У нас же, в русской земле, нет дураков; это известно; тем-то мы и отличаемся от прочих немецких земель.
Ф. Достоевский,
«Записки из подполья»
Хто почув у назві статті таку собі алюзію на відомий російський кінематографічний серіал «Особливості національного…» (полювання, рибальства…), той не помилився: йтиметься про особливості російського пізнання. Звичайно ж, не фізичних законів природи, а національної звичаєвості. Пізнання не Натури, чиї формули скрізь однакові — хоч у німця на куличках, хоч у Москві, а Культури, на терені якої національні особливості й становлять, властиво, її сутність.
Останнім часом у головах, запаморочених гіркотою поразки помаранчевої революції, з’явилося ясне усвідомлення головної причини успіху контрреволюційних сил. «По суті, всі процеси, які відбувалися, не були зв’язані з українською державною ідеєю, акцент робився на розвиток економіки… Тому цілком зрозуміло, що там, де немає ідеї, переважають інтереси або окремих політичних лідерів, або їхніх кланів. Брак української державної ідеї, відсутність, по суті, партій, які б її обстоювали, роздробленість національно- патріотичних сил — це і призвело до тих результатів, які ми маємо» (Валерій Степанков, «День», 12.07.2006). На брак керівної та спрямовуючої ідеології нарікають і аутсайдери виборів. Нещодавно в одній радіопрограмі лідерка НДП Людмила Супрун наголошувала на необхідності уважного партійного ставлення до ідеологічних питань.
Натомість регіонал Євген Кушнарьов вбачає у деідеологізації (знищенні національної ідеї як такої) головний принцип діяльності своєї партії. Він цілком логічно робить акцент на розвиткові економіки та поліпшенні побуту населення («як ми сиділи над горшком м’яса, як ми їли хліба досить!». — Вих.16:3). «Національною ідеєю в моєму розумінні, — зауважує ідеолог хлібно-м’ясного добробуту, — є створення такої країни, держави, яка найвищою своєю цінністю вважає людину… Людина має право нормально працювати, отримати нормальну освіту, збагачувати себе духовно, забезпечити нормальний відпочинок, мати можливість родині створити усі необхідні умови: житлові, побутові. Але якщо намагатися в цю ідею вмонтувати якісь національні символи, які чомусь у нас, на жаль, межують iз «шароварщиною», в нас тут нічого не вийде» («День», 22.07.2006).
У «них», звичайно, не вийде. Все вийде лише за умов цілковитої денаціоналізації українців, чого «вони» й прагнуть. А от у «нас» нічого не вийшло (тактично) і не вийде (стратегічно) без умонтування в економіку (політику, побут, освіту тощо) зазначених національних символів. Тобто без ідеологізації, котра має відбуватися відповідно до української національної ідеї.
Елементарна логіка підказує: пізнання національної ідеї, чи то пак її творення (конструювання), має бути результатом професійної діяльності націонал-ідеалістів — філософів, які працюють у царині філософії національної культури (філософії українства). Враховуючи, що в усіх українських вишах уже досить довго обов’язковою структурною одиницею є кафедри українознавства, можна припустити сплеск наукової активності за спеціальністю 09.00.12 — «українознавство (філософські науки)». Припущення хибне. Досі в Україні немає жодного доктора наук з філософського українознавства! Звісно, кількість науковців не може однозначно свідчити про якість їхнього продукту — докторами економічних наук у нас хоч шляхи брукуй, тільки так, певно, і дістанемося до європейської економіки. Але якщо немає жодного…
Президентський заклик «Думай по-українськи!» — метафоричний, суперечливий, а іноді й дратівливий для посполитого російськомовного розсуду, — щонайбезпосереднішим чином стосується працівників «духовного виробництва». Виробники ідей лише тоді спроможні виробляти свій продукт, коли залишаються в межах своєї національної культури. «Философия вообще может быть познанием только своей культуры, но никак не чужой», — стверджує не суто російський (або як таких називають у Росії — «западник») культурфілософ Вадим Мєжуєв. А своєю культурою може бути тільки своя національна культура (а не європейська, християнська тощо), позаяк «загальнолюдське не існує за межами нації; воно усередині неї» (Сергій Кримський).
Молодий Микола Гоголь писав у статті «Кілька слів про Пушкіна»: «Твори Пушкіна… може цілком зрозуміти тільки той, чия душа має в собі чисто російські елементи, кому Росія — батьківщина». Інакше кажучи, тільки той, хто думає по-російському. Безумовно, творчість Пушкіна, як і творчість будь-якого іншого національного митця, несе в собі й інтернаціональні елементи; останні відкриті для розуміння представниками інших націй. Але цілковите, воно ж тотальне, розуміння, яке є ознакою мислення філософського, мислення в ідеях, залишиться прерогативою національних мислителів. І якщо ми бачимо в Україні всесвітньо відомих мислителів, але не бачимо національних ідей, то це однозначно свідчить: в Україні бракує українських мислителів. Таких, що думають по-українськи.
