Знову перевели стрілки на медицину — корупція, хабарі... А як жити?
Мій колега
Лікарі захопилися сільським господарством — зелень косять.
Народний гумор
Уже через тиждень після захисту кандидатської дисертації на квітучій фізіономії мого учня з’явилася незадоволена міна... Здавалося б, усе просто: втомилася людина, «виклалася» на захист у прямому і переносному значенні — керівництву вченої ради, опонентам, на друкування автореферату і дисертації, на бенкет після захисту... Але справа виявилася складнішою. На моє запитання про причину невдоволення колега відповів прямо:
— Ну що кандидатська? Витрати чималі, а надбавка до зарплати копійчана... Мені б палату!
— ?
— Ось ви давно пішли з клініки, а мені потрібні хворі, родичі, знайомства, нарешті...
Як було...
Було завжди. Повоєнний міністр охорони здоров’я професор Л.Медведь, за свідченням сучасників, казав:
— Усі в мене беруть, крім психіатрів та фтизіатрів. Ці самі готові заплатити деяким хворим, лишень би ті не супроводжували їх усе життя.
На жаль, до нинішніх часів це твердження не застосуєш. Беруть усі, за щонайменшим винятком, якщо, звісно, дають.
Мій друг, нині завідувач кафедри інституту післядипломної підготовки, коли був моїм колегою по роботі, говорив уже трохи інакше:
— У нас в інституті беруть гроші всі, крім патологоанатома та завідуючого експериментальним відділом, та й то через те, що хто їм дасть?!
Першу віддяку, яку я міг одержати, мені підсовував хворий під клейонку робочого столу у Фастівському тубдиспансері. Я гнівно повернув йому десятку й відчитав: я — комсомолець, і хабарі мені огидні! Я ж і так вам віддаю душу, навіщо ж ви мене ображаєте?
Наступного ранку головна лікарка запросила мене на розмову і досить тактовно зауважила:
— Ви можете не приймати віддяки, це ваше право. Але в нас так заведено: якщо лікар не бере, отже, нічого не знає і давати йому ні за що!
Я гнув свою лінію, за весь фастівський період діяльності на моїй совісті лише кілограм гречаного меду від батьків дівчинки, яку я влаштував на операцію до клініки М.Амосова.
На другому в моєму житті місці роботи, коли я вже сам оперував, було складніше. Туберкульозні хворі здебільшого люди малозабезпечені, і деякі мої колеги крутилися, приторговуючи дефіцитними ліками, але відкрито грошей не брали чи просто в цьому не зізнавалися. Згодом мені також стали перепадати після виписки то пляшка коньяку, то цукерки, але додому, де в мене була маленька дитина, я з клініки намагався нічого не носити. Усі подарунки ставилися в заповітну шафку в кабінеті нашого шефа й або колективно розпивалися після складних операцій, або слугували розмінною валютою за ремонт автомобілів, домашні сантехнічні епопеї тощо.
Не виключаю, що хтось брав і конверти, але робилося це сором’язливо, не обговорювалося і на людях осуджувалося. Тим більше що за сто метрів, у приймальні клініки серцевої хірургії, висіло історичне звернення Амосова до хворих і родичів: з питань подяки він просить не турбувати.
Пізніше я перейшов у клініку, де працюю вже понад тридцять років, і мої погляди трохи змінилися. Не те щоб я змирився, просто особисто для мене лікарське хабарництво класифікувалося в якусь схему:
— Хабарі за влаштування на лікування. Цим зазвичай грішать люди, які не домоглися в хірургії значних успіхів і керуються аж ніяк не прагненням ощасливити людство. Вони роблять по-своєму корисну справу — влаштовують на лікування численних родичів та знайомих, а також знайомих знайомих, і, мабуть, у них існує певна такса за це. У клініці їх усі знають, ставляться або зневажливо, або поблажливо — якщо ті діляться.
— Хабарі хірургам середньої руки. У нас побутує переказ, як один із малоталановитих хірургів збирав на сусідніх операційних столах видалені жовчні камені, приходив до післяопераційної палати, показував оперованим напередодні хворим і говорив: «Дивіться, від чого я вас врятував, не коштовність, звичайно, але ж коштують, коштують...» І збирав плату за чужу працю. Втім, щось, хоч і погано, він робив і сам...
