На урочисте, навіть помпезне, введення в дію після ремонту залізничної станції Помічна (Кіровоградська обл.) сюди, в глибинку, завітали вищі посадові особи «Укрзалізниці». Водночас відкриття пам’ятного знака Петрові Чорному колишньому інженеру Помічнянського депо та вчителеві (працював у Гнатівській і Піщанобрідській школах) якось загубилося, не привернуло загальної уваги. Власне, таким — скромним професіоналом своєї справи, котрий не любив зайвого галасу — Петро Павлович був і за життя.
Цей чоловік, не причетний до жодних антирадянських організацій (з членами Української Гельсінкської групи познайомився вже в таборах), був визнаний особливо небезпечним державним злочинцем у Кіровоградському обласному суді і засуджений до шести років позбавлення волі у ВТК посиленого режиму. Власне, тільки за те, що мав сміливість аналізувати економічний та суспільний лад тодішньої держави, задумуватись над тим, що суспільство має контролювати владу. За те, що спробував донести ці думки коли не до широкого загалу (на той час це було й неможливо), то принаймні до окремих мислячих людей. Вражає й те, що сталося це не в кривавих тридцятих, похмурих п’ятдесятих, глухих сімдесятих, а, здається, зовсім недавно — на початку вісімдесятих, коли більшість із нас уже були дорослими та свідомими і легко могли опинитися на його місці. А ще: багато з його думок та проблем, про які він говорив, залишаються не тільки актуальними, а й не осмисленими та не вирішеними досі.
«Розв’язати проблему управління економікою такої великої країни, як СРСР, неможливо…»
Біля пам’ятного знака — Василь Бондар, Ольга Берегова, Микола Антошик |
Петро Чорний, аналізуючи цю книжку, не стає на бік ні соціалізму, ні капіталізму. Натомість виводить свою, парадоксальну як для епохи розвинутого соціалізму, формулу: країни ворогують, конкурують і протистоять одна одній, виходячи не з ідеологічних, а насамперед з державних та національних інтересів. Він зазначає, що більшості людей в СРСР стає очевидним відставання соціалістичної економіки від капіталістичної, навіть коли йдеться не про найсильніші чи найбільші держави.
І знову ж, хоч як парадоксально, він ілюструє свої думки цифрами і фактами, взятими з матеріалів пленумів ЦК КПРС, даними тодішнього ЦСУ. Аналізуючи умови двох різних способів виробництва, Петро Чорний зауважує: капіталіст-господар і мріяти не може про ті переваги, які є у соціалістичної економіки, — можливість концентрації фінансових та трудових ресурсів, вільного маневрування ними, відсутність спротиву, страйків та демонстрацій. Але при цьому м’яса і молока не вистачає нам, а не їм. Чому?
Та тому, робить висновок скромний учитель з Піщаного Броду Добровеличківського району, що економікою СРСР керують з єдиного центру, а це завдання надто складне, і це перекреслює будь-які переваги. Ефективне управління такою величезною системою неможливе.
«Коли я читаю, що у Владимирській області за зиму в радгоспі здохло 300 корів, а в колгоспі 500 овець, і це за наявності кормів, тільки тому, що їх вчасно хтось не підвіз і не поклав у годівниці; коли я бачу як у сусідньому колгоспі корови ходять у рідкому болоті вище колін, а вим’я в них обростає густою шерстю (у корівниках постійно собачий холод); коли я бачу, як на будовах затоптують у болото дефіцитні дошки, ламають їх колесами машин і тракторів; б’ють, гнуть, нівечать готові вироби із залізобетону, псують інструмент, списують ще не встановлене дороге обладнання, я доходжу висновку, що це не окремі явища, як про це говорять і пишуть, а закономірність. І за цих умов інакше й бути не може».
Говорячи про економіку, важко не зачепити соціальних питань. Петро Павлович констатує, що робітник у капіталістичній країні до вищої продуктивності праці заохочується виключно економічними засобами — рівнем оплати. В умовах же соціалістичної економіки, коли держава є водночас і роботодавцем, поганого, нестаранного, ледачого робітника подіти нікуди: всюди «наше». Він піде до парткому і поскаржиться, що йому нічим годувати дітей, звідти ж надійде відповідна вказівка директору. Без економічного стимулювання праці, стверджував у 1979 році Чорний, економіка ефективно працювати не зможе.
Про три форми контролю суспільства над владою
Сьогодні ми багато говоримо про громадянське суспільство, про те, що тільки небайдужі, активні громадяни можуть створити справді міцну державу. Але всі ці розмови ніби зависають у повітрі, не сприймаються всерйоз, хоча проблема, безперечно, існує.
У КДБ ж усерйоз сприйняли відкритого листа про інакодумство і дисидентство в СРСР, якого Петро Чорний писав у далекому 1977-му, звертаючись до Сергія Бондарчука. Крім міркувань про те, що дисиденти за суттю не є ворогами радянської влади, бо ж не закликають до зміщення уряду чи повалення існуючого ладу. А переслідують і паплюжать їх тільки за те, що вони вимагають для кожного громадянина права бути активним членом суспільства. У цьому листі дуже цікавими для нас можуть виявитися міркування про потребу контролю суспільства над владою.
