ОПАНАС КОЛПАК — ПОЛКОВНИК ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

У середині серпня 1762 року на Січ кошовому Петру Калнишевському надійшов лист із Петербурга. З повелінням: їхати з депутацією до Москви на коронацію дружини Петра IІІ — Катерини, на користь якої імператор зрікся престолу 28 червня того самого року. Кошовий зібрався в дорогу і взяв із собою козаків, які найбільше відзначилися в боях, у тому числі й полковника Орельської паланки Опанаса на прізвисько Колпак, відомого своїми походами проти татар.

Коронація в Успенському соборі Кремля була пишною й досить велелюдною, але нова імператриця з властивою їй німецькою пунктуальністю вирізнила П.Калнишевського з натовпу придворних і запорожців. Кошовий із товаришами отримав особисту аудієнцію. Тоді й познайомилася Катерина ІІ з полковником Опанасом Колпаком, якого їй відрекомендували як знавця Криму. І коли знадобився начальник авангарду для військ, що посилалися походом у Крим, імператриця, яка мала феноменальну пам’ять, згадала щуплого й непоказного полковника з чорними очима, дуже скромно вдягненого в традиційний запорозький одяг, але з дорогою татарською шаблею при боці. Катерина видала відповідну вказівку, папір пішов на Січ.

Так розпочалася експедиція імператриці із захоплення Криму та знищення Кримського ханства — форпосту Високої Порти на північному узбережжі Чорного моря.

Колпак і Долгорукий

На Січ від Петербурга тоді добиралися близько місяця, і грамота, надіслана на початку лютого 1771 року, потрапила до Петра Калнишевського 2 березня. Кошовий скликав старшину і, ознайомивши із повелінням імператриці, попросив висловитися по суті справи. Присутні, знаючи орельського полковника, не висловили жодних претензій, і кошовий отаман наказав «скликати загальну військову раду». Довбиші забили в литаври, і невдовзі біля січової церкви Покрови зібралися запорожці. Вислухавши грамоту імператриці, запорожці вирішили затвердити орельського полковника командиром, а від кожного куреня дати по 14 «охочих козаків», тобто добровольців. Оскільки куренів на той час було 36, то й добровольців набралося 504 чоловіки, без самого полковника Опанаса, його старшини, обозу з провіантом і боєприпасами, — всього чоловік 700. Похід був досить матеріально забезпечений, а командир російського передового корпусу, куди вирушали запорожці, отримав особисто від імператриці вказівку забезпечити розвідгрупу боєприпасами і малокаліберною артилерією (фальконетами).

У російських інформаційних джерелах читач навряд чи зможе знайти щось про дії запорожців у Криму 1771 року, хоча саме в цій кампанії головна роль відводилася ІІ-й армії князя Василя Долгорукого, який змінив на цій посаді графа Паніна. Князь Василь походив зі знатного московського роду, який при Анні Іоановні був в опалі. 1735 року його записали капралом у драгунський полк під ім’ям Василя Михайлова: князю довелося тимчасово забути, що він Долгорукий. У Кримській кампанії 1736 року, коли йому лише минуло 16 років, капрал Михайлов першим опинився на валу фортеці Перекоп, і фельдмаршал Мініх перед строєм надав Василю перший офіцерський чин — прапорщика. Через чотири роки, коли розпочалася війна зі Швецією, Василь Михайлов, відзначившись у битві при Віланоках, заслужив наступний офіцерський чин. Коли на російський престол зійшла Єлизавета Петрівна, опала з Долгоруких була знята, і хоробрий російський офіцер Василь Михайлов став називатися князем Долгоруким (Долгоруковим). За шість років бойових справ він отримав послідовно шість підвищень у ранзі. У день коронації, 22 вересня 1762 року, імператриця Катерина ІІ нагородила хороброго воїна чином генерал-аншефа.

