Якби я тільки могла тоді знати, що все так закінчиться, я ніколи б не....
Та... про все поступово. Коли в слухавці пролунав знайомий голос подруги, яка повідомила про своє швидке прибуття до отчого краю і попросила зупинитися у мене на кілька днів, я без вагань дала «добро». Звісно ж, дуже рада — прийняти, побачити, поговорити. Тим паче що з часу нашої останньої зустрічі минуло десь років п’ять!
У кожної людини, гадаю, знайдеться не так багато людей — вірних і надійних, як скеля, — справжніх друзів. На яких, як на трьох китах, тримається наше буття та свідомість.
Одним із таких «китів» і була подруга з Росії, яка зателефонувала мені — у ранзі не тільки кращої, а й, що не менш важливо, шкільної, з якою пов’язана більша частина мого свідомого життя. І хоча вона, українка за походженням, волею долі давно вже змінила свою малу батьківщину в степовому вугільному краї на близьке зарубіжжя — лісистий Тульський край, постійний зв’язок із нею не тільки не переривався усі ці роки, а й був потужним підживленням і яскравим прикладом життєвої мудрості та практичності, які багато в чому мені знадобилися.
Підготувавшись як слід до приїзду подруги, я чекала на неї з розпростертими обіймами. Та, як це часом буває, дала осічку першого ж дня зустрічі, розминувшись із нею на вокзалі. Зустрілись ми на порозі мого будинку. Було враження, що уже хазяйка — не я, а вона — не гість. Подруга широко посміхалася, віталася, обіймала, вручала подарунки. Так, нічого — подумки зазначила я, хоча трохи й роздалася, загалом, у чудовій формі та... кращій порі своєї зрілості!
Приводом приїзду стала чергова ювілейна зустріч колишніх випускників політеху. На такі зустрічі, включаючи й наші рідкісні шкільні, вона завжди знаходила можливість і час приїхати, не пропустивши, мабуть, жодної з них. І в цьому був свій сенс! Тому що «зустріч із випускниками» — це саме те, що чорним по білому прописано у мудрих психологічних рецептах «Як прожити щасливе та гідне життя», складених англійцем Джексоном Брауном. І хоча моя подруга навряд чи б вивчала його корисні поради, вона, маючи розвинене чуття, явно не належала до тих, хто був ворогом собі, прогаявши ці щасливі моменти життя!
Приїхала, як завжди, із запасом часу, щоб і живих знайомих відвідати, і про покійних рідних не забути. Програма — насичена, мені ж дісталася скромна роль господарки, яка приймає гостю і створює домашній затишок!
Що я справно й робила, проте від початку наштовхуючись на прикрі колючки в спілкуванні — її дрібні зауваження — такі собі ненав’язливі натяки-підказування. І все це мені на краще, і все — упевнено, непогрішним тоном, який не терпить щонайменшого заперечення.
Так, у ній завжди була ця життєва вправність, та практична хватка, яку я цінувала і з якою навряд чи могла тягатися, належачи до табору відчайдушних романтиків.
Але такої самовпевненої наполегливості я, чесно кажучи, не очікувала!
І моя природна перша реакція — легка розгубленість, здивування та інші суперечливі почуття, які не без зусиль волі доводилося стримувати, щоб не зірватися.
Розпочалося все з малого, якщо тільки можна назвати малим її безапеляційну заяву про те, що вона на суворій дієті — «програма схуднення» — і нічого «такого» їсти не буде! «Таким», як я із жахом усвідомила, виявилося усе, що готувалося до її приїзду, — так, ніяких особливих різносолів: щось нашвидку приготовано, щось у напівфабрикатному вигляді чекало свого часу. Однак так і не дочекалося!
Коли я ставила або намагалася поставити на стіл те, за чим тяглася моя рука в холодильник — пельмені, вареники, салати чи курячі стегенця — на все давалася категорична відповідь: «Ні!» Цього вони не їдять, цього не п’ють: чай, кава, цукор тощо — один приспів: «Та що ти, це ж шкідливо»!
Напівфабрикати — «нізащо на світі!», стегенця — «тож вони отруєні ін’єкціями «у ніжку»... І все це на «глибокій» теоретичній основі — «це я читала, це чула по телевізору». І спробуй потягатися з такою «залізобетонною логікою всезнайства»!
