«Ель молей рахамін шойхем бім ромам», — тихо і протяжливо звертався до свого всемилостивого Бога у небесних висотах головний рабин Миколаївщини Шолом Готтліб. Тисячолітній словоспів линув 14 вересня 2005 року над трьома акаціями, що прихилилися до великої могили, критої біло-синіми кольорами, над гуртом людей і над усім голим пожнивним степом. Таким же був цей степ і 64 роки тому, так само люди, зібравши з полів збіжжя, підраховували врожай, планували зиму, весну, наступне літо. Та з 18 серпня плани пішли шкереберть: у Березнегуватський район того дня вдерлися німецькі війська. І 14 вересня 1941 року тут лунала не мелодійна молитва, а кулеметно-автоматна стрілянина. Протягом кількох годин із карти було повністю стерто ціле село — не вцілів жоден із 998 жителів Романівки. Того ж дня в іншому єврейському осідку Березнегуватщини — селі Нагартав — фашисти розстріляли 865 чоловік.
З’явилися євреї в нашому прибузькому степу на початку ХІХ сторіччя. Зокрема Нагартав і Романівку заснували вихідці з містечок Вітебської, Гродненської, Мінської та Могилівської губерній. У Петербурзі неабияк переймалися освоєнням причорноморських рівнин, тож при поселенні кожна сім’я одержувала наділ у 30 десятин казенних земель і додатково по дві десятини на кожного новонародженого хлопчика. Поселенці на десять років звільнялися від податків, на 25 — од військової повинності, одержували пільгові позики для придбання худоби, інвентарю.
Нелегко творився цей прецедент, прецедент не тільки в рамках Російської імперії, а й усієї Європи: єврей за плугом. Учорашні шевці, кравці, теслі, шорники (звісно, з обжитих місць на південь переселялися найбідніші) вкрай повільно звикали до хліборобської праці. Проте, як пишуть у цікавій праці «Єврейські колонії Березнегуватщини» миколаївські історики Юрій Котляр та Ірина Миронова, незважаючи на суворі природні умови степового краю, зловживання й утиски чиновників, колоністи уже в другому поколінні вели своє господарство не гірше від сусідів-українців.
На той час єврейські поселення уже відзначалися стабільною економікою, високим рівнем товарності виробництва, широким впровадженням новинок агрономії та сільгосптехніки. Тут давалася взнаки активна діяльність Єврейського колонізаційного товариства та інших благодійних організацій. Із гальмівних чинників передусім — малоземелля, оскільки для євреїв діяли заборони на право купівлі землі. Певною мірою впливав на господарювання і релігійний уклад. Так, на противагу хліборобам сусідніх сіл, євреї виїздили в поле не вдосвіта, як це заведено гарячої пори, коли кожна мить дорога, а тільки після ранкової молитви — на той час сонце стояло вже височенько. Щосуботи, не кажучи вже про свята, правовірний іудей, як відомо, не має права навіть пальцем об палець ударити. Отже, страждали темпи польових робіт. Щодо молочного виробництва, то тут знаходили вихід: доїти корів у суботу запрошували православних селян.
І Нагартав, і Романівка вигідно вирізнялися на загальному фоні організацією охорони здоров’я та освіти. Всі діти вчилися в хедерах — початкових школах, а далі у загальноосвітніх закладах. І в царські, і в радянські часи багато вихідців із березнегуватських єврейських колоній стали відомими діячами — юристами, лікарями, інженерами, військовослужбовцями. 19 липня 1892 року в Нагартаві, в сім’ї директора початкової школи народився Ілля Львович Борщак — видатний український історик. Закінчивши свій життєвий шлях 1959 року в Парижі, Ілля Борщак опублікував понад 400 наукових і літературно-публіцистичних праць.
Відразу після заселення перед колоністами постала проблема медичного обслуговування. Лікарі були тільки в містах — Бериславі, Херсоні, Одесі — і виїздили на периферію рідко й неохоче. Свої ж фельдшери-практики постійної кваліфікованої допомоги подавати не могли. Тож за рішенням мирських зборів єврейська громада 1850 року побудувала в Нагартаві свою лікарню — перший стаціонарний медичний заклад у сільській місцевості Херсонської губернії. Завважимо, що у найближчому до колонії місті — Миколаєві — перша лікарня для цивільного населення була відкрита тільки через 16 років. Фінансувалася нагартавська лікарня з трьох джерел: прибутки від землеробської діяльності колоністів, пожертви заможних євреїв і подушний збір із хліборобів-євреїв (15 копійок на рік із кожного члена родини). Лікування було безплатним, але лише для землеробів: інші жителі колоній (ремісники, торговці) платили за день по 70—80 копійок.