«Для того щоб держава нормально функціонувала, щоб ритмічно працювала економіка, щоб керівники своїми невмілими хибними діями не довели її до катастрофи, народ країни повинен здійснювати контроль за діями своїх керманичів, у тому числі і найвищих. Цей контроль мусить бути присутнім завжди, бо коли він слабне, втрачається, така держава нівелюється, губить свою незалежність. І якщо суспільство не знаходить в собі сили докорінно зміцнити свій контроль за адміністрацією, може загинути зовсім».
Петро Чорний називає три форми контролю і впливу суспільства на свій провід: виробнича, політична і громадянська. Власне, про першу форму, виробничу, у нас взагалі мало говорять і практично не беруть її до уваги, між тим думки сільського вчителя, висловлені тридцять років тому, можуть бути корисними і сьогодні. Отже, виробники, не вдоволені тими чи іншими діями свого керівництва або системою розподілу матеріальних благ, знижують трудові зусилля. Цей явний і неявний саботаж діє дуже повільно, але сильно і невблаганно, що робить його досить небезпечним. Ця форма, на думку Петра Чорного, дуже ефективна, але горе тій державі, де працюватиме єдина ця форма. Саме до таких держав зараховував Петро Павлович і тодішній СРСР, де політична і громадянська форми контролю були практично відсутні.
По-своєму трактує він і політичну форму контролю. Вона існує, на його переконання, тоді, коли громадяни через своїх представників у виборних чи якихось інших органах контролюють адміністрацію і уряд. Ця форма, вважає Петро Чорний, динамічніша, але вона може бути ефективною тільки за умови високорозвиненого почуття обов’язку як у керівників, так і в представників суспільства. Петро Павлович наводить приклад з тодішнього політичного життя: близькосхідний провал зовнішньої політики СРСР. Він робить висновок: люди, які припустилися такої помилки, мусять відчувати, що вони не мають морального права й далі керувати державою.
До громадянської форми контролю Чорний зараховував демонстрації, ЗМІ, діяльність партій та громадських організацій. Головною умовою ефективності цієї форми він вважав публічність, підкреслюючи, що вона залежить від рівня розвитку громадської думки, від наявності політичних свобод та традицій.
Одним із лейтмотивів листа стало твердження: ми (очевидно, Петро Павлович мав на увазі небайдужих, мислячих людей) розуміємо, як усе відбувається насправді, попри запевнення офіційної пропаганди.
«Ось за право здійснювати контроль суспільства за діями адміністрації від голови колгоспу і голови сільради до голови Верховної Ради і Ради Міністрів та секретарів ЦК і триває боротьба між владою і інакомислячими. Цей рух у нас в зародковому стані, в ньому багато стихійності, він слабко організований. Але ця справа буде жити і міцніти» — писав у 1977 році Петро Чорний.
«Денаціоналізація — це в першу чергу деморалізація…»
У системі філософських поглядів Петра Чорного, зрозуміло, не могло не відбитися дуже гостре на той час національне питання. Адже зовнішній міжнаціональний мир та спокій
70-х насправді приховував пік денаціоналізації і витіснення українства з усіх сфер життя.
Петро Павлович, інженер і математик, безперечно, помічав ці тенденції і чітко бачив, що за денаціоналізацією стоїть набагато загрозливіше і страшніше явище — деморалізація. Сьогодні ми жахаємось її, шукаємо причин цинізму, зневаги до будь-яких людських цінностей, духовної та й навіть душевної порожнечі? Як свідчить відомий психіатр, правозахисник, експерт Міністерства праці і соціальної політики Семен Глузман, народні депутати від Донеччини страшенно дивуються, коли з цифрами і фактами в руках їм доводять, що саме на Сході, де русифікація сягнула найбільших у країні масштабів, найвищі показники психічних захворювань, алкоголізму, неврозів, наркоманії. Адже моральне нездоров’я не ходить окремо від фізичного.
Свої думки на цю тему Петро Чорний виклав у листах до українського народу та до істориків-інтернаціоналістів. В останньому він, зокрема, писав: «І коли говорять, що українці — поганий народ, недружний, підлий, безхарактерний, то це не його вина, а його біда. Бо яким же він має бути після кількох століть колоніального рабства? Колонізатори — монгольські, литовські, польські, московські — тільки тим і займалися, що розкладали, деморалізовували наш народ. Так їм легше було тримати нас у покорі. І не ремствувати на це треба, а працювати над розвитком української національної самосвідомості як важелем, що ним можна врятуватися».
