У народу не може бути ворогів або злостивців — вони проходять повз його історію стороною, «як проходить косий дощ». Але треба пам’ятати, що ксенофобія — гостре неприйняття чужого: культури чи національної приналежності — завжди заохочувана, терпима або стимульована владою. І якщо в деяких, «україножерських» засобах масової інфекції (тобто інформації) істерично і — від безсилля — агресивно полощуть язиками «другосортність» і «ущербність» українського народу, це означає, що влада аж ніяк не проти, щоб із громадського життя пішов національний дух, — але скоріше цю владу переоберуть і рознощики друкарських інфекцій розоряться…
У «національно нетерпимих» ксенофобів стільки ж логіки, як і у футбольних фанатів, здатних організувати сутичку з фанатами суперника, потягати один одного за шарфи та порвати прапори, — але в останніх чомусь не виникає відчуття, що вони цими «актами» змінюють світ…
Ущербним увижаються барикади
А в нашому дворі живе акторка — тихо, але доволі послідовно спивається, разів три на тиждень відвідує свій далеко не найпопулярніший у столиці театрик, де виходить на сцену в масовці або з репліками на кшталт: «Так-так, але ж тим часом...» Іноді її запрошують у дешеві серіали, в епізоди, де треба голосно ридати, втираючись рукавом і не боячись здаватися негарною. На єхидні запитання сусідів: «Що ж це ви, Інно Миколаївно, така непопулярна, — і років вам за п’ятдесят, і ДІТМИС начебто за плечима?» — вона обурено, з придихом, дає одповідь:
— Просто я унікальна акторка, штучний екземпляр. Ось допіру мені телефонувала народна артистка, в неї ще дочка режисер, — вони хочуть поставити п’єсу про клубок моральних протиріч між чотирма головними героями. Я там гратиму росіянку, адже в цьому дикому місті ніхто, крім мене, не вміє розмовляти російською мовою як російською, тобто чисто, без цього моторошного низькопробного хохляцького акценту. Тепер усі разом чекаємо спонсорів — це буде роль усього мого життя.
Люди часто сміються їй в обличчя. Іноді дозволяють висловитися, щоб зрозуміти: людина перед ними, персонаж памфлету чи взагалі карикатура.
— Сама я москвичка. У мене російське громадянство (насправді в неї старий радянський паспорт. — Авт.). І батько в мене кадебіст. Я справді закінчила ДІТМИС. Найвідоміші московські артисти, серед яких, хоч куди кинь, мої родичі-свояки, не відпускали мене в Київ на роботу, — мовляв, там провінція, містечкова культура. А я ось, як на гріх, приїхала. Ненавиджу хохляндію цю десятисортну, у мене аж душа заходиться гнівом і ненавистю, щойно вранці розліплю очі й згадаю, що мене оточує. У нас у театрі люди більш-менш відвідують вистави російською мовою, а на українські майже не ходять. А хто ж ходить у театр імені Франка? Не знаю, жлобів вистачає... Ми у Львові на гастролях були, я в магазині домашню ковбасу купувала, і колега зі мною, так продавщиця сказала, що в неї до мене претензій немає, я вже українською не навчуся розмовляти, а колегу відчитала, що він на вигляд хохол, а державною не таляпає... Мені там було легше, ніж у Києві, я тут щовечора в маршрутках чую: забирайся, мовляв, у свою кацапщину. Я хохляндію ненавиджу всією душею, тому що хохли не мають національної гідності, вони погано навіть своєю мовою розмовляють, а дехто взагалі її соромиться, і це їх характеризує взагалі як недолюдків. У мене син у Німеччину поїхав, я наполягла, — нічого, що працюватиме не за спеціальністю (він економіст), нехай навіть це буде фізична праця, а не інтелектуальна... І там місцеві вважають, що він приїхав із ПАР — це я напучувала: «Нехай не думають, сину, що ти з України». Я, може, сама незабаром у Москву повернуся — тільки в мене тисячні борги із квартплати...
Нещодавно я побачила Інну Миколаївну, як кажуть, «натюрель» — акторка, яка очікує роль усього свого життя, похропувала в палісаднику, часом зриваючись на п’яне марення. Як в анекдоті: і чого це ви, куме, в окопі обгидилися? — так це я не зі страху, а від лютої ненависті…
«Звичний вивих» свідомості
Ненависть, а особливо необгрунтована національна, — почуття руйнівне для особи «викривача». Це як «звичний вивих» свідомості, з яким носяться, як із моральною інвалідністю.
Недавно мені трапився геть нетиповий таксист — таксист-міжнародник. Зазвичай пасажири «вантажать» водія пустопорожніми балачками, а тут мені довелося витерпіти полум’яний спіч розчарованого в житті невдахи. Винуваті, звісно, хохли...
— Я сам киянин, п’ятдесят чотири роки прожив на світі, але такого бардака, як тепер в Україні, не бачив і навіть на нього не сподівався. Я ж із дружиною (ми обоє філологи) свого часу в Росію виїхав, працював журналістом-міжнародником. Усю Росію об’їздив, країни Азії, в мене ще своя програма на радіо була. Там цивілізований світ, там нормальний лад. А те, що поперли звідти Савіка Шустера і Євгена Кисельова, так і правильно зробили, нема чого підбурювати незгодних, ще й Нємцова сюди відправлять — як на заслання.
Я тут уже два роки живу й ніяк до цієї мови недоробленої звикнути не можу, так званої української російської — говірки з акцентом. От, я розумію, у Великобританії (доводилося бувати) — там «бритиш інгліш», у США — «америкен інгліш», там публіка примітивніша, індіанці тупі, у них свій діалект англійської, а пакистанці гарно розмовляють і майже чисто. А в нас підручники, особливо з технічних дисциплін, на цій ущербній говірці — от як по них навчатися? Запровадили б для всіх наукових дисциплін єдину мову — мову великої Росії, — як раніше латинь була. Дмитро Табачник — мій герой, я ним захоплююся, він повинен додуматися до цього, а ні — то треба знайти можливість йому підказати.
Адже ми з дружиною повернулися в цю Україну тому, що в нас тут син тридцятирічний живе, бабуся його виховала, — він почав віддалятися від нас, ми й повернулися. Син хірургом працює — нещодавно операцію блискуче провів, майже без сліду щоку пришив шестирічній дівчинці, покусаній собакою. І я його похвалив — сказав, що, мабуть, відтепер почну його поважати. Так він, киянин, українець, як і ми, теж ненавидить цю країну. Каже, багато галичан розвелося в них у лікарні — хабарів надавали, квартир накупили, а шов елементарний накласти не можуть...
А я чого таксую? Хотів на телебачення влаштуватися, міжнародник усе-таки, так там якісь дівчатка-хлопчики сидять, офісний планктон, усі з понтами, я їм «у формат» не втрапив. Але я, щоб не втрачати форми, читаю пресу, статті, де українців не мають за людей...
Що ж, цьому балакучому дивакові «україножерська» преса здається анестезією, яка допомагає переборювати знегоди нового становища. Сам українець — а українці для нього не люди. Це вже глибока моральна патологія. Ксенофоби, як правило, в житті не процвітають і не мають ніякого статусу, в них же всі душевні сили йдуть «у вихлоп». Ненавидіти — їхнє основне заняття. І дарма переконаним «україножерам» увижається, що вони вийшли з якихось міфічних великоросів — насправді вони походять від «совка», причому наполегливо намагаються пустити його «по династії». І нехай ці люди вважають себе «осколками імперії», але імперія була з дутого скла, і до цього часу ранити себе «скляними скалками» щонайменше нераціонально.