До травня Українське Вільне Козацтво організувалося на Волині, у Подолії, на Чернігівщині, Полтавщині, Одещині, Херсонщині, Катеринославщині. Офіцери-артилеристи брати Горобці організували Катеринославський кіш, поручик Іван Римбалович — Чернігівський, поручик Костянтин Смовський організував кіш у Лохвицькому повіті, на Черкащині кіш організував політемігрант, колишній повстанський отаман Яків Водяной. На зміну політичним балакунам старої еліти прийшла молода, нова, діяльна та смілива, загартована в боях Першої світової війни, збройна еліта нації, яка двадцять наступних років вестиме народну війну проти загарбників, за волю України.
Промова курінного діда Шаповала
Другий Всеукраїнський з’їзд УВК Керенський заборонив, але він усе-таки відбувся 13 червня 1917 року в київському Оперному театрі, під охороною полку ім. Богдана Хмельницького. На з’їзді було понад 2500 делегатів. Вони представляли українців усіх фронтів: Чорноморського, Північного та Балтійського флотів; Київського, Петроградського та Московського військових округів, а також Кубанського та Терекського козачих військ, Мінського, Казанського, Двінського, Омського та Туркестанського військових округів.
От що згадував про з’їзд Юрій Тютюнник:
«Звенигородський Кош мав своїх представників. То були: Гризло, Шаповал і Сергієнко: всі вони з’явилися в старокозацьких жупанах, шаблюки, на шапках шлики, на головах — оселедці... Говорив дід Шаповал:
— Вільне Козацтво не просило дозволу організуватися, він нам не потрібний. Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив з’їзд: ми знали, що Керенського ніхто не послухає, бо й на нас ця заборона зробила таке враження, наче вона зроблена урядом Туреччини або Німеччини. Коли пан Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу у Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо, не питаючи дозволу Оберучева».
Дід Шаповал «як у воду дивився», — минуло три тижні, і Звенигородський кіш знявся з місця і направився до Києва. А перед цим, у ніч на 17 липня 1917 року, полк імені наказного гетьмана Павла Полуботка, не отримавши зброї, обмундирування та боєприпасів, а також дозволу йти на фронт під власним українським прапором, вийшов із казарм, захопив зброю і боєприпаси в приміщенні Першого Українського запасного полку й вантажівки в П’ятому автопарку та рушив до центру Києва. До 6.00 козаки захопили штаб Військового округу, міліцію, заарештували Лепарського, роззброїли міліціонерів. Через годину місто практично було в руках полуботківців. Вони надіслали телеграму в Звенигородку, вимагаючи допомоги. Семен Гризло підняв по тривозі кіш, силою захопив ешелони й рушив на підмогу, прихопивши на станції Цвєтково гармати маршового артполку.
Тим часом у Центральній Раді всі, крім Мартоса і Петлюри, були в шоку. Петлюра попросив генерал-майора Кіндратовича ліквідувати конфлікт. Командир полку ім. Богдана Хмельницького полковник Юрій Капкан, узявши на себе обов’язки коменданта міста, розпочав операцію проти полуботківців. Конфлікт закінчився 20 липня після того, як солдати та юнкери Оберучева обманом проникли в казарми полуботківців, убивши при цьому вартових.
Семен Гризло довідався про це в Мотовиловці, інші ешелони козаків УВК — у Городищі. Кіш повернувся до Звенигородки.
Дід Шаповал у своїй промові торкнувся ще одного питання, про яке Юрій Тютюнник не повідомив, — повернення українських військових символів, захоплених генералом Текелєєм 1775 року, під час знищення Запорізької Січі. Річ в тім, що в резолюцію Першого всеукраїнського військового з’їзду був внесений і такий пункт: «Усі стародавні українські прапори, які зберігаються в різних державних музеях Петрограда і Москви та інших міст, потрібно негайно передати в Київ українському національному музею». Делегати Другого з’їзду, у тому числі і дід Шаповал, посилалися на цей пункт резолюції, домагаючись повернення на батьківщину військових реліквій минулого.