На початку кампанії 1771 року Друга армія князя Долгорукова, до якої вже наближався верхи загін Опанаса Колпака, мала у своєму складі головний корпус під командою самого князя Василя (23 тис. 950 багнетів і шабель), Сиваський загін генерала, князя Щербатова (3 тис. 395 списів і шабель) і війська для охорони комунікацій (близько 21 тис. списів і шабель), які стояли малими гарнізонами на Дніпровській лінії і рухалися за Другою армією в міру її просування до Сивашу та Перекопу.

Полковник Опанас Колпак прибув у ставку князя Василя Долгорукова, найвірогідніше, 10 травня 1771 року. Дати подаються орієнтовно, оскільки в різних джерелах вони неоднакові. Приміром, Аполлон Скальковський зазначає, що штаб авангарду головного корпусу Долгорукого під командуванням генерала Прозоровського (при якому перебували запорожці орельського полковника) 16 травня вже перейшов Дніпро й розташувався на березі річки Кінські води. Тоді як Олександр Широкорад пише, що Сиваський загін князя Щербатова залишив Дніпровську лінію укріплень і вирушив на Сиваш 27 травня, і лише 9 червня авангард Долгорукого під командою генерала Прозоровського, маючи попереду запорожців Колпака, рушив на Перекоп.

Дике поле

Запорожці йшли степом швидко і компактно. У центрі традиційно рухався обоз, коней у ньому змінювали щогодини. Попереду і з боків обозу йшли степом потрійні дозори, і ворог не зміг би підкрастися раптово. Полковник Опанас, як було умовлено, відірвався від Прозоровського на один перехід, щоб обдурити хана. 21 травня запорожці були вже у гирлі річки Білозірка, звідки рушили на річку Каїрку. Полковник Колпак, залишивши там обоз під прикриттям двох сотень козаків, сам із трьома сотнями пішов у тил ворога: він мав точно з’ясувати ворожі наміри і якнайшвидше ознайомити з ними Прозоровського і Василя Долгорукого.

Провести російське військо через Дике поле, та ще в червні, вдавалося небагатьом. Досить згадати похід на Київ фаворита царівни Софії — князя Василя Голіцина. Коли 13 червня 1687 року московське військо, перейшовши ріку Конку, ввійшло у Дике поле, стрільці та німецькі найманці побачили лише випалений степ. Пил упереміш із попелом стіною стояв у щільному пекучому мареві. Йти вперед було неможливо і, подолавши за три дні менше дванадцяти кілометрів, князь Голіцин зібрав військову раду, на якій було вирішено відходити. Гетьман Самойлович, який очолив військо, позбувся булави: 25 червня того самого року Голіцин підтримав кандидатуру Івана Мазепи, сподіваючись, що новий гетьман допоможе в завоюванні Кримського ханства. За порадою Мазепи, князь Василь Васильович, зібравши московських стрільців і дворянське ополчення, у лютому 1689 вийшов із Москви з 112 тис. війська, щоб потрапити в Дике поле на початку травня, уникнувши степової пожежі.

Двічі, 14 і 16 травня, кримський хан намагався атакувати фаворита цариці, але стрільці відбивалися гарматами, а через чотири дні Голіцин підійшов під Перекоп і послав до хана парламентарів. Кримський хан Ельхадж Селім Гірей від переговорів не ухилився, але, знаючи, що в околицях немає криниць, зволікав, очікуючи, коли московити почнуть страждати від спраги. Тим часом трава підсохла і степ знову задимівся. Звинувативши в усьому Мазепу, Голіцин повернувся назад, на Москву, куди прийшла лише половина війська. Невдалий похід призвів до державного перевороту — у вересні того самого року прибічники Петра взяли владу у свої руки, і лише ця обставина вберегла гетьмана Мазепу від долі Самойловича.

Все це сказано для того, щоб була зрозумілою важка й почесна місія, яку імператриця поклала на орельського полковника. Саме від переходу Дикого поля й благополучного прибуття російських військ до Перекопу та Сивашу залежав успішний результат кампанії.