Останньої краплею стала її вбивчо-сакраментальне зауваження щодо моєї спроби використати за призначенням м’ясний фарш: «Його краще викинути — він запліднений», пролунав невблаганний вердикт. Тоді я поступилася і почала подавати на «спецзамовлення» — лише воду, соки та хліб насущний.... При цьому мене непокоїли жахливі докори сумління через своє безсилля щось змінити та якось догодити. Вона ж, немов нічого не сталося, відразу додала з щирою усмішкою: «От приїдеш до мене, почастую тебе «справжніми» котлетами!»
Зі сном та ж канитель: замість подушки — валик, замість ковдри — ще щось і т.ін. і т.п.
Це, так би мовити, одна сторона медалі, те, що відразу ж стіною постало між нами, зробивши моє становище коліноуклінним, я опинилася у ролі «битої» карти, долі якої не позаздриш!
Пам’ятаючи про неприємний «дієтичний» казус з подругою, я напередодні відшукала в того ж Брауна один дуже цінний афоризм, і не тільки рішуче взяла його до відома, а й зробила його правилом свого життя — раз і назавжди!
Звучить він до образи просто: «НІКОЛИ НЕ ГОВОРИ НІКОМУ ПРО ТЕ, ЩО ТИ НА ДІЄТІ». Розумієте, ніколи!
І справа, швидше, не в тому, що, як мені намагалися пояснити цю мудру формулу мої студенти, «не потрібно іншим знати про твої проблеми зі здоров’ям», але, здається, «секрет» тут в іншому.
Світлої пам’яті академік М.Амосов, затятий адепт здорового способу життя, пам’ятаю, немов попереджаючи такі психологічні казуси, радив нам, тим, які зарвалися, на деякий час виходити з образу, забуваючи про свої примхи і дивацтва, коли, наприклад, ти на вечірці або ж у гостях. Не будуючи, таким чином, бар’єрів у спілкуванні й не ставлячи господарів у незручне становище. А якщо вже не можеш зрадити собі та своїм звичкам, то — випливає логічний висновок — сиди собі зі своїми оздоровчими програмами вдома й нікуди не рипайся! Навіщо, як кажуть, у чужий монастир зі своїм статутом ходити!
Адже, часом без будь-якого «дурного» натяку, сказані тобою слова: «Я пощуся» або ж: «Я на дієті» можуть мимоволі погіршити наше спілкування з людьми, сильно зачепити або навіть ранити самолюбство співрозмовника, який поряд з таким сильним і праведним, як ти, просто може відчути свою непрощенну «слабкість» і «другосортність» — адже він, простий грішний, їсть їжу, як і колись, не дотримуючись жодних установок і обмежень!
Усе досить просто, так! Проте чому я про це раніше якось не замислювалася? А «воно» візьми та й «вистріли», і дуже доречно, саме у пік Великого посту! Немов якесь попередження згори, таке собі щеплення проти всіляких психологічних непорозумінь і суперечок.
Далі — більше. Почав розкручуватися ланцюг її дрібнопобутових зауважень-порад — із приводу і без! Таких я налічила за п’ять днів її перебування більш як дюжину! «Тут потрібний годинник, а там — дзеркало, а оберіг у передпокої слід перевісити», і здивоване запитання про телевізор, якого немає, і поради, поради, поради — «як вичавлювати лимон, як накладати рум’яна, як правильно користуватися парфумами...
Загалом, клала вона мене на лопатки спокійно, методично й послідовно. Явно дореалізовуючи свій невитрачений у домашньому натуральному господарстві потенціал — тут, на моїй території і за мій рахунок! Показуючи свою перевагу в цій буттєво-господарській профсфері.
Я ж намагалася зберігати хорошу міну при поганій грі, втримуючись не тільки від різких випадів-па на її причіпки, а й продовжуючи грати дуже мінімізовану роль господарки, хоча й пошилася в дурні.