Балада про козацькі клейноди
Отримавши резолюцію з’їзду, відділ охорони історичних пам’ятників історії, культури та мистецтва Генерального Секретаріату Центральної Ради направив В.Щавинського й О.Новицького розшукати та взяти на облік усі українські козацькі реліквії, захоплені 1775 року. Роботу цю провели за короткий термін, і українські вчені та політики отримали повний перелік військових реліквій. Склали відповідний лист, і представник Центральної Ради виїхав до Петрограда, маючи на руках список того, що Росія має повернути. Проте 16 липня 1917 року, коли український представник приїхав до Петрограда, у російській столиці розпочалося повстання, інспіроване більшовиками та лівими есерами. Природно, що прем’єр-міністр князь Львов і чути не хотів про повернення українських клейнодів. Саме про це й сказав у своїй промові дід Шаповал.
Проте ні він, ні Симон Петлюра, який головував на з’їзді, не знали, що сталося в Російському історичному музеї в ті тривожні для столиці дні.
Річ у тім, що ще 1 червня в Петербурзі відкрився Другий російський загальнокозачий з’їзд. Оскільки всі документи з’їзду в жовтні 1917 року знищили, невідомо, був чи ні на з’їзді представник УВК, військовий старшина Іван Полтавець-Остраниця. Проте є свідчення, що до цього часу він організував у Петрограді сотню УВК і, мабуть, був на з’їзді як спостерігач. Можливо, що він був і в складі ради Союзу козачих військ Росії, куди входили 32 чоловіки на чолі з отаманом Оренбурзького козачого війська, генерал-майором Дутовим. Можливо, він залишився після з’їзду в Петрограді й довідався про провал української місії після повернення козацьких клейнодів. Це припущення засноване на наступних подіях, про які 1969 року на сторінках часопису «Українське Козацтво» розповів Каленик Лисюк:
«...полковник зайшов із своїми козаками в Історичний музей і насильно відібрав там всі українські козацькі прапори та старовинну козацьку зброю і все те переніс до готелю, в якому мешкав, і в коридорах... поставив озброєну козацьку варту».
Справа дійшла до Керенського, який щойно побував у Києві й вів там непрості дипломатичні переговори з Грушевським і Винниченком з приводу зміни редакції Другого універсалу і легітимності Генерального Секретаріату Центральної Ради. Керенському дуже не хотілося сваритися з українцями й діяти силовими методами. Він вирішив розпочати переговори й послав до Івана Полтавця-Остраниці комісію, у складі якої був і солдат Каленик Лисюк, представник Петроградської ради солдатських і робочих депутатів. Комісія направилася в готель, але збройні козаки її не пустили. Начальник варти викликав Полтавця-Остраницю, який сказав:
«Нас пограбували, і я від імені Українського Вільного Козацтва відібрав награблене і передам його власникові, себто Українській державі. Ми чужого не хочемо, але свого не подаруємо!»
Комісія нічого не домоглася. Князь Львов наказав силою відібрати клейноди, але із силової акції нічого не вийшло. Це був один із чинників, який привів до відставки прем’єра.
Іван Полтавець-Остраниця розумів, що поки йдуть переговори про повернення музейних експонатів, козацькі клейноди необхідно швидко переправити до Києва. Він наказав зняти прапори з держаків, упакувати всі реліквії в чотири пакети, вибрав чотирьох козаків, посадив кожного на окремий потяг, наказав довезти клейноди до Києва і здати в історичний музей. Найцінніші речі військовий старшина вирішив везти сам. Та з чотирьох козаків лише один довіз пакет за призначенням. Одного з них заарештували, пакет відібрали, і козак дивом втік з-під арешту. Два інших зникли безвісти. Сам Іван Полтавець-Остраниця прибув у Київ без пригод і, як він розповів згодом Каленику Лисюку, передав реліквії до Київського історичного музею. Можливо, що після опублікування цієї статті працівники Національного історичного музею підтвердять або спростують легенду про козацькі клейноди, розказану Калеником Лисюком.
До вересня 1917 року на території України діяло понад 50 тис. українських вільних козаків із різними статутами й без централізованої координації. Назріла необхідність Всеукраїнського з’їзду.