Майже безшумно, низько пригнувшись до кінських ший, запорожці рухалися в морі трав і квітів, — вони шукали язиків, перетворившись із дичини на мисливців. Та марно: слідів ворога Колпак не знайшов, хоча за два тижні обшукав майже все Дике поле. Так він і доповів генералу Прозоровському: шлях на Перекоп вільний, — додавши при цьому, що криниці цілі й випасу для коней та биків вдосталь. Таким чином, першу частину свого завдання полковник Опанас виконав: він без втрат підвів російське військо до Перекопу, зустрів його на підступах до фортеці і допоміг розміститися на позиціях для штурму.

Запорозькі хитрощі

Прозоровський, а за ним і князь Долгорукий, підійшли до Перекопу пополудні 11 червня, а в ніч на 12-те Прозоровський попросив орельського полковника послати своїх козаків проміряти глибину фортечного рову. Полковник послав козаків з осавулом Кобелякою, а з ним пішли і донські козаки-пластуни. Завдання було виконано: рів виявився завглибшки шість сажень (приблизно 12,798 м.). Аполлону Скальковському, автору книжки «Історія Нової Січі», дивом удалося відшукати повідомлення Колпака кошовому Петру Калнишевському, датоване 17 червня, де той описував дії своїх козаків при взятті Перекопу. З цього документа видно, що запорожці були в гущавині подій. Можливо, саме орельський полковник порадив Прозоровському не відразу піти на штурм, а обминути фортецю з боку Сиваша й відрізати, таким чином, комунікації ворога.

Князь Долгорукий, прибувши в російський табір, схвалив пропозицію запорожців, що відразу ж дала результати: Перекоп перестав виконувати свої функції передового форпосту, який перекривав шлях на Кримський півострів. Запорожці пішли на Сиваш, а головний корпус Долгорукого в ніч із 13 на 14 червня атакував Перекоп із боку моря.

Тим часом розвідгрупа орельського полковника наштовхнулася на кінний загін ворога з 300 шабель. Татарська кіннота не витримала удару і відступила, залишивши в руках запорожців полонених, від яких козаки довідалися, що цей передовий загін був авангардом ханського війська на 30 тис. шабель. Хан ішов на виручку Перекопу, плануючи, вдаривши від моря у проміжок між Прозоровським та Долгоруковим, відрізати авангард Прозоровського і відкинути в Сиваш. Це було зовсім реально, оскільки сили противників за чисельністю були рівні. Та на шляху хана стали запорожці, які змогли затримати його авангард, поскубти його, а головне — повідомити Долгорукому про прибуття головних сил хана.

Князь Василь наказав сурмити тривогу. Заспівали сурми й ріжки, затріщали барабани і, коли на видноколі з’явилася орда, головний корпус був уже повністю готовий до бою і побудований традиційним чином, як було заведено в запорозькій піхоті: війська розмістилися півколом, увігнутим боком до ворога. Попереду стала найбоєздатніша піхота, прикривши собою велику гарматну батарею, а на флангах — драгуни, і за ними піхота. Таким чином, хан, наштовхнувшись на гармати (піхота на момент підходу орди мала розступитися, відкривши гармати для залпу), у замішанні почав би відходити, але тут зімкнулися б фланги, і тоді відхід перетворився б на втечу.

Побачивши запорожців та донських козаків і гадаючи, що це авангард царських військ, що наступають, хан вирішив розбити ворожий загін і, ввірвавшись у розташування російських колон, отримати довгоочікуваний результат: розгромити ворога в полі і деблокувати Перекоп. Розігнавшись у галоп, орда помчала за козаками, які нібито втікали від неї, і, здавалося, наздогнала їх, — але один помах шаблі орельського полковника — і козаки враз розділилися на два крила, стали заходити за фланги бойового порядку російських військ, відкриваючи російські гармати, які стояли навпроти орди, що скакала. Хан зрозумів, що вкотре попався на запорозькі хитрощі, і наказав відступати, але гримнув перший залп, а потім гармати почали бити безперестанку. Довершуючи розгром ханської армії, в атаку пішла кавалерія. Запорожці та донські козаки вдарили від моря, і частина татарської кінноти мусила знову повернути на головний корпус. Рештки 30-тисячної ханської армії стали збиратися малими групами між солоними озерами. Та тут їх дістали запорожці, і, як пише в донесенні на Січ полковник Колпак, «атакувати всі їхні сили не могли, одначе до 1000 чоловік убили, а решту, де й хан кримський був, за 30 верст до Кам’яного мосту гнали. 15 числа два паші, які командували військом і втекли у Перекопську фортецю, вийшли звідти і переможній російській зброї на щастя нашої всемилостивої монархині підкорилися».

