Ім’я непереможного російського полководця О.Суворова відоме всьому світові. Але не багатьом з великих вдячні нащадки поставили пам’ятники в кількох державах Європи. І мало хто з воєначальників удостоївся честі створення музеїв у різних країнах. Тільки в Україні музеїв Суворова три, у Білорусії — один, у Швейцарії — шість, у Росії — два: у Санкт-Петербурзі й у селі Кончанському Новгородської області, у родинному маєтку Суворових.
Чому Україна так шанує пам’ять великого росіянина — зрозуміло. Завдяки його блискучому полководницькому генію вона одержала дуже значний приріст своєї території: все північне Причорномор’я, Крим і Українську Бессарабію піднесли їй російські солдати, офіцери та генерали, якими командував знаменитий полководець, який не програв жодного бою. У Швейцарії до Суворова дотепер узагалі побожне ставлення. У шести маленьких містечках, через які пролягав шлях російської армії під час знаменитого «Швейцарського походу», створені музеї. Гіди з захопленням розповідають екскурсантам про російських чудо-богатирів і їхнього воєначальника, що не тільки подолали в 1799 році зимові Альпи, які вважалися непрохідними, штурмуючи гірські перевали і змітаючи на своєму шляху французькі заслони, але, що для «освіченої Європи» було цілком немислимо, не грабували мирне населення і всюди сповна сплачували за постій, фураж і продовольство. Поєднанням військової доблесті і шляхетності О.Суворов і його солдати настільки вразили Швейцарію, що і дотепер жителі цієї гірської країни шанують великого росіянина нарівні зі своїми національними героями.
Епізоди боїв за участю військ Суворова відбиті на численних полотнах відомих майстрів пензля, у місцях багатьох битв споруджені обеліски та скульптурні пам’ятники, що увічнили великого полководця і його солдат. Особливою гордістю українських музеїв Суворова є дві діорами, чого немає ні в Росії, ні в Білорусії, ні у Швейцарії. Присвячені вони взяттю неприступної турецької фортеці, якою вважався, Ізмаїл і штурму фортеці Очаків. Вірніше, так було ще два-три роки тому. Сьогодні залишилася тільки одна — в Ізмаїлі. Музей-діорама в Очакові понад два роки не працює, і зараз важко сказати, в якому стані її полотно і що взагалі з ним буде.
Приблизно та ж доля може очікувати і діораму в Ізмаїлі, якщо місцева влада ухвалить рішення віддати будинок музею-діорами православній громаді села Матроска. Торік навколо цієї зненацька виниклої проблеми розгорілися неабиякі пристрасті. Місто, можна сказати, розділилося на два табори. Місцеві газети і телебачення з вересня 2001 року багато місяців поспіль вели полеміку, у кожної зі сторін знаходилися свої аргументи та докази. Особливо слід зазначити, що палкими прихильниками передачі будинку віруючим виступили, як це дивно, директор музею Придунав’я Р.Шишкіна і відомий ізмаїльський художник І.Шишман. Одним з основних аргументів прихильників передачі будинку музею-діорами православній громаді є, начебто недоречність або навіть неприпустимість існування символів мусульманства, відновлених на колишній мечеті, у якій тепер розташовується діорама. Магометанський півмісяць, мовляв, ображає почуття православних і нагадує про похмурі часи турецького панування. Будинок був переосвячений після знаменитого штурму фортеці Ізмаїл у православний храм, але в сімдесяті роки минулого сторіччя його відновили за всіма канонами мусульманства. Тепер він, мовляв, опоганює святе місце, де поховані православні воїни, що загинули при звільненні цих земель від османів.
Наслідуючи цій логіці, можна зайти дуже далеко. Першим ділом, наприклад, треба буде знести пам’ятник О.Суворову тут же, в Ізмаїлі, оскільки велична фігура полководця на коні — це статуя російського генерала часів імператриці Катерини II, що розігнала Запорізьку Січ, єдину надію українців на відновлення незалежної держави. Саме ім’я Суворова має ображати почуття українців. А чому б і ні?