Винниченко проти УВК
Після того, як 21 липня князь Львов і троє міністрів пішли у відставку, Керенський розпочав формувати новий склад кабінету. Вирішення українського питання затягувалося. Шостого серпня новий кабінет був сформований, Керенський став прем’єром. Олександр Федорович стримав слово, дане в Києві Винниченко: 17 серпня Тимчасовий уряд визнав Генеральний Секретаріат, але без силових структур. Українізовані частини й волонтерські українські формування переходили в компетенцію російських міністерств. Винниченко розумів, що його влада без силової підтримки перетвориться на фікцію. Він підтримував вільних козаків, але був проти їх централізації, оскільки при цьому українські збройні формування ставали небезпечними для тієї системи влади, яку він очолював.
А тим часом у Чигирині, стародавній козацькій столиці, 16 жовтня 1917 року відкрився Всеукраїнський з’їзд українських вільних козаків, який тривав до 20 жовтня. Організатори Всекозацького форуму ставили собі за мету відновлення в Україні не тільки централізованого координаційного центру і єдиноначальності в УВК, а й відновлення знищеного Катериною II козацького стану. Главою УВК став командир I-го Українського армійського корпусу генерал-лейтенант Павло Скоропадський, нащадок гетьманського роду Івана Скоропадського. Полтавець-Остраниця, головний організатор з’їзду УВК, став генеральним хорунжим, Василя Кочубея обрали генеральним писарем. З’їзд представляв 60 тис. багнетів і шабель.
У Центральній Раді та Генеральному Секретаріаті до результатів з’їзду поставилися негативно. Винниченко прийняв рішення: по-перше, не припустити централізованої структури організації; по-друге, скасувати Генеральну Козацьку Раду й посади генеральної старшини; по-третє, обмежити кількісний склад УВК; по-четверте, в жодному разі не відновлювати козацького стану, виключити відродження козацтва в Україні.
20 жовтня 1917 року Іван Полтавець-Остраниця повіз статут УВК до Києва для затвердження. Винниченко міг змінити його редакцію. Проте УВК користувалося в Україні широкою популярністю, і для того, щоб змінити статут, необхідно було підготувати відповідним чином громадську думку.
Атаку на УВК розпочала «Робоча газета», головним редактором якої був Володимир Винниченко. У номері від 13 (26) жовтня 1917 року в статті, присвяченій підготовці до III Всеукраїнського військового з’їзду, удар завдавався і по створенню української регулярної армії, і по українському козацтву:
«Через цей з’їзд мають партії поставити завдання української революційної демократії перед широкими масами, організованими у військових частинах, в належному освітленні, без націоналістичних гасел, трухлявих традицій. Іде бо питання про організування мас для боротьби за основні домагання українського народу, до яких уже не можна залучати утворення української постійної армії... Нам треба не постійного війська, а всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі — це козакофільство».
«Робоча газета» видала серію статей, метою яких було переконати широкі народні українські маси в абсурдності регулярної української армії, відродження козацьких традицій та українського козацтва. 3 листопада 1917 року на засіданні Малої Ради Винниченко затвердив статут УВК із усіма внесеними в нього поправками та доповненнями. В остаточній редакції статут був опублікований 9 грудня 1917 року в «Віснику Генерального Секретаріату УНР». У цьому статуті було сказано: «Назву Вільного Козацтва мають лише ті організації, які засновані по затвердженому Статуту. У селі й у місті, поза залежністю від кількості дворів, може бути тільки одна організація УВК».
Крім цього, для керівництва та координації дій УВК при Генеральному Секретаріаті створили особливий департамент під началом поручика Аполлона Певного. Таким чином поза законом опинялася Генеральна Козацька Рада, отаман Павло Скоропадський, а всі раніше створені організації УВК підлягали перереєстрації.