Таким чином, орельський полковник зміг зберегти кілька тисяч російських солдатів і донських козаків. Втрати були б неминучі, якби, за російською традицією, генерали пішли на штурм Перекопської твердині. На щастя, воєначальники прислухалися до порад Опанаса Колпака. Шлях на Крим був відкритий, реальної сили в хана вже не було, — ворог був повержений не лише фізично, а й морально.

Узяття Кафи

Наступного дня, 16 червня, орельський полковник отримав наказ генерала Прозоровського відрядити сотню козаків на євпаторійський шлях на пошук води, провіанту та випасу для коней та волів. Як писав у своєму донесенні на Січ Опанас Колпак, наступного дня він із сотнею запорожців пішов у напрямку Козлова (Євпаторії). Наприкінці своєї депеші полковник ремствував, що бій був великий, а майже жодної здобичі не перепало.

Друга депеша орельського полковника була датована 20 липня 1771 року. Опанас Колпак писав із табору біля Карасєва, тобто з Каразбазара. Він повідомляв, що запорожці йшли, не натрапляючи на опір, за ними рухався корпус генерала Броуна, який змінив Прозоровського. Місцеві жителі просили схилити хана до миру. А тим часом усі п’ять сотень запорожців ішли на головне гніздо работоргівлі — морський порт і фортецю Кафу (Феодосію). Спека була страшна, пилюка, змішавшись із потом, заліплювала очі, і, не доходячи тридцять верст до Кафи, полковник Опанас вирішив дати своїм козакам три дні перепочинку. Ворог пішов у гори й активності не виявляв, проте полковник уночі послав у гори сотню козаків. Сотня по-пластунському підповзла до ворога, атакувала і на світанку повернулася з трофеями, втративши двох запорожців убитими і двох пораненими. Козаки взяли 30 полонених, пригнали 285 коней, 214 голів худоби, захопили на 2000 карбованців різного майна. Це були справіку запорозькі трофеї, проте, довідавшись про пригоду, князь Василь наказав усіх полонених, коней, худобу та майно — віддати. Для запорожців це був удар, тому що без здобичі вони не визнавали перемогу такою.

Кафу союзники вирішили поки що не брати, а виманити із неї ворога (як це робили під Перекопом), перемогти його у полі, після чого місто саме підніме білий прапор. 28 червня вся Друга армія, — природно, без охорони комунікацій та російського гарнізону Перекопу, — зібралася біля Кафи. Як і припускав орельський полковник, ворог не витримав, вийшов з міста і за три версти від нього намагався атакувати кіннотою. Та коли Кафський паша отримав повідомлення про підхід частин князя Долгорукого, він наказав відступати. Побачивши це, запорожці і донські козаки ударили з флангів, щоб відрізати відступаючих від фортеці, але ворогів було багато і задум не вдався, хоча противник і зазнав значних втрат. Більша частина військ увійшла в місто, ворота зачинилися, міст був піднятий, і фортечна артилерія відкрила вогонь.

Один із пагорбів поблизу фортеці був прохідний для артилерії, на що орельський полковник вказав князю Василеві. Долгорукий розпорядився, і солдати потягли жерла та лафети на гору. Там гармати зібрали, підтягли на мотузках боєприпаси, і батарея відкрила вогонь по місту. Населення й гарнізон у паніці помчали в порт. Після влучення однієї з бомб у пороховий погріб опір гарнізону Кафи втратив усякий сенс. Тоді князь Василь наказав перенести вогонь на порт: удар по переповнених суднах викликав у ворога розпач. Долгорукий, вирішивши припинити безглуздий опір, наказав французькому генералу на російській службі маркізу Сент-Марку йти в місто парламентарем. Проте, щойно маркіз наблизився до стін, прогриміли два мушкетних постріли, і парламентер упав мертвий.