Замість цього, на мій погляд, корисно було б повчитися в італійців, що протягом багатьох десятиліть (якщо не сторіч) турботливо зберігають усі пам’ятники історії і культури, а також твори мистецтва всіх історичних епох, включаючи і період фашизму. «Ну що ж, — говорять вони, — все це — наша історія. Нехай нам іноді соромно за наших попередників, але, дивлячись на пам’ятники тих часів, ми не забуваємо про помилки минулого і намагаємося не чинити чогось подібного в теперішньому й у майбутньому». Тому ніхто не знищує пам’ятники Муссоліні, і біля їхнього підніжжя вже давно не збираються бритоголові молодчики, що планують скоїти якийсь фашистський путч. Італійці, як, утім, і більшість європейців, ставляться до політики іронічно, вважаючи її «брудною справою», і віддають перевагу бізнесу, спорту, мистецтву і коханню. І, напевно, це правильно.
Ми ж протягом майже усього ХХ сторіччя в основному знищували свої культурні цінності. Спочатку руйнували храми, монастирі і пам’ятники російським царям, потім зносили пам’ятники Сталіну, пізніше бульдозерами — виставки художників-авангардистів тощо. А в 90-х надійшла черга пам’ятників Леніну й інших символів соціалізму. Ну чим не Івани, що не пам’ятають свого роду?
Італійці ж, окрім виховних цілей, зі своєї історичної, архітектурної й іншої спадщини витягають ще і величезну матеріальну вигоду: щорічно країну відвідують понад п’ятдесят мільйонів іноземних туристів, залишаючи тут десятки мільярдів доларів. А ми дивуємося, чому до нас не хочуть приїжджати іноземці? І в більшості наших міст дивитися нічого!
Повертаючись до теми музею-діорами в Ізмаїлі, потрібно сказати, що захисників у нього виявилося досить багато, на що, очевидно, не розраховували ні віруючі нещодавно створеної Хрестовоздвиженської парафії, ні їхні лідери — Благочинний церков Ізмаїльскої округи отець Георгій і протоієрей вищезгаданої парафії отець Олег. А роль цих священиків у цій історії, без сумніву, першорядна. Спробую обгрунтувати такий висновок.
Закономірно постає питання, навіщо взагалі було створено цю громаду мешканців села Матроска (до речі, вона і тепер налічує трохи більше двох десятків парафіян), названу Хрестовоздвиженською, як колись називалася церква (по суті справи — мечеть), у будинку якої нині розташовується музей-діорама? У громади є настоятель — отець Олег, але немає храму. І це при тому, що для задоволення культових потреб мешканців міського мікрорайону «Фортеця» і прилеглих сіл, у тому числі і села Матроска (!), відповідно до рішення Одеського облвиконкому № 54 від 25.04.1995 р., парафіям цих населених пунктів були передані в безкоштовне користування Свято-Миколаївська і Свято-Успенська церкви, розташовані недалеко від будинку музею-діорами. Так невже Хрестовоздвиженська парафія створювалася лише для того, щоб виникла потреба в ще одному храмі?
Крім того, як розповів отець Олег, якось йому в голову прийшла ідея спорудити в пам’ять загиблих російських воїнів Поклінний Хрест, обов’язково поруч з музеєм-діорамою. І почав він цю ідею втілювати в життя. Отримавши благословення в Митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела на виготовлення хреста в Соловецькому монастирі на Білому морі, отець Олег відбув на Соловки замовляти хрест. Торік 21 серпня Поклінний Хрест Хрестовоздвиженської громади було освячено самим Патріархом Московським і Всея Русі Алексієм II! Безумовно, Патріарх не міг відмовити в такому проханні протоієрею православної громади Московського патріархату з Матроски. Тим паче, що як дарунок від парафіян отець Олег вручив Алексію II художнє полотно художника І.Шишмана «Весняний дощик», на якому було зображено Свято-Миколаївський собор в Ізмаїлі, який 1997 року відвідав Патріарх.
