де криється краса поетичного покликання. Слово кличе людину у свою Таїну, зливаючись із ним і проголошуючи долю, а доля постає як повернення. Юнак зустрічає біля річки старця, щоб потім, старцем, повернутися до тієї самої ріки. Ріка життя тече крізь слово, а річки слів течуть крізь життя, передбачаючи того, хто виявиться спроможним їх прорікати. В оповіданні Гессе «Поет» Хань Фук і його вчитель, Майстер Божественного Слова, по суті, одна особа, одна сутність. Інтуїцію цього єднання виявлено в почутті. «Він відчув, що ніякі свята, ніякі веселощі на цій землі ніколи до кінця не позбудуть його серце туги й суму, що навіть у киплячому вирі життя він так і залишиться чужаком, самотнім глядачем; він відчув, що лише душа його, одна серед безлічі інших, улаштована так, що він приречений відчувати радість, побачивши земну красу, й ковтати водночас гіркоту чужини». Самітність — справді фатальна плата за можливість прожити тисячі життів у творчості й знайти символічне безсмертя, ставши частиною потоку світової культури.
«Дуже важливою частиною мого єства я живу в майбутньому, а тому не маю потреби завершувати мій життєпис сьогоднішнім днем, але вільний преспокійно дозволити йому продовжуватися далі», — зауважив Гессе у своєму «Короткому життєписі». І справді, життя його текстів і його героїв тривають донині. Тому дата смерті письменника, 9 серпня 1962 року, так не схожа на крапку.