Розлючений князь Долгорукий наказав розпочати загальне бомбардування: у місті спалахнула пожежа. Ворота відчинилися, паша разом із головними особами Кафи в супроводі грецьких, арабських та турецьких купців вийшов за ворота і склав на землю свій бунчук та булаву. Кафа впала.

Чому ж Долгорукий, лишивши осторонь столицю ханства — Бахчисарай, — пішов на Кафу і примусив її здатися? Відповідь проста: Кафа була портом, куди міг би пройти десант і турецький флот, і тоді операція могла б і не бути вдалою, тому що Долгорукому довелося б битися з регулярною турецькою армією.

У битві під Кафою запорожці здобули три ворожих прапори і булаву, які були передані командувачу корпусу. Князь Василь обіцяв Опанасу Колпаку приєднати запорозькі трофеї до інших, але при цьому зазначити, що ці трофеї взяли запорожці, щоб імператриця знала про подвиги команди орельського полковника.

Кінець кампанії

Протягом усієї кампанії, йдучи попереду російських військ, запорожці втратили трьох козаків убитими і двох пораненими. А користь війську принесли чималу: без втрат провели через Дике поле, допомогли з водою і провіантом, із випасом для коней та худоби. Кримський хан із їхньою допомогою був розбитий під Перекопом і відбув у Стамбул на кораблі просити допомоги в султана. Бахчисарай, Балаклава, Бельбек, Єнікале, Козлов і Судак здалися без опору, скрізь облаштувалися російські гарнізони. Крим став російським.

А що ж запорожці? Вони залишилися начебто без діла, не потрібні ні князю Василеві, ні імператриці. Долгорукий викликав орельського полковника до себе, сухо подякував за службу і... послав на Кінбурн. Так закінчувалося донесення полковника своєму кошовому.

Князь Василь залишився у своїй ставці у Феодосії, став готувати армію та гарнізони до зими. Комунікації у Криму перейшли під охорону донських козаків і драгунів, а запорожці разом із полком регулярних військ полковника Брінка пішли на Каланчак. Потім, розпрощавшись із Брінком, Опанас Колпак повів запорожців до Дніпра і там, біля урочища Козиний мис, облаштував кіш. До 15 вересня він перебував на Кінбурні, охороняючи паланку. Турецькі судна кілька разів бомбили косу, але запорозькі пікети не дали аскерам висадитися. Полковник із гіркотою повідомляв своєму кошовому, що козаки з вершників перетворилися на землерийок, а коли надійде наказ повертатися в кіш, на Січ, поки що невідомо.

Проте вже через чотири дні спеціальний посланець привіз полковнику наказ Долгорукого. Князь Василь наказував 1 жовтня йти на Січ, залишивши проти Кізікермена дві сотні козаків для охорони Шингірейського шанця. Опанас Колпак налаштувався в дорогу зі своїм вірним осавулом Євстахієм Кобелякою. Того самого дня кошовий Петро Калнишевський отримав височайше повеління від імператриці: бути в резерві прикордонного корпусу генерала Прозоровського, розміщеного на Дніпровській лінії фортець.

Князь Василь виявився людиною порядною: окремим рапортом він доповів імператриці про подвиги орельського полковника та його хороброго осавула. Катерина ІІ нагородила Опанаса Колпака іменною великою золотою медаллю за Крим, а Євстафія Кобеляку — золотою медаллю «За службу і хоробрість», без імені. Іменну медаль отримав і соратник орельського полковника по Криму, тоді ще осавул Матвій Іванович Платов, який відзначився під Перекопом, на Арабатській стрілці і під Кафою, герой Ізмаїла та Італійських походів Суворова, отаман Всевеликого війська донського 1872 року, граф імперії та генерал-лейтенант від кавалерії, якого Наполеон вважав своїм особистим ворогом.