Далі події почали розвиватися в жанрі поганого детективу. Якщо отець Олег наполягав лише на встановленні Поклінного Хреста поруч з будинком діорами, (трохи пізніше в нього народилася нова ідея — побудувати тут же православну каплицю), то отець Георгій підписав звернення до Одеської облдержадміністрації від імені громади села Матроска з проханням передати їй колишню будівлю Хрестовоздвиженської церкви. При цьому вищезгаданий священик посилався на указ Президента України від 4.03.1995 року № 125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна», чомусь не згадуючи при цьому, що даний указ установлював термін передачі цього майна — 1992—1993 роки. Пізніше цей термін відповідним розпорядженням Президента України Л.Кравчука було продовжено до 1 грудня 1997 року, але, даруйте за банальність, «поїзд пішов» чотири з половиною роки тому! Важко повірити в те, що отець Георгій цього не знав.
Взагалі, дивного в цій історії багато. До середини січня 2002 року міські газети захлинаючись, обговорювали проблему діорами-мечеті і Поклінного Хреста. Позиція отця Олега до цього моменту дещо змінилася — він пообіцяв, що протягом найближчих 20—25 років після передачі будівлі музею громаді віруючих художнє полотно буде перебувати в ньому, а священнослужителі не будуть перешкоджати екскурсантам відвідувати музей-діораму і слухати пояснення екскурсоводів. Іншими словами, громада з двох-трьох десятків осіб на найближчі чверть сторіччя бере на утримання музей-діораму і ніякі обряди в мечеті-музеї (або в православному храмі?) відправлятися не будуть. Хоча б тому, що, якщо залишити в будівлі полотно, проводити служби просто ніде.
Наступний дивний момент — чиясь ідея провести опитування суспільної думки щодо встановлення Поклінного Хреста і передачі будівлі музею-діорами Хрестовоздвиженській парафії. До того ж пропонувалося з’ясувати, як до цієї проблеми ставиться мусульманське населення міста і району. Можу собі уявити, який джин був би випущений із пляшки, якби ці опитування відбулися. Адже в мусульман прав на колишню мечеть куди більше, ніж у православних. Крім того, без сумніву, відбулося б те, що зараз відбувається в Києві — на будівлю могли б претендувати й інші православні конфесії: Київського Патріархату й Українська автокефальна православна церква. Не можна скидати з рахунків і місцевих старовірів—липован. А якщо пригадати, що нинішній рік у Російській Федерації оголошений роком України, а О.Суворов є національним героєм Росії, то все це взагалі виглядає як провокація. Особливо тепер, коли Православна церква Московського Патріархату за пропозицією віруючих з Херсона розглядає питання про зарахування О.Суворова до лику святих. Окрім того, у яке становище могла потрапити міська влада Ізмаїла, якби результати опитування громадської думки суперечили українському законодавству?
Місяця зо два до виборів пристрасті якось вщухнули. Але в самий розпал виборчої кампанії все спалахнуло з новою силою. Якось у березні на подвір’ї діорами (тобто в межах охоронної зони) з’явився головний архітектор міста і став розмічати місце, де віруючі мали встановити Поклінний Хрест. І це після того, як восени минулого року містобудівна рада Ізмаїла ухвалила рішення встановити його не на території музею-діорами, а на колишньому військовому цвинтарі району «Фортеця». Навряд чи ці дії були ініціативою самого головного архітектора.
Енергійні протести співробітників музею О.Суворова зрештою зробили свою справу, і Поклінний Хрест було встановлено неподалік від Свято-Миколаївської церкви. Але священнослужителі, віруючі та парафіяни Хрестовоздвиженської парафії, частина населення міста та району, а також деякі газети час від часу піднімають цю тему, причому в досить агресивній формі. Тобто питання не закрите.
Хоча, проблеми як такої, як на мене, просто немає — якщо взяти до уваги згадувані вище документи, підписані вищою посадовою особою України — Президентом Л.Кравчуком. Що ж стосується встановлення Поклінного Хреста на подвір’ї діорами, тобто в межах охоронної зони, то Закон України «Про музеї і музейну справу», підписаний 29 червня 1995 року вже Президентом Л.Кучмою, говорить (ст.11): ...«На території, відведеній для музею, забороняється діяльність, що суперечить його функціональному призначенню або може негативно впливати на стан збереження музейних зібрань, а також інша діяльність, що є несумісною з діяльністю музею як закладу культури»... І дуже дивує та обставина, що ніхто з журналістів не «докопався» до законодавчої бази з цього питання. Хоч вона і лежить, що називається, на поверхні.