Проте, розправившись із централізованим УВК, генеральний секретар не перестав його боятися. Як згадували через багато років Василь Божор та Ілько Бондаренко, козаки з Глодос, направлені делегатами від Глодоської сотні на проголошення Третього Універсалу і за зброєю в Київ, Винниченко все випитував: чи не здійснять вони, отримавши зброю, контрреволюцію? Чи не направлять гвинтівки проти Генерального Секретаріату? Ошелешені таким запитанням, козаки довго переконували Генерального секретаря в зворотному. Він змилостивився й виписав на сотню 20 гвинтівок із багнетами і по 50 патронів на кожну.
Вільні козаки рятують Київ від ворогів
Однак, поки Винниченко та Аполлон Певний кували лихо проти українського козацтва, УВК перемістило Генеральну Козацьку Раду до Білої Церкви, де розміщався штаб Першого Українського армійського корпусу генерал-лейтенанта Скоропадського, головного отамана Вільного Козацтва. Таким чином, координаційний центр УВК опинився під надійною охороною. Політична ситуація в Україні та Росії загострилася: у ніч із 7-го на 8-ме листопада Тимчасовий уряд припинив своє існування, і до влади прийшов блок лівих на чолі з більшовиками. Був утворений Раднарком, який зажадав від Центральної Ради беззастережного підпорядкування.
22 листопада 1917 року в Ставці верховного головнокомандувача вбили в.о. головнокомандувача російських фронтів генерал-лейтенанта Духоніна. На його місце Раднарком призначив прапорщика Миколу Криленка. Начальником штабу став генерал-лейтенант Михайло Бонч-Бруєвич. Можливо, саме він підказав Криленку план оволодіння Києвом шляхом спільного удару вірних більшовикам військ із заходу і з північного сходу.
Тим часом, захопивши владу, більшовики розпочали проводити часткову демобілізацію російських військ на Південно-Західному фронті. Російські частини відводили в тил, на їх місце на фронті ставили українізовані частини. Отримав наказ рухатися з фронту і Другий гвардійський корпус, місце якого мав був зайняти Перший український армійський корпус. Генерал Скоропадський, отримавши від Криленка відповідний наказ, відразу зрозумів, що Другий гвардійський корпус, місцем дислокації якого в тилах був Петроград, навіщось направляється в район Києва та Білої Церкви. Скоропадський лише частково виконав наказ Криленка: на фронт він послав тільки одну дивізію, а іншою перепинив Другому гвардійському корпусу шлях на Київ. Корпус вела на столицю знаменита Євгенія Бош, а в Києві все було готово до повстання проти Центральної Ради. У тому випадку, якщо повстання зазнає невдачі, його мали підтримати частини чотирьох армійських груп, які формувалися в районі Гомеля та Брянська. Слід зазначити: цей план Ставки документального підтвердження не має, але логіка наступних подій засвідчує таке припущення.
Розгортаючи дивізію проти Другого гвардійського корпусу, що йшов до Києва, Павло Скоропадський як головний отаман УВК надіслав телеграми Уманському, Звенигородському та Черкаському полковникам із наказом виділити по три сотні козаків до його штабу у Вінниці для допомоги проти більшовиків, які наступали.
Скоропадському вдалося зупинити Другий гвардійський корпус: козаки роззброювали російських гвардійців та направляли їх ешелонами на північ, у Росію, через Білорусію. Таким чином, загрозу з заходу було ліквідовано.
У самому ж місті повстанню запобіг Симон Петлюра, тоді ще генеральний секретар з військових справ: у ніч із 12-го на 13 грудня він підняв по тривозі Сердюцьку дивізію, яка роззброїла російські частини та частину червоногвардійських загонів.
Павло Скоропадський направився в Генеральний Секретаріат із пропозицією сформувати тридцятитисячний козацький корпус УВК, але йому відповіли, що військ у Центральній Раді достатньо й формувати новий корпус не має сенсу. Петлюра, який розумів важливість ролі УВК і призначив Скоропадського головнокомандувачем усіх українських Збройних сил на Правобережжі, розуміння у Винниченка не зустрів і під Новий рік подав у відставку. Винниченко її прийняв, призначивши в.о. генерального секретаря з військових справ Порша.