«У світі, де сонце низько, а думки були високо…»
Заарештували його влітку 1979-го, на Івана Купала. Пізніше дружина Марія Василівна у розмові з Василем Бондарем, завідувачем науково-редакційного відділу видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область», згадуватиме: «Постукали у двері. Відчинила я. Заходить чоловік у цивільному і відразу до Петра: «Ви листи писали?» — «Писав» — холодно й просто відказав Петро. — «І довго ще будете писати?» Мовчить мій чоловік.
…За тим чужим зайшло до хати ще сім-вісім душ. «Починайте обшук!» Листи знайшли одразу ж. Але продовжували шукати всюди — чотири години тривав обшук. …Потім оформили акта, посадили в машину. Він ще на прощання сказав мені: «Прости мені, що я з тобою не ділився…»
Рівно шість років відбув Петро Павлович в ув’язненні. Про його табірні роки на прохання Василя Бондаря підготував короткий спогад відомий правозахисник і громадський діяч, а колись сусід Чорного по табірному бараку, Мирослав Маринович:
«У 80-ті роки табір для політичних ВС-389/36, розташований у с.Кучино, на Пермщині, жив тими ж надіями, що й у роках 70-х. Мене особисто утримували в цьому таборі з 1978 року як «особливо небезпечного державного злочинця», злочин котрого полягав у членстві в Українській Гельсінській групі, яку в 1976 році організував і очолив письменник Микола Руденко і яка взяла на себе виключно правозахисні функції. Природно, що я з подвійною надією чекав вісток з України.
Одного дня з’являється в нашому таборі новий бранець українського КДБ — Петро Павлович Чорний. Розпитуємо, хто й звідкіля. І вже після першої короткої інформації хапаємося за голови: це ж до якого абсурду треба державі дійти, щоб таку людину засудити як «особливо небезпечного»!.. Не політичний діяч, і не член підпілля, не ворог державі, і не ворог народу. Якщо взагалі можна те слово припасувати до Петра Чорного, то був він ворогом лише брехні. Бо любив правду, точні слова і визначення, адже був інженером за фахом і звик до лаконічності формул. Але саме в пошуку точного діагнозу недуги суспільства і вбачали страшний кримінал тодішні можновладці.
Ніякої організації довкруг себе не творив, нікого нікуди не втягував. Просто жив собі в селі з поетичною назвою Піщаний Брід чесний чоловік, достатньо мужній, щоб мати свою власну життєву позицію. І занадто порядний, щоб дивитися на суспільне зло і мовчати.
Після суду над Петром Павловичем якийсь меткий чекіст, напевно, причепив собі ще одну зірочку на погони «за революционную бдительность», а сам арештант, тяжко хворий на серцеву недугу, розпочав свій нелегкий табірний шлях. Для нього це теж була боротьба, але не з табірною адміністрацією, і не з системою, а за власне виживання. Наші ліжка стояли в баракові поруч, і я можу засвідчити, якими виснажливими зусиллями давався йому кожен табірний день. Не завжди знаходилися потрібні ліки, що моментально ставило його на межу смерті. А про те, чи відповідав суворий табірний режим потребам його здоров’я, годі й говорити.
Звичайно, брати участь у наших голодуваннях, страйках та інших акціях протесту Петро Чорний не міг просто фізично. Але свій фронт протистояння він все-таки тримав. У нашій зоні не було жодного випадку, щоб табірні чекісти не схиляли в’язнів до співпраці, або, м’якше сказати, до інформаторства. Та тяжко хворий Петро Павлович вистояв — і залишився людиною.
Був Петро Павлович надійним табірним товаришем, скромною і глибоко порядною людиною, а ще — цікавим співбесідником. Табір у ті часи взагалі збирав неординарних людей, у яких можна було багато чого навчитися. Для багатьох це був другий університет. Найцікавішими для Петра Павловича були наукові дискусії, хоч мав він свою оригінальну думку і про поезію, і про суспільні процеси. Наші з ним погляди й переконання, ясна річ, збігалися не завжди. Ми були людьми різних поколінь і різного життєвого досвіду, але це нам не заважало спілкуватися».
Правозахисник Микола Руденко подарував Петрові Чорному своє фото з дарчим написом, на згадку про пережите там, «…де сонце низько, а думки були високо».
Повернувшись у Піщаний Брід, Петро Чорний прожив ще кілька років. Бадьорився, брався займатися наукою — хотів довести теорему Ферма, розсилав свої статті в наукові журнали. Пізніше, на поминках, папку з його розрахунками хтось виніс із хати.
Петро Чорний півроку не дожив до власної реабілітації. Дружина Марія Василівна теж чомусь вчасно про неї не дізналася — пізніше при зустрічі їй сповістив про це Василь Бондар.
…Земляки пам’ятають Петра Павловича. Могили його й дружини на сільському цвинтарі доглянуті і заквітчані, хоч донька Ольга Берегова нині живе в Олександрії і не завжди може навідатися в село. Встановлення і відкриття пам’ятного знака, ініційоване керівником Помічнянського відділка залізниці Миколи Антошика та його однодумцями, можна назвати вчинком громадянського звучання.