Нещодавно я пояснював своєму старшому товаришеві, за якими ознаками він, українець, професор Харківського національного (!) університету, є стовідсотково «російськомислячою» людиною. Жодного разу у своїх численних публікаціях професор не використав елементів української літератури, тимчасом як російської — на кожному кроці. Пушкін, (пізній) Гоголь, Достоєвський, Л.Толстой — для нього рідні, свої. Тож цілком природно, що для поетичного окреслення якогось абстрактного поняття, приміром «минулого», він скористається Лермонтовим: «Да, были люди в наше время, не то что нынешнее племя». Тимчасом як українцеві на думку спаде Шевченкове «Було колись, в Україні ревіли гармати, було колись — запорожці вміли панувати». Якщо професорську публіцистику взяти та й перенести на шпальти, скажімо, російської «Независимой газеты» або «Известий», то таке перенесення не потребуватиме жодних змін у стилі, манері чи темах: газетні статті будуть цілковито зрозумілі російському читачеві. Чи може такий філософ — безумовно визначний фахівець, стовідсотковий ліберал і демократ, продукувати українську національну ідею? Питання риторичне.
Коли член спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій за спеціальністю «українознавство» (до речі, єдина рада на всю Україну!) апріорно відмовляється вести наукову дискусію, посилаючись як на причину відмови на притаманну поданій дисертації «програмну пафосність апології національної ідеї», а інший член тієї ж ради заявляє: «Я не розумію, що таке «Кобзареве об’явлення», — мабуть тому, що я є людиною російськомовною?», то хіба можливе в сьогоднішній Україні академічне та фахове пізнання української національної ідеї?
Микола Рябчук слушно зауважив ще кілька років тому: «Російськомовна інтелігенція в Україні переживає справді глибоку кризу традиційної культурної ідентичності. З одного боку, вона не готова ототожнити себе з українською культурою — почасти через погане знання цієї культури, почасти — через традиційну імперську упередженість до всіх тубільних культур (і мов) як менш розвинених, «бідних», «відірваних» від світової цивілізації. А з іншого боку, вона не готова визнати свій діаспорний статус — як, скажімо, визнала його російська інтелігенція у Прибалтиці, Грузії чи Ізраїлі».
Небажання зробити вибір («вибір самого вибору», як казав Серен Кьєркегор) на користь тієї або іншої національної культури, однозначно ототожнити себе з національною культурою є суттєвим культурним елементом суто російської ментальності, кваліфікуючими ознаками якої є імперськість, месіанство, інтернаціоналізм. Коли в Миколі Гоголі остаточно заснула його європейська — «хохлацька», як він сам її називав, — національна душа, він про зазначену особливість російського пізнання ідеї висловився таким чином: «Только в одной русской голове… возможно созданье науки как науки, и русский ум войдет в сок свой. Наука, окинутая русским взглядом, всеозирающим, расторопным, отрешившимся от всех сторонних влияний, ибо русский отрешился даже от самого себя, чего не случалось доселе ни с одним народом. Немцу, о чем бы он ни говорил, не отрешиться от немца; французу, о чем бы он ни говорил, во всех его мненьях и словах будет слышен француз; англичанину и подавно, более всех нельзя отделиться от своей природы. Стало быть, полное беспристрастие возможно только в русском уме, и всесторонность ума может быть доступна одному только русскому» («Про науку»).
Отже, маємо: німці, французи, англійці, однобічно обмежені своєю культурою, пізнають лише самих себе, натомість російське пізнання прагне вийти за національні межі. «Не просто спірною, але абсурдною, безглуздою та блюзнірською у своїй вузькості» (думка іще одного члена зазначеної спецради із захисту дисертацій з українознавства) — такою здається філософам, які мислять по-російськи, європейська теза «філософія культури існує лише як філософія своєї національної культури». Європейці пізнають власну національну культуру і будують своє життя відповідно до своєї національної ідеї. «Національна» ідея росіян полягає в імперсько-інтернаціональному запереченні національної ідеї та підпорядкуванні всього суспільного життя месіанським (самодержавницьким, комуністичним) ідеям.
З абстрактної, відстороненої позиції можна сперечатися щодо теоретичної привабливості європейського або російського світоглядів. Але з практичної, прагматичної позиції, якщо перейматися передусім «житловими і побутовими» проблемами, можна угледіти таке: німці, французи, англійці, які пізнали національну ідею, досягли вражаючих успіхів у вирішенні своїх житлових і побутових проблем. Російський інтернаціоналізм не зміг забезпечити своїм підданим бодай мінімально гідного рівня життя. Хоча ідея була абсолютно кушнарьовського штибу: «все для людини, все в ім’я людини» (і ми навіть знаємо ім’я тієї людини).
На думку декотрих філософів, практика — критерій істини. Щоправда, це німецька думка. Національна.