Коли ж подруга, перевершуючи саму себе, зазіхнула на святе — сферу лінгвістики та мови, зробивши мені низку серйозних зауважень стосовно мого неправильного застосування і знака рівності між словами-синонімами — «іменини і день народження», я вже почала не тільки щосили огризатися, а й, відчувши себе на коні, не могла втриматися від спокуси проявити свою профпридатність і довести свою правоту. Звертаючись повсюдно до живих прикладів, словників і літературних джерел. Та й це не допомогло! «Журналісти теж помиляються», — незворушно-спокійним тоном сказала вона, профільний програміст, своєму «битому» візаві, професійному філологу-журналісту.
Пройшовши успішно дві стадії — побут і мову, лінія вододілу досягла своєї кульмінації на ідеологічній платформі — попросту кажучи, у ставленні до своєї батьківщини — великої та малої. Стару як світ тему своєї неприхованої ворожості до України та всього, що з нею пов’язано, вона — без тіні зніяковілості — почала розкручувати під час нашого домашнього торжества, під покровом саду нашого дитинства — моєї рідної домівки, яка була й для неї тривалі роки по-своєму рідною.
Тепер же, пустивши нові корені на славнозвісній тульській землі у Росії і дуже пишаючись своїм головним досягненням, вона вкотре взялася повторювати заяложене старе, що «ніколи не любила, та й немає за що любити» це невеличке містечко, у тінях вогнів великого міста, те, де народилася і навчалася. Це вже було занадто! Мене одразу підірвало, і я з плеча взяла й відрізала, що той, хто зневажає свої корені та батьківщину — як мінімум, морально неповноцінна людина»! Не кажучи вже про те, що бахвалитися цим — поганий тон! І не тільки!
Це не могло не зачепити, і вдома мені було висловлено образу з приводу мого різкого, критичного тону. Та навряд чи щось змінилося в її стійкій, «залізобетонній» позиції, для якої такт був, швидше, чистою абстракцією. Ну, справді, не за святковим же столом і не в домі молодої сім’ї, яка навряд чи розділяє її нелюбов до рідного міста, взяти та й розпочати так наочно виказувати своє фе до отчого краю, підтримуючи «теплу розмову»!
І знову ж таки. Знаючи про «великодержавну» схильність подруги до українофобства, я, чесно кажучи, не очікувала такої гіпертрофованої трансформації того, що стало майже ідеєю фікс! З неприкритою наочністю це проявлялося у її рідкісних візитах на батьківщину, яку вона, однак, не забуває. Ставлячись, щонайменше, поблажливо-принизливо до нашого «бідного» українського брата, малоросійський дух якого ніяк не дотягає до їхньої імперської величності...
До кінця її короткого перебування я вже зовсім засумувала, впавши у рідкісне для мене депресивне відчуття. Хоча, палаючи від патріотизму — «за народ прикро!!!», я вже не стримувала своє полемічне полум’я, втовкмачуючи їй до образливого прописні істини — й про корені, і про батьківщину, яку, до речі, не вибирають. Як і наші батьки, вона нам послана згори. І нам іншого не дано — тільки любити її! З усіма недоладностями та гримасами її сьогоднішнього дня. І з усією туманністю Андромеди дня наступного...
І тепло попрощавшись з нею на вокзалі, із сумом дивлячись на потяг, я раптом із гіркотою усвідомила, що... втратила чудову подругу дитинства, з якою так багато було пов’язано, так багато пережито. І так тривіально та банально, через якісь дурні дрібниці — ті смітинки в оці, які переросли в колоду. Залишивши важкий осад у нашому недовгому спілкуванні!
Тому що те почуття, яке ще довго не полишало мене після її від’їзду, було таке ж, як грубий чобіт, що добре потоптався у моїй відкритій світові та людям душі.
Наші розбіжності — у вихованні, характері та світовідчутті, які завжди були властиві нам, як виявилося, за цей час не тільки збільшилися, а й досягли критичної межі. На рівні, так би мовити, тонкої матерії духу. І було б усе гаразд, як у великого Пушкіна: «стихи и проза»... Якби трохи не навпаки: тут не зійшлися, а... розійшлися.
І нині, відповідаючи час від часу на її рідкісні вітальні sms, я все ще намагаюся втримати у своїх руках цю останню і єдину струну, яка різко обірвалася і стиха дзвеніла. Знаючи, що тільки вона може донести до мене слабкі відлуння нашого колишнього, колись братнього союзу — нашої прекрасної дружби!