У липні—жовтні 1962-го на Кубу морським і повітряним шляхом почалося перекидання радянських частин і підрозділів із метою запобігти вторгненню на острів збройних сил США (початок операції під кодовою назвою «Анадир»).
Якщо з висоти подивитися на Західну півкулю нашої планети, то можна побачити острів, що формою скидається на ящірку дивовижно блакитного кольору. Саме такою прекрасною постала перед моїми очими земля героїчного Острова свободи, на яку я ступив у 60-ті роки, в період так званої карибської кризи.
Протягом усього століття цей острів був вотчиною американців. Коли 2 січня 1959 р. перемогла народно-демократична революція, американські правлячі кола не могли змиритися з втратою. Було розроблено план «Ортсак» (якщо читати це слово справа ліворуч, то виходить прізвище керівника Куби Кастро).
У травні 1962 р. міністр збройних сил Республіки Куба Рауль Кастро Рус ознайомив керівництво СРСР із планом «Ортсак». У Москві виникнув секретний контрплан під назвою «Анадир». Навіть ми, учасники цієї операції, не знали жодних подробиць. Ешелонами нас відправляли в південні й північні порти. У Феодосії переодягли в цивільну форму. Інструктаж проводив маршал артилерії Козаков: «Через три доби розкриєте пакет, там вам буде вказано, куди слідувати. Піратів на корабель не пускати, а у разі спроб висадки розстрілювати впритул, бажаю щасливого плавання». Коли наш суховантаж «Ілля Мечников», де містилася бойова техніка ППО та 360 чоловік особового складу, пройшов Босфор—Дарданелли, розкрили секретний пакет і дізналися, що йдемо на Кубу.
Щоб доправити 60 тисяч особового складу та військову техніку на Кубу, було задіяно багато суховантажів, теплоходів, зафрахтовано іноземні судна під їхніми прапорами. Американці підозрювали, що на Кубу йде не лише сільськогосподарська техніка, яка для камуфляжу красувалася на палубах усіх наших морських «посудин». Але прогавили. Коли в ЦРУ схаменулися, було вже пізно.
Відповідно до плану «Анадир», із кубинським керівництвом було досягнуто домовленості про розміщення на острові кількох десятків балістичних ракет середнього радіуса дії як стримування нападу на Кубу з боку США.
Було перекинуто ракетну дивізію — три полки, озброєні ракетами Р-12 (дальність пуску до 2000 км) із польовою ракетно-технічною базою (ПРТБ); два полки — ракетами Р-14 (дальність пуску до 4500 км) із ПРТБ; дві дивізії ППО — по три зенітно-артилерійських полки (на озброєнні зенітно-ракетні комплекси С-75 «Десна»); чотири окремих мотострілецьких полки. Авіаційне угруповання в складі двох полків фронтових крилатих ракет (40 літаків МіГ-21); окремого вертолітного полку (33 вертольоти Мі-4); окремі авіаескадрильї (11 літаків різного призначення).
Планувалося перекинути ескадри підводних човнів (усього 11 одиниць) і ескадри кораблів (2 крейсери, 4 есмінці), бригаду ракетних катерів, ракетний полк «Сопка» (6 ракетних пускових установок типу «земля-вода»), морський важкий авіаційний полк (33 літаки Іл-26); авіаескадрилью літаків-носіїв ядерної зброї Іл-28, три тактичних ракетних комплекси «Луна».
Однак, через оголошену президентом Кеннеді військову блокаду Куби, всім військово-морським суднам і морській авіації дали команду повертатися на місця попереднього базування, незалежно від того, де вони перебували. Окремі з них були біля берегів Куби.
Про встановлення блокади Куби уряд США оголосив 22 жовтня 1962 р. Це означало акт піратства у відкритому морі, який суперечив нормам міжнародного права. Одночасно США привели в повну бойову готовність усі збройні сили, у тому числі війська в Європі, шостий флот у Середземному морі і сьомий — у районі Тайваню. Для вторгнення на Кубу було виділено кілька парашутно-десантних, піхотних і бронетанкових дивізій, що налічували близько 100 тисяч військових. Для ударів по Кубі з моря призначалися 183 бойових кораблі, на борту яких перебували 85 тисяч моряків. Висадку американських військ мали прикривати кілька тисяч бойових літаків. У повітрі цілодобово перебували близько 20 відсотків усіх літаків стратегічної авіації США з ядерними і термоядерними бомбами на борту. Було призвано резервістів. Війська союзників США по НАТО в Європі були також приведені в повну бойову готовність.
23 жовтня 1962 р. над Кубою пролетів літак-пірат У-2, пілотований американським асом Андерсоном. Команду на знищення літака отримав командир нашого, розміщеного в Ольгіно, ракетного комплексу підполковник Іван Герченов (болгарин, уродженець України). Дві ракети дістали У-2 на висоті 32 тис. м. Уламки літака впали неподалік комплексу. Андерсон загинув, і його останки було вивезено до США по лінії міжнародного Червоного Хреста, а частина уламків У-2 міститься в музеї імені Хосе Марті в Гавані.
У ті дні особовий склад нашого комплексу пройшов випробування на витримку і стійкість, і ми з честю витримали його. Серед солдатів, сержантів та офіцерів були вихідці з України — Микола Гречаник, Віктор Сапильник, Олексій Каменик, Василь Димов та інші. Цікаво, як склалася доля цих українських хлопців-інтернаціоналістів? Може, хтось прочитає ці рядки і дасть про себе знати?
...Над світом тоді нависла загроза термоядерної війни. Та завдяки витримці та тверезому осмисленню обстановки державними діячами цього не сталося, без єдиного пострілу було збережено незалежність, суверенітет Куби. Сполучені Штати вустами президента Джона Кеннеді зробили перед усім світом публічну заяву про ненапад на Кубу й утримування від цього своїх союзників у відповідь на вивезення радянських стратегічних ракет з острова. До речі, американські ракети такого класу, які були націлені на Україну, також вивезли з Туреччини.
У зв’язку з 40-річчям Кубинської революції Президент України Леонід Кучма нагородив Ф.Кастро високою урядовою нагородою. «Я знаю, що ваші почуття, серця і любов інтернаціоналістів разом із нашою революцією, — сказав тоді Фідель Кастро. — Це вираження справжнього інтернаціоналізму».
А я на згадку про ті героїчні дні сорокарічної давності свято бережу Почесну грамоту президента Куби за участь в інтернаціональній допомозі цій країні.