А інший — висококласний хірург заходив до палати, розгортав пляшку і говорив: «Ну, коньячок міг би бути і кращим!» Це було мило, тим більше що ніхто не бачив, як він розгортає гроші…
Ініціатори хабарів — хворі. На жаль, пацієнти часто виявляють ініціативу, що їхніх рятівників до добра не доводить. Навряд чи з найкращих мотивів вони задаровують лікарів пляшками, доводячи їх до алкоголізму. Якщо постійно є під рукою пляшка, привід її відкоркувати завжди знайдеться — складна операція, безсонна ніч на чергуванні, святкування різноманітних дат і подій. Крім того, хорошим тоном у клініці вважається мати під рукою запас спиртного — комісії, здавання звітів, а тепер ще й нескінченні сертифікації, що на тлі занепаду охорони здоров’я видаються якщо й не збиткуванням над здоровим глуздом, то відвертим грабежем як самих закладів, так і їхніх працівників. Звичайна історія — потрібно щось організувати, по клініках оголошується «операція пошук», і ніхто не повірить, якщо в загашнику в клініцистів немає зайвої пляшки... Скількох талановитих хірургів та інших фахівців занапастило це море доступної випивки, що начебто й не гроші, а від чого більше шкоди — невідомо...
— І, нарешті, просто хабарі — гроші, валюта і «дерев’яні»; у конвертах і газетці, їх засовують у кишені і змахують в шухляди столу, збирають для начальства у вигляді оброку з відділень і дарують на свята.
Зрештою, яка різниця, що дають лікареві понад його легальний заробіток — гроші чи речі, дефіцитні товари (нині це менш актуально!) чи просто знайомства для діставання безплатних будматеріалів, будівництва дач, євроремонтів на «багатотисячному» рівні.
Усе б нічого, але як це розбещує!
В одній із клінік професор сам особисто грошей з хворих не брав, хоча й лікував активно. Зате наприкінці тижня кожен завідуючий відділенням збирав йому певну суму, наприклад по триста доларів. Оскільки лікувальний процес відбувався активно, вистачало і лікарям, і керівництву, ніхто обділеним не був. Але одного разу при врученні спільної данини забракло трьохсот «зелених». На німе запитання збиральник, переминаючись з ноги на ногу, зазначив:
— Там ремонт, хворих мало...
На що йому відповіли досить категорично:
— Ну так нехай дає завідуючий, має бути порядок!
Мій друг, доктор медичних наук, оперувався в одній з відомих клінік із дуже прикрого приводу. Коли все було позаду, я сказав йому:
— Добре, хоч грошей з тебе не брали, на ліки вистачило.
— Як це не брали, взяли, як з усіх, за таксою.
— З лікаря?
— А яке це зараз має значення?
Це вже повна деградація медиків і медицини. У царській Росії лікарі пишалися, що лікують колег безплатно, не кажучи вже про незаможних. Але часи явно змінилися.
Як зараз?..
Одного разу у Відні давній колега Ігор Гук, який запросив мене до лікарні АКХ (Альгемайне-кранкенхауз), наприкінці дня повів пити справжню віденську каву в приватну клініку, де він практикував.
Кава була чудова, але сама клініка після багатоповерхової загальнодоступної лікарні, мало не найкращої в Європі, враження не справила.
На моє запитання: «Ігоре Івановичу, ви працюєте в такій лікарні, займаєтеся наукою, багато оперуєте, чергуєте, то навіщо вам ще й приватна практика в цій невеличкій лікарні?» Професор Гук пояснив:
— Державна клініка — це моє ім’я, а приватна — гроші.
Пояснення вичерпне.
А що може відповісти мій колега, кваліфікований хірург шалімовської школи на таке ж саме запитання?
У державній клініці зарплата в нього, попри всі звання та посади, невеличка (як і в директора!). А йому доводиться пропадати на роботі до пізнього вечора, складні операції затягуються поза рамки робочого часу, потрібно відвідувати хворих у вихідні, інколи оперувати повторно, а якщо йдеться про пересадку органів — то бути в клініці тижнями.
Додайте до цього відрядження — по Україні, у країни СНД й за кордон за свої гроші; повна відсутність в інституті коштів на запчастини для медичної техніки; необхідність їздити в клініку автомобілем з протилежного кінця міста (бензин же цієї зими не подешевшав ні на копійку, а з березня почав дорожчати!); необхідність друкувати доповіді, статті і слайди за власний кошт; приймати представників фірм і просто потрібних для справи людей; платити за дитину (або дітей) у пристойній гімназії, а потім у вузі; самому інколи лікуватися і лікувати стареньких батьків та інших домашніх; пристойно вдягатися і взуватися; оплачувати службовий телефон, вихід в Інтернет, мобільник, за яким його можна знайти вдень і вночі; зрідка — квитки в театр або виходи з приїжджими гістьми в кафе чи ресторани, найчастіше також із службової необхідності; нарешті, відпочивати не лише на вельми набридлій дачі...