Настав 1918 рік. У Харкові більшовики сформували альтернативний уряд і збройні сили. Війська карателів були готові до вторгнення в Україну під командуванням Володимира Антонова-Овсєєнка, начальником штабу в нього був колишній жандармський підполковник Муравйов.
За розробленим генералом Бонч-Бруєвичем планом в Україну мало наступати кілька армійських груп: група Знаменського — із Брянського напряму, група Берзіна — із боку Гомеля, група Єгорова та Муравйова йшла на Харків і Полтаву, група Кудинського — на Катеринослав. Щоб остаточно зруйнувати оборону Центральної Ради та полегшити просування карателів углиб України, Криленко віддав наказ про демобілізацію російських фронтів, мотивуючи це тим, що розпочалися мирні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Українізовані частини та українські волонтерські полки підлягали демобілізації нарівні з російськими частинами та з’єднаннями.
Багато українських істориків дорікають в.о. генерального секретаря з військових справ Поршу в тому, що він розпочав демобілізацію українізованих частин і з’єднань, не зважаючи на загрозу, що насувалася з боку Радянської Росії. Та, по-перше, посаду генерального секретаря з військових справ у Генеральному Секретаріаті Тимчасовий уряд скасував, а Раднарком не відновив — виходило так, що Порш обіймав посаду незаконно. По-друге, всі українізовані та волонтерські українські частини підпорядковувалися лише Ставці, по-третє, у результаті більшовицької пропаганди вони втратили боєздатність. Таким чином, Порш за всього бажання не міг протистояти демобілізації.
Центральна Рада залишилася без захисту, і єдиною військовою силою, яка могла протистояти агресії, що насувалася, було Українське Вільне Козацтво. Проте воно було децентралізоване, кожне формування діяло саме по собі.
За віру, за народ, за державу!
Це гасло вело в бій Українське Вільне Козацтво, хоча ніде в історіографії та статуті воно не фігурує.
Отже, єдиною збройною силою, яка могла протистояти карателям Антонова-Овсєєнко, були Українські вільні козаки, і командувач збройними силами УНР полковник Юрій Капкан зумів переконати в цьому прем’єра Всеволода Голубовича. В.о. міністра з військових справ Порш віддав наказ від 2 січня 1918 року, яким закликав Вільне Козацтво до захисту рідного краю та охороні порядку там, де воно живе, а наступним наказом розпочав формування в Києві козацького полку. Його командиром призначили інженера Михайла Ковенка, начальником штабу — інженера-полковника Глибовського. Київський полк УВК складався з робочих київських підприємств, до них приєдналося багато червоногвардійців. Сформували 16 сотень, у тому числі: сотня робітників із заводу Геттера, залізнична сотня станції Київ-Пасажирський, Демєєвська сотня, Печерська сотня, Байковська сотня, Арсенальна сотня, три сотні з робітників Подолу, дві Шулявські сотні, дві Лук’янівські та дві робітничі сотні зі Святошина. Крім цього, були сформовані сотні з робітників для охорони Центральної Ради та Генерального Секретаріату, які за даними на постачання налічували 643 козаки. З робітників порту сформували Дніпровську сотню на чолі з прапорщиком Іваном Оліфером, яка так само підпорядковувалася інженеру Ковенку. Штаб Ковенко знаходився в клубі «Бесіда» на Миколаївській вулиці.
7 січня 1918 року, на Різдво, командувач каральними армійськими групами Володимир Антонов-Овсєєнко дав наказ про наступ на війська Центральної Ради. Наступного дня його частини окупували Харків, роззброїли 30-й запасний український полк. Трохи раніше, 27 грудня, харківський більшовицький уряд вирішив сформувати полк «Червоного Козацтва» як альтернативу УВК. Захоплені в Харкові трофеї, у тому числі 18 броньовиків, пішли на озброєння цього війська.