Біографія запорожця

Звідки ж узявся на Січі орельський полковник Опанас Федорович, на запорозьке прізвисько Колпак? У своїй книжці «Історія Нової Січі» Аполлон Скальковський пише: «Він походив, мабуть, із дворянського роду Магденків. Ми судимо з того, що ще тепер (третє видання книжки вийшло в 1885—1986 роках) є його нащадки, українські дворяни Магденки, а також засноване (полковником Опанасом. — Авт.) село Опанасівка, перейшло до одного з Магденків, який помер бездітним. Портрет Колпака, подарований Одеському товариству історії і давнини (пензля художника Андрія Маклаковського, написаний 1775 року, Одеський історичний музей. — Авт.), але жаль, що він там зображений не козаком-молодцем, а смиренним титарем церкви, яку сам побудував».

Найвірогідніше, він потрапив на Січ юнаком, як і запорозькі лицарі Сидір Білий, Захарій Чепіга та Антін Головатий. Приписали козака Опанаса до Шкурінського куреня, служив там «чесно, вірно і сумлінно», за хорошу службу був обраний курінним. На річці Орелі в Опанаса був чудовий зимівник, череда та майно, і на початку війни запорожці й кошовий призначили його орельським полковником знову створеної тоді Орельської паланки. Та 1769 року, коли татарський хан вторгнувся на Запоріжжя, все майно і худоба полковника загинули. Повернувшись із походу, полковник Опанас відновив садибу, завів худобу і пасіку (Скальковський писав, що 1885 року садиба Колпака ще існувала). Там він, практично, і жив.

Коли генерал Текелей громив Січ, а донські козаки грабували січову церкву Покрови, орельський полковник перебував у своїй паланці. Йому вдалося, використовуючи вплив у придворних колах — можливо, і через Долгоруких, — придбати садибу у повну власність. Коли ж запорожці із Січі пішли з торбами, орельський полковник поселив їх на своїх землях, заснував село Опанасівку, на свої кошти побудував там церкву та школу. Запорозький лицар був дуже набожним, совісним і добрим, співав у церкві, побудованій на його кошти, і тихо помер серед своїх побратимів.

Та все це було вже після трагедії Запорозької Січі, а тоді, наприкінці 1771-го, прибувши в Кіш, орельський полковник знову отримав під команду запорожців і брав участь у кампаніях 1772 і 1773 років.

Крим у Російській імперії

Князь Василь розпочав у Криму з того, що насторожив у Петербурзі всіх: він вирішив насамперед залучити на свій бік населення і добився в цій справі успіху. 28 липня в ставку російського командувача прибули два татарських мурзи, які повідомили, що замість хана, який втік, обраний новий, із роду Гіреїв — Сагіб Гірей, який згоден бути під рукою російської імператриці, укласти вічну дружбу і нерозривний союз з Російською імперією, якщо вона захистить від Високої Порти. Князь Василь зустрівся з новообраним ханом і зажадав, щоб той на знак вічної дружби і союзу звільнив усіх без винятку рабів-християн. Хан погодився, але при цьому попросив у мусульманського духівництва грошей, щоб викупити всіх рабів по 100 левків за чоловіка і 150 — за жінку. Князь Василь здивувався, але мулла, який був присутній під час аудієнції, пояснив: рабів мала не лише татарська знать, а й «чернь», і, щоб уникнути заворушень серед «черні», це було просто необхідно.

Після певних роздумів мулла погодився знайти гроші, і викуп відбувся: татари допровадили у ставку 1200 чоловіків і стільки ж жінок із Московії, України та Речі Посполитої. Та це була лише крапля в морі. Коли чутка про звільнення рабів докотилася до всіх куточків Криму, вони, залишивши своїх хазяїв, побігли зі своїми пожитками до Долгорукого, і в серпні набралося ще понад 9 тис. чоловік. Багато українських солдатів із пікінерних полків знайшли там своїх рідних і близьких.