Лікарня в Нагартаві (нині — Березнегуватська центральна районна лікарня) уже 155 років слугує людям. Про труд сотень нагартавських медиків у сьогоднішньому приміщенні поліклініки нагадує погруддя Івана Єлизаровича Картави — головлікаря з 1930 по 1956 рік. Завдяки його майстерності скромна сільська лікарня була одним із провідних центрів хірургії на півдні України. З різних точок Радянського Союзу приїздили до Березнегуватого безнадійні хворі: «Сказали, що Картава порятує».
Буремне ХХ сторіччя не могло не зачепити і єврейські колонії. Перша світова, революції, громадянська війна, ревкоми, комсомоли, райкоми, комуни і колгоспи — уже згадуваний історик Юрій Котляр твердить, що Нагартав і Романівка втрачали риси єврейських колоній як у соціально-економічному, так і в морально-побутовому планах. Закривалися синагоги, в Нагартаві єврейська школа з 1931 року перейшла на викладання українською мовою. Ширився сталінський терор, тож налякані, озлоблені люди забували про сторіччя добросусідства і приязні між українцями та євреями.
...Першого ж тижня свого владарювання начальник Березнегуватської райуправи Бауер направив до Романівки посланця, який склав поіменний список усіх євреїв, тобто всіх жителів. У напруженому чеканні минули десять днів. 13 вересня до села прибули на мотоциклах фашисти, озброєні, з вівчарками. Всім без винятку романівцям було наказано зібратися наступного ранку біля школи. З собою дозволялося брати тільки найцінніше. Ніч, найдовша ніч у житті романівців, минала в безсонні і невірі в те, що завтра — останній день. Три хлопчики уночі тихцем пробралися через кільце охоронців, перепливли Висунь і заховалися в прибережних плавнях. Але ж німецька педантичність! Уранці списки перевірили, пустили по сліду вівчарок і хлопців навернули до гурту.
Спершу жителів вивели за село і примусили копати рів. Потім роздягли догола і, поставивши на край рову, розстріляли — малих і старих, чоловіків і жінок. Очевидець Василь Тицький розповідав, що дітей солдати наколювали на багнети і через голови батьків закидали в рів. Подумали і про лежачих хворих — для них спеціально виділили десять підвід, які підвозили намічені жертви до місця розстрілу. За осінню збігла зима, земля просіла, і в лютому 42-го кілька тижнів до яру возили підводами ґрунт, аби присипати руки, ноги і навіть голови небіжчиків.
Цифри Голокосту — вони всі страшні, від одиниці до ста тисяч, до шести мільйонів. У нас на Миколаївщині є Мостове, Доманівка, Богданівка, де кількість знищених євреїв — на десятки тисяч. Але чому, навіть думаючи про дві конкретні єврейські колонії на території Березнегуватського району, мені все ж більше ятрить душу саме Романівка?
Може, тому що Нагартав — передмістя райцентру, і там жили не тільки євреї, тож село, нехай зранене, порізане, постріляне, але зосталося жити. І там по війні відродилися колгоспи, де й механізаторами, і головами правлінь тривалий час, до масових виїздів в Ізраїль, були євреї. Романівка ж як єврейське поселення зникла повністю в один день.
Може, тому, що ми всі чимало знаємо про білоруську Хатинь, чеське Лідіце, французький Орадур, а про українську Романівку навіть у знаменитій «Чорній книзі», редагованій та укладеній Гроссманом і Еренбургом, немає жодного рядка. Навіть на пам’ятнику при могилі під Романівкою, про яку я згадував на початку, — безликий напис: «Здесь похоронены жители с. Романовки...». Фарисействували власті. Щоправда, сьогоднішні відновлюють істину. Напередодні цьогорічного 14 вересня голова Березнегуватської райдержадміністрації Валерій Фалілеєв і голова колгоспу «Прометей» Микола Скорий встановили біля поховання гранітну стелу «Жертвам Голокосту».
А може, ще й тому осібна жура за Романівкою, що того препроклятого 14 вересня фашисти не просто знищили всіх 998 жителів села, а підрізали під корінь розпочату майже два сторіччя тому єврейську колонізацію нашого Дикого Поля. І зникло саме поняття — єврейське землеробство півдня України.
Сорок перший. Останні жнива. І останні обжинки, гіркі й досі.