Чи вистачить на все це законних грошей?
І тоді починаються «віддяки». Таке реальне життя, і я нікого не беруся осуджувати.
Просто потрібно тим, хто при владі, не вдавати, що не вони все це створили і підтримують.
Потрібно без ханжества терміново викреслити з Конституції саме поняття «безплатна медицина» — такої в нас уже давно немає. Потрібно узаконити «добродійні внески» до лікувальних закладів, без яких сьогодні не народиш і не помреш. Потрібно залишити на розсуд хворих і лікарів їхні взаєморозрахунки або дозволити колективам узяти собі у власність чи оренду лікувальні заклади й інститути і самим там господарювати на власний розсуд (хабарі в МНТК «Мікрохірургія ока» стали брати ще за життя його засновника С.Федорова, коли колектив зрозумів, що не одержить від держави «знаряддя праці» й не зможе заробляти кошти в тієї ж таки держави, ускладнюючи й інтенсифікуючи свою діяльність).
Речі слід назвати їхніми іменами: якщо держава вважає, що може собі дозволити утримувати бюджетну охорону здоров’я, вона й повинна забезпечити для охорони здоров’я та життя своїх громадян не залишкові, а необхідні гроші. На здоров’ї заощаджувати не можна — або лікувати, або ховати.
Якщо ж не може, треба чесно продати клініки і лікарні в приватні руки, а зекономлені гроші віддати робітникам та пенсіонерам — хай там лікуються. Нехай, зрештою, вкладуть ці гроші в страховки, адже сама держава та її підприємства страхову медицину не подужають.
А яка економія буде на міністерстві, відділах охорони здоров’я та інших управлінцях від медицини...
Я не економіст, і щось у моїх міркуваннях може видатися утопічним. Але ж сказав нещодавно один із найясніших умів нашої галузі, генерал-лейтенант медичної служби професор В.Бєлий: якщо в Росії охорона здоров’я скидається на хворого в реанімації, то в нас — у морзі!
І як узагалі можна говорити про подальше існування медицини, якщо з минулого року наші інститути в суцільних боргах — за медикаменти, за гарячу і холодну воду, за електроенергію і газ, якщо жодної копійки не виділяється на ремонт і устаткування, а платиться лише убога зарплата, та й то не дуже регулярно.
Майже кожен із семи міністрів охорони здоров’я за десять років постатечнішав і став доктором наук, а дехто ще й академіком або членом-кореспондентом академії медичних наук... І кожен доклав руку до того, щоб підштовхнути камінь охорони здоров’я ще ближче до прірви... Залишається гадати, хто ж буде останнім, тим, хто зіпхне його вниз і піде з полегшеним серцем?
А як же ми існуємо? Та за ваш кошт, дорогі терплячі співвітчизники, за те, що ви платите у вигляді «добродійних» внесків; за рахунок тих договорів, що далеко не для всіх укладають з інститутами обласні і міські організації; крові, що з-під палиці здають ваші родичі або купують у п’яниць-донорів; за рахунок ваших пожертвувань лікарям, які давно вже вважають ці гроші своєю законною другою зарплатою.
Ну майже як у Відні...
Нещодавно на виході з інституту я випадково почув розмову двох жінок:
— Ну немає в мене цих семисот гривень, та ще й доларів після операції... А вмирати так не хочеться і звернутися більше нікуди, такі операції — тільки тут. Позичити — означає обдурити близьких, я ж знаю, що вже не зароблю, навіть якщо виживу...
Зізнаюся, я кинувся назад у двері і вперше в житті пожалкував, що надів колись цей білий халат, символ професії.
P.S. А мій колишній співробітник «палату» знайшов. Правда, в наш інститут його не взяли (кожна одиниця на обліку), а ось в інший — влаштували. Хлопець молодий, повен сил, кандидат наук, отже, не зовсім дурний, — адаптується, не підведе...
Якщо комусь із вас доведеться бути його пацієнтами, пропонуйте гроші сміливо — є надія, що він їх хоча б відпрацює: усе ж таки школа...