Потрібно було відродити в Криму православ’я: князь Василь наказав підняти хрести на всіх грецьких церквах у Кафі, перетворених на мечеті. Мусульмани пробували чинити опір, але довелося підкоритися, і вже у вересні по мусульманській Кафі прокотився благовіст.

Російським повіреним у справах при хані був призначений канцелярії радник Веселицький. Веселицький мав підготувати акт, яким закріплювалася автономія Криму у складі Російської імперії і відповідно до якого хан під жодним приводом не міг вступати у зв’язки не лише з Високою Портою, а й з іншими суверенними державами. Крім того, Веселицький мав змусити хана підписати прохання на ім’я імператриці про прийняття Кримського ханства в її підданство.

7 листопада хан скликав усіх головних осіб ханства та мусульманських священнослужителів, і ті вказали Веселицькому, що такий лист — проти їхньої віри. Вони посилалися на князя Василя, який запевнив їх, що не вдасться до жодних кроків, які суперечать мусульманській вірі. Російський представник відповідав, що він просить зазначити відповідне місце в Корані. 1771 року цього питання так і не вирішили.

Князь Василь гадав, що за Крим йому дадуть звання фельдмаршала, але отримав лише військовий орден св. Георгія I ступеня, 60 тис. золотих червінців і табакерку з портретом імператриці. Катерина підвищила у полковники його сина, до їхнього прізвища було дозволено приєднати слово «Кримський». Князь Василь не на жарт образився: подав у відставку й оселився в одному із найвіддаленіших своїх сіл.

Минуло дев’ять років. Князю стукнуло 57, імператриця вирішила, що він уже призабув образу, і в січні 1780 року викликала Василя Михайловича в столицю. Там вона вручила йому найвищий рескрипт на Московське губернаторство, і князь Василь вирушив правити Москвою. Та ненадовго: він помер 1782-го, у 61 рік. 1843 року, з височайшого дозволу, онук князя Василя, князь Василь Васильович Долгорукий-Кримський поставив своєму дідові пам’ятник у Сімферополі, різця знаменитого Канови, із каррарського мармуру, привезеного з Італії.

Крим надовго залишився больовою точкою Високої Порти і на кілька років — головним болем Катерини. Вже на початку 1773 року Василь Долгорукий просить Петра Калнишевського прислати у Крим полковника Колпака. Орельський полковник і його осавул Прохоня з 2000 запорожцями наводять там лад і скидають турецький десант у Чорне море. Через рік, 5 серпня 1775 року, командування в Криму перебирає генерал Прозоровський. 1776 року він вступає в Крим з українськими козаками та регулярними військами, придушує повстання татар і відновлює на престолі хана Шагін Гірея, якого наступного року імператриця офіційно затверджує правителем ханства у складі Російської імперії. 1778 року в Криму знову спалахує повстання під проводом Батир Гірея, і знову «фахівець по Криму» генерал Прозоровський наводить «порядок» і садить Шагін Гірея на престол у Бахчисараї. У квітні Висока Порта визнає його повноваження. А 1783 року імператриці нарешті набридає вовтузитися з кримською проблемою, і 8 квітня вона спеціальним указом скасовує автономію Криму, ханську владу і приєднує півострів до Тавричеської губернії Новоросії.

Шагін Гірей змушений зректися ханського престолу. З солідною довічною компенсацією (пенсією) він оселяється зі своїми наближеними і гаремом у центрі імперії. Проте хану в Російській імперії якось не по собі. Він просить в імператриці дозволу вирушити в Стамбул, а звідти — у Мекку, поклонитися гробу Пророка. Катерина не проти, вона знає, що чекає колишнього хана в султанському дивані. Так воно й сталося: після приїзду хан отримав від султана чорний шовковий шнурок, і кат негайно знайшов йому застосування.

1784 року Сенат Російської імперії ратифікував указ Катерини ІІ, і Крим офіційно ввійшов до складу Російської імперії.