Першим вступив у бій Катеринославський кіш УВК, яким командували брати Горобці. Козаки виступили проти червоногвардійців-підпільників, які підняли в місті повстання, і за допомогою артилерії вибили їх із міста. Та наступного дня підійшли частини армійської групи Єгорова, і 9 січня козаки залишили місто. 20 січня розпочалися бої за Полтаву. 25 січня група Муравйова захопила Ромодан і Лубни, впала Полтава. Муравйов змінив напрям удару: він повернув на північ і з’єднався з частинами Гомельського напряму, вирішивши атакувати по лінії Бахмач—Крути—Ніжин—Київ. 27 січня 1918 року Бахмачська сотня УВК і сотня юнкерів школи імені гетьмана Богдана Хмельницького залишили Бахмач і відійшли до вузлової станції Крути. Туди ж наступного дня прибули й дві чернігівські сотні УВК, які контролювали вузькоколійку Крути—Чернігів і захищали лівий фланг українських позицій.
Тим часом українська делегація вела мирні переговори в Брест-Литовську. Важливо було до підписання миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією не дати супротивнику захопити Київ — столицю УНР. Тому головною метою українського угруповання під Крутами під командуванням Оверкія Гончаренка було затримати супротивника хоча б на день, давши можливість підписати мирний договір.
Бій під Крутами розпочався 29 січня о 9.00. фронтальною атакою супротивника. Про цей бій написано достатньо. В основному це звинувачення на адресу Центральної Ради та військового українського командування, які допустили загибель 300 юнкерів і студентів. Та жодний з істориків не написав, що бій під Крутами був перемогою, а не поразкою: ціною своїх життів юнкери, студенти та Вільні козаки затримали наступ супротивника на два дні. Це дало можливість придушити в місті повстання більшовиків, не дати супротивнику відразу захопити Київ, а також вчасно підписати мирний договір із Німеччиною та її союзниками.
Лівобережний кіш Слобідської України з куренями чорних і червоних гайдамаків під командуванням Симона Петлюри також входив у систему УВК. Напередодні бою під Крутами він вирушив на допомогу захисникам станції, дійшов до ст. Бобрик, але тут Петлюра отримав звістку про бої в столиці й змушений був піти на допомогу Києву. Вранці 30 січня група Оверкія Гончаренка, яка прорвалася через Ніжин, з’єдналася з кошем Петлюри, й козаки розпочали бої з повсталими в Києві. Цього самого дня Винниченко склав свої повноваження, і був сформований новий кабінет міністрів на чолі з Всеволодом Голубовичем.
2 лютого козаки, офіцерські загони та січові стрільці очистили вулиці Києва від повсталих, через два дні капітулювали робітники й червоногвардійці в Арсеналі, але карателі Муравйова зайняли Дарницю і мости через Дніпро. Керовані більшовиками російські частини, які йшли з фронту, захопили Проскурів, Жмеринку, Казатин і Бердичів. Створювалася реальна загроза оточення захисників Києва. У ніч на 8 лютого уряд і члени Центральної Ради покинули місто під охороною січових стрільців Галицько-Буковинського куреня Євгена Коновальця. Відхід військ прикривали вільні козаки Михайла Ковенка.
Голубович помилився, коли 29 січня відмовився від допомоги Звенигородського коша. Семен Гризло пропонував послати на допомогу Києву 10000 багнетів і шабель з артилерією. Отримавши відмову, він повернув ешелони. Пізніше, наприкінці лютого 1918 року, він писав у газеті «Известия ВЦИК»:
«На Україні довелося наштовхнутися на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо відрізнився Звенигородський повіт, де український шовінистичний націоналізм обладнав собі фортецю так би мовити «Вільного Козацтва». Ця організація не тільки не дозволила нашої влади, а, навпаки, перейшла в наступ, чим завдала чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не вдалося знищити це гніздо й втопити в крові тих, що посмів підняти руку на Червону армію».
Коли Центральна Рада, отримавши військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, розпочала очищати українську землю від карателів, попереду частин союзників йшли вільні козаки. Так, 2 квітня 1918 року Катеринославський кіш отамана Горобця першим ввійшов у Катеринослав.
Отже, вільні козаки допомогли Центральній Раді та міністру Жуковському захистити Україну й вигнати більшовиків із її території. Потреба в них відпала. Багато українських істориків приписують розгін УВК гетьману Скоропадському, але це не відповідає дійсності.
«Вдячний» наказ
5 квітня 1918 року вийшов наказ військового міністра, в якому було сказане наступне:
«Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам — перейти до своєї звичайної праці. Підкреслюючи то велике діло, котре зробили Вільні Козаки, допомагаючи Українській Державі дійти до сучасного становища — висловлюю свою щиру подяку Вільним Козакам за таку глибоку відданість ідеї України, особливо козакам Робітничого куреня Вільного Козацтва, його старшинам на чолі з п. Ковенко».
Таким чином, Вільне Козацтво було розпущено. Ті, хто не підкорився наказу, мали справу вже з німцями: 20 квітня 1918 року в село Ревуцьке ввійшла німецька рота з гарматою, яку поставили проти штабу куреня УВК. Піхота ввійшла в штаб, розгромила його, гармата двома пострілами зруйнувала будинок. Отамана куреня Новицького заарештували й розстріляли за селом. Так Жуковський руками німців розправлявся з УВК.
Ще раніше, 16 березня, звільнили з армії Петлюру й розформували Лівобережний гайдамацький кіш, а 27 березня — курінь Студентських січових стрільців.
Загибель отамана Семена Гризло
Вільне Козацтво було розформовано, але продовжувало діяти навіть після того, як чинна армія УНР у листопаді 1920 року перейшла ріку Збруч і Україна повністю опинилася під владою більшовиків. Основна маса вільних козаків пішла з чинної армії, але частина залишилася, поповнивши повстанські загони, які боролися проти чекістів і продзагонів, які забирали хліб і худобу на продовольчі заготівлі. Залишився в Україні й отаман Семен Гризло.
1920 року в загоні Семена Гризло було 2000 багнетів і шабель. Він контролював Звенигородський повіт, але сили були нерівні. 1922 року отаман покинув рідні місця і пішов до Умані. Там він улаштував базу в селі Іванківці, де його й оточила Червона башкирська бригада. Отаман зібрав козаків, велів ховатися й іти дрібними групами, коли він із загоном козаків піде на прорив. Вночі вдалося прорватися.
Лютого 1923 року загін знову оточили. Під час погоні отамана поранили на хуторі біля Мокрої Калигірки, але йому вдалося втекти з тридцятьма козаками. Проте коли заметіль стихла, козаків знову настигла погоня. Під Семеном Гризло вбили коня, а сам отаман отримав кулю в коліно. Козаки хотіли посадити його на іншого коня, але отаман сказав: «Ні, мені не жити, ви рятуйтеся, я вже тут помру, але живим ворогові не дамся». Він ліг за труп коня і витяг маузер. Червоні башкири наближалися. Отаман звалив трьох, останнім патроном покінчив рахунки з життям. Його тіло привезли до Звенигородки й кинули на головній вулиці, де шість років тому Семен Гризло з товаришами приймав парад козаків під час проголошення УВК. Вранці тіло Семена Гризла зникло, не знайшли й вартових.
Епілог
Українське Вільне Козацтво не зникло: воно живе й діє на всіх континентах. Нині у ньому 37 куренів, як це було в Запорізькій Січі. Кожний курінь має ім’я видатного діяча з історії України.
Вільні козаки мають свою нагороду — «Хрест Українського Козацтва», почесний Знак УВК, свою емблему зі знаком князя Святого Володимира, військово-історичний, літературний часопис «Українське Козацтво». Кожний курінь відзначає свято Святого Покрова й день народження свого патрона.
18 січня 1979 року в каплиці куреня ім. Петра Дорошенка митрополит Петро Хомін і протоієрей Федір Легенюк при кошовому отамані УВК, генеральному значковому Петрі Коршуні-Федоренку, генеральному хорунжому Петрі Петренку та півтори сотні козаків освятили прапор УВК. На прапорі, над образом св. Покрова — напис: «Надія на Бога», під образом — «А лицарство наше!» Ці пророчі слова великого гетьмана Богдана Хмельницького — девіз Українського Вільного Козацтва.