Адже те, що трапляється у зв’язку якимось несподіваним хвилюванням, менш тяжко, ніж те, що здійснюють зумисне й після підготовки.
Марк Туллій Цицерон «Про обов’язки»
Про так зване інспектування наших позицій та інші безумні, на перший погляд, ультиматуми Росії (і її європейських поплічників) сказано й написано вже досить багато гнівних і справедливих слів.
Утім, якщо придивитися, ці емоційні реакції досить шаблонні. Адже після набуття державного суверенітету (і досить умовної «незалежності») ми як країна маємо справу з таким «нагинанням» постійно й звідусіль.
Взагалі-то, це судьба слабких, хоч і гордих країн. Адже вся ООНівська балаканина про якісь там гуманістичні пріоритети миттю стихає, коли мова заходить про реальні гроші або реальну силу, як мінімум, континентального масштабу. І якщо сильні країни ставлять слабких у таку собі позу з Камасутри, то євроатлантичні гуру світової політики як досвідчені сутенери зразу кажуть: «Ну ви ж самі цього хотіли? Ви ж за це боролися, чи не так? Розслабтеся й отримуйте задоволення».
Де межа, якою вимірюється гідність держави? Для когось гідність вимірюється банківським рахунком, для когось — розміром анатомічних деталей.
Як пояснити людям, що в держави має бути гідність? А взагалі, чи треба пояснювати їм це в державному масштабі, якщо в них особисто цього може не бути за непотрібністю?
Поняття «гідність» уперше було сформульоване Цицероном як dignitas humana, але жодного грецького прототипу в цього словосполучення немає. У візантійські часи існували схожі мовні звороти. Цікаво, що вони (наприклад, axia antrophine) мали зовсім інший смисл. Весь філософський аналіз цього терміна в європейській літературі зазвичай містить корпус текстів від Томи Аквінського до епохи Ренесансу і Канта. Тільки в Томи Аквінського цей термін трапляється близько 2,5 тисячі разів.
Я ще трохи помучу вас ученими словами, бо сучасна візантійщина щосили й досить успішно бореться з цим поняттям. Слово «гідність» використовується для перекладу грецького слова «аксіос». Це щось таке, що є, в принципі, необговорюваною цінністю божественного походження.
Гідність — це те, що властиве особистості і є її основою. Гідність не може бути предметом торгу чи якимось іншим інструментом. Якщо в людини є відчуття власної гідності, вона здатна на етично відповідальні вчинки на основі «інтуїтивно правильного рішення» («сіндересіс»). Ця ідея отримала своє оформлення у XVII столітті в працях письменника й теолога Бальтасара Грасіана.
Потім поняття «гідність» еволюціонувало від природного до заученого й було пов’язане виключно з аристократією як хоронителькою традицій та знань. Аристократ не міг особисто навіть ударити простолюдина, не кажучи вже про дуель. Аристократа не садили у в’язницю за борги. Образити гідність міг лише той, хто розуміє, що це таке.
Гідність прямо пов’язана з поняттям честі та групової ідентичності. Тут ми переходимо до питання зв’язку гідності з діяльністю держави. Католицька доктрина «людської гідності» переросла утопічний ідеал елітаристської демократії і «приземлилася» в уявлення про державу, побудовану на соціальній справедливості.
Але політики як суб’єкти соціального життя постійно виробляють те, що справедливістю назвати досить важко. При цьому маніпуляції цим терміном тим частіші, чим більше їхня практична діяльність відповідає статтям Кримінального кодексу України. Держава встановлює знак рівності між такими поняттями як «гідність», «справедливість» і «робота», що є чистою спекуляцією. Чим більше держава стає аморальною, тим більше вона знеособлює будь-які персональні зусилля, побудовані на цінностях. Ми маємо можливість спостерігати це в процесі остаточної дискредитації воїнів-добровольців і волонтерів.
Проте знецінення поняття «гідність» було б неповним, якби обмежувалося виключно внутрішньоукраїнськими чварами. Сучасна західна культура, по-перше, протиставляє закон — справедливості, цілком на користь першого. По-друге, вимагає повної відмови від національного самовизначення, послідовно й самовбивчо девальвуючи цінності власної культури. «Буржуазна гідність», за висловом економіста Дейдри Макклоскі, призвела до того, що на зміну герою з ідеалами прийшов буржуа з вигодою. Інновації, в тому числі у сфері етики і моралі, підпорядковані зростанню добробуту. Політика постправди використовує масові емоції в абсолютно цинічних цілях. У цьому сенсі, з євроінтеграцією в нас усе гаразд.
Не можна не згадати нашу Революцію Гідності. Певна річ, науково кажучи, це не революція, бо ніякої зміни суспільного ладу не відбулося. Але те, що образа, приниження гідності найрізноманітніших верств населення України були безумовним двигуном цього феномена, — незаперечний факт.
Тому наявність об’єднавчого відчуття гідності в громадян — дуже неприємний для будь-якої бюрократичної держави факт. Його держава вважає неполіткоректним анахронізмом і дробить на десятки дрібних взаємно конкуруючих, видумуючи все нові й нові.
По-перше, це відчуття позаідеологічне, а отже погано піддається політичним маніпуляціям. По-друге, воно відсилає людей до поведінкових норм правди й щирості, до яких реальні політики, за визначенням, не можуть мати жодного стосунку. Добра новина для бюрократів тут у тому, що гідність базується на цінностях, національних теж, як на тому, що слід захищати безумовно. А захищати це, у найкращому разі, готова лише чверть населення, судячи з соціологічних опитувань про пріоритети громадян.
Політика справжності — смертельна загроза для сформованої політичної картельної змови лідерів країн Європи і Росії та їхніх колаборантів. У неї є кілька складових: відмова від традиційних ідеологій, недовіра до будь-якого політичного представництва, достовірність, що базується на особистому досвіді. Ну й, звісно ж, перевага духу справедливості над буквою закону.
Болісну реакцію українського суспільства на некрофільську метушню навколо давно здохлих мінських угод породжує те, що основним наративом гідності для нас є уразливість. Серед причин цього — глибоке історичне коріння, тривале соціальне приниження та культивування холопської поведінки як взірцево-моральної, культ страждань і страждальців. Як постколоніальна держава ми надзвичайно молоді. Пасивність мас, яку ми успадкували, базується на корупційному розподілі ресурсів. Будь-яке публічне приниження є для них, швидше, приводом виявляти соціальну активність ще менше. Навпаки, вищезгадана чверть населення, яка вже має групову ідентичність, насамперед національну, радикалізується.
Таким чином, публічне приниження є для окупантів важливим інструментом демобілізації українського суспільства. Радикали завжди наївно вважають, що підвищення рівня радикалізації — привабливий чинник лише тому, що воно інформативне. Але симпатія зовсім не означає участі або навіть підтримки. Доведено виборами.
Ми маємо справу з контрреволюцією гідності, мета якої — позбавити суспільство моральних орієнтирів, замінивши їх на дуже сумнівну вигоду. Кастово-олігархічна економіка, побудована на злодійстві, не сприймає жодних ціннісних аргументів і жорстоко розправиться з усіма, хто наполягає на пріоритеті фундаментальних цінностей.
Наслідки таких дій, схожих на історію з інспекцією на лінії розмежування, призводять до того, що в суспільстві посилюється так звана моральна зарядженість права. Ті, хто посягає на цю напругу, намагається її реалізувати, наближають конституційну революцію.
Можливо, спираючись на реальність і в середньостроковій перспективі, це